Скіфська пектораль

Розміри пекторалі вражають: діаметр – 30,6 см, вага – 1150 г золота найвищої проби. Проте навіть не це є найважливішим. Скіфська пектораль – це унікальний зразок античного ювелірного мистецтва, виготовлений, на думку спеціалістів, у другій чверті IV ст. до н.е., на території Греції. Пектораль складається з чотирьох джгутоподібних трубок, скріплених обоймами на кінцях. За допомогою штифтів до них кріпляться витончені плетіння, заправлені в обойми з орнаментами, із наконечниками у вигляді лев’ячих голів. Трубки поділяють пектораль на три напівкруглі яруси. Ці яруси заповнені скульптурками людей, тварин, рослинним орнаментом. Символічне значення багатьох зображень досі залишається нерозгаданим. За однією з численних версій, пектораль зображає уявлення давніх народів про світ. Для Мозолевського, унікальній знахідці передували: робота кочегаром, епопея дисидентства, навчання на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського Університету, робота позаштатним співробітником Інституту археології. За іронією долі, він приймав участь у декількох попередніх дослідженнях курганів, які не мали результату. Лише наполегливість, цілеспрямованість, упевненість Мозолевського, а також, за словами археолога, «допомога скіфських богів», посприяли йому у виявленні стародавнього поховання у кургані. Після дворічної підготовки до основних розкопок, під час якої було знято понад 15 кубічних метрів ґрунту, вдалося відкрити могильник із похованням скіфської цариці, поховання дворічної дитини (можливо – спадкоємця царського престолу), могили слуг, воїна-охоронця, коней, а також пограбований склеп царя скіфів. У сусідньому коридорі знайшли футляр для стріл, меч у золотих піхвах, і власне пектораль, яку Мозолевський у своїй книзі «Товста Могила» назвав «даром небес, а не творінням людських рук». Звістка про знахідку та її автора швидко облетіла світ археології. Про неї дізналися усі, хто хоч трохи цікавився історією. Радянська Батьківщина «гідно» оцінила заслугу Мозолевського – 500 карбованців премії та золотий годинник… Лише у 1981 році він став кандидатом історичних наук, отримавши трохи раніше постійну роботу археолога. На щастя, не зважаючи на плани відправити пектораль до Москви чи до Ленінграда, вона залишилась в Україні. Сьогодні вона є гордістю колекції музею історичних коштовностей, розташованого на території Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Кожен має нагоду познайомитись із нею протягом тура в Київ.

9) Культура античних причорноморських – держав колоній У III ст. н. є. міста-колонії на території Північного Причорно­мор’я вступають у період загального економічного та соціально-по­літичного розкладу, що більш як через 100 років призвів до їх оста­точної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали гот­ських і гунських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під вла­ду Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знище­ний золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така сама доля спіткала Пантикапей і Феодосію. Грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я за своєю со­ціально-економічною сутністю мало чим відрізнялися від метропо­лії. Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та ін­ших міст відводилося землеробству і скотарству. Наприклад, Оль­вія мала свою сільськогосподарську територію-хору, на якій її жителі могли вирощувати хліб та овочі, пасти худобу. Хлібороб­ством і скотарством займалися також жителі поселень, що оточу­вали Ольвію. У прибережних районах було розвинуте рибальство. Херсонес із самого початку розвивався як центр сільськогос­подарського виробництва. Жителі міста володіли значним сільсько­господарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, тобто постачало місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на ве­лику кількість наділів-клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кож­ний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям влас­ників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили та­кож сади, пасовиська й поля. Такі клери легко поділялися на три або чотири менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в Херсонесі переважало саме дрібне землеволодіння.

10) Язичницькі вірування давніх українців Одним з найбільших язичницьких божеств був Сімаргл, який Уособлював сонце у сімох знаках зодіаку, в період, коли ведуться городньо-польові роботи. Він зображався у вигляді чорного крилатого пса, що охороняє посіви. Хоре — сонце в сузір´ї Риб — уявлявся воїном-змієборцем (ідол Хорса зображувався у вигляді чоловіка, що стояв на вбитому змієві. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, медяників, калачів); Ярило (від яр — сильний, дужий, ярий, гнівний) — сонце в сузір´ї Овена (бог весняного рівнодення), вважаючись богом кохання та пристрасті, розквіту природи, поставав як молодий юнак на білому коні. Як зазначає Г. Лозко, «це — чоловічий символ запліднюючої сили». Він особливо вшановувався, оскільки час весняного рівнодення знаменував початок нового року, а відтак — початок праці на полі та весняно-літніх язичницьких оргій. Його знаком була пшениця — символ насіння, яку називали «яра пшениця». Подібним до Ярила був бог Купало (Купайло), який діяв улітку, і теж вважався покровителем тілесної любові. Волос (Велес) або Тур в уяві давніх племен поставав як божество сонця в сузір´ї Тельця (інша назва Волосожар, тобто «небо Волоса») і вважався грізним богом худоби. Його походження сягає давніх часів, очевидно ще до трипільської культури, коли основним заняттям людей на цій території було не землеробство, а скотарство. Велес був богом золота і достатку. Є певні вказівки щодо його зв´язку з культом предків: в литовській мові ще й досі залишилися слова «velis» — покійник, «vele» — душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою. Іншою гіпотезою є пояснення його імені Волос від «волох», «волохатий» та пов´язане з ним повір´я, що його родовід походить від волохатого ведмедя, який впливав на полювання та мисливську удачу. Тому мисливці задобрювали його принесенням жертов. Згодом він набув в уяві предків людської подоби як божество ремесла, торгівлі, багатства. До його ідола приводили худобу перед першим вигоном на пасовиська. Символом Велеса був волохатий кожух, вивернутий навиворіт, що залишився частково як елемент обрядовості у новорічних звичаях, які донесли до нас відгомін «волових свят». Учасників цих карнавалів іноді називали волхвами, «бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами». Пізніше у слов´янській демонології цей бог ідентифікувався з Вієм — богом підземного царства мертвих. На відміну від інших дослідників Г. Лозко вважає, що Тур не тотожний з Белесом, а був його сином, і його знаком вважався золоторогий олень. Вказівки на войовничий характер Ярила та Тура сягають часів написання «Слова о полку Ігоревім», де не раз зустрічається «Яр Тур Всеволод» як вшанування сили та героїзму руського воїна. О. Знойко вважає, що «Яр-Тур» означає «боготур», яке пізніше перетворилось у «богатир». Хоча Велес чи Тур тривалий час вважався грізним владикою інших богів, був період, коли він поступався своєю силою іншому божеству — Перунові. Перун, який співвідносився із сузір´ям Стрільця, був володарем вогню блискавок і грому (чим співвідносився із культом світла), богом війни та охоронцем військової дружи ни. Його уявляли струнким срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Ідол Перуна мав людську подобу: тулуб виготовлявся з дерева, ноги — із заліза, голова — зі срібла, вуса — із золота. В Густинському літописі фіксується, що в руках у цього ідола був коштовний камінь — рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище, так званий «живий вогонь»; якщо він згасав, то його охоронці карались на смерть. Перунові приносили жертви, для яких вбивали вепра, бика або червоного півня. Вважалось, що він має своїх слуг — намісників, яких називали Вернигора і Верни-дуб (пізніше вони, як і багато інших елементів язичницької міфології, з´являються у казковому епосі). Символами Перуна вважали дуб, калину, цвіт папороті (існувало повір´я, що папороть цвіте в час грози на свято Купала); його предметами були сокира та стріла. Люди вірили, що дерево, в яке «вдарив Перун», не можна використовувати для будівництва, але з нього можна виготовляти музичні інструменти. Іншим поганським божеством, пов´язаним з музикою, був Стрибог, який у «Слові о полку Ігоревім» згадується як родоначальник всіх вітрів. Він теж співвідносився із сузір´ям Стрільця, його атрибутами — луком та стрілами, планетою Сатурн, і вважався грізним богом жорстокої битви і кровопролиття. Г. Лозко зазначає, що саме від імені цього божества походить слово «страта» (можливо, в жертву для Стрибога страчувались люди). Незважаючи на жорстокість цього божища, люди уявляли його не тільки призвідцем негоди, а й покровителем музики, — можливо, через асоціацію між вітром та дуттям при грі на музичних інструментах — сопілці, дудці, ріжку. Тому іншими його назвами були Посвистан чи Позвіздач. Через вражаючу подібність до Перуна дехто з дослідників вважає його тим богом, який на різних слов´янських територіях мав різні імена. Як і Перун, Стрибог уявлявся покровителем війська. П. Куліш, говорячи про молитву князівської дружини, зауважував: «своєму богові Посвистачу моляться, щоб він годину (погоду) дав та моря не турбував». Коляда, що вважався богом зимового сонцестояння (в сузір´ї Водолія), мав вигляд новонародженого немовляти на голові матері Лади або яблука в її руці. У давніх слов´ян існувало ще одне божество, пов´язане з сонячним колообігом — Світовид (Святовид) — сонце осіннього рівнодення (знак Терезів), яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під однією шапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом, на чотирьох сторонах якого були зображення інших Давніх богів та людей. Біля нього археологами були розкопані місця людських жертвоприношень, здійснених, вочевидь, для Світовида. Саксон Граматик в «Історії данів» (1168) описує святилище венедів, збудоване цьому божеству на острові Ругії: «Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу... У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества — меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для священнодійств-ворожінь. У венедів Світовид божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців — триста хоробрих рицарів з кіньми та зі зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов´ян...». Серед язичницьких богів було чимало таких, які не пов´язувалися з астральним культом. Серед них — Див — божество страху і смерті, яке зображалось у вигляді великого хижого птаха з жіночим обличчям, що сидить на сухому дереві, свище по-зміїному, кричить по-звірячому... Птахи Див віщували смерть, особливо перед боєм, про що згадується у «Слові о полку Ігоревім». Лад — бог шлюбу та благополуччя.