Фінансове посередництво та загальна характеристика фінансових установ

Тема 7. Фінансова діяльність небанківських фінансових установ

1. Фінансове посередництво та загальна характеристика фінансових установ.

Небанківські посередницькі фінансово-кредитні установи

3. Небанківські організаційні форми нагромадження капіталу: світовий досвід.

Фінансове посередництво та загальна характеристика фінансових установ.

Підприємства є по своїй сутності господарськими суб’єктами, які здійснюють виробничу та комерційну діяльність в рамках правового та економічного поля, де вирішальну роль відіграють фінансові відносини з певними контрагентами та відповідні грошові потоки.

Грошовий ринок за характером зв'язку між кредиторами та позичальниками розділяється на два сектори: сектор прямого фінансування та сектор не­прямого (опосередкованого) фінансування. У секторі непрямого фінансуван­ня поряд з двома базовими суб'єктами, які умовно можна назвати кредитор-заощадник і позичальник-витратник, з'являється третій економічний суб'єкт, який є самостійним і рівноправним суб'єктом грошового рин­ку. Подібно до базових суб'єктів він формує власні зо­бов'язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фі­нансові інструменти, які стають об'єктом торгівлі на грошовому ринку. Вказані суб'єкти називаються фі­нансовими посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників називається фінансовим по­середництвом.

Фінансові посередники створюють нові вимоги і зобов'язання, що стають товаром на грошовому ринку. Так, приймаючи внески клієнтів, банк створює нове зобов'язання - депозит, а видаючи позичку - нова вимога до позичальника. Цей процес створення нових зобов'язань і складає сутність фінансового посередництва. Така трансформація дозволяє перебороти складності прямого контакту заощадникыв і позичальників, що виникають через розбіжність пропонованих і необхідних сум, їхніх термінів, прибутковості і т.д.

Фінансове посередництво істотно відріз­няється від брокерсько-дилерської діяльності. Особли­вість останньої полягає в тому, що брокери і дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посе­редники діють на ринку зовсім по-іншому — від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов'язання і власні вимо­ги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов'язання — страховий поліс, а розмі­щуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимо­гу до позичальника.

Загальний вигляд взаємовідносин між базовими суб'єктами грошового ринку та фінансовими посередниками представлено на рис. 1.

Рис. 1. Загальна схема фінансового посередництва.

Механізм фінансового посередництва недостатньо дослідже­ний у сучасній українській та в колишній радянській літературі. Окремі суб'єкти грошового ринку і в теорії, і на практиці розгля­даються, як правило, ізольовано один від одного, як непов'язані між собою структури, які функціонують у своїх замкнутих еко­номічних сферах. Проте це не так. Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошо­вому ринку, з одним і тим же об'єктом — вільними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на кон'юнктуру цього ринку, можуть не тільки конкурувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань.

Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літерату­рі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

1) банки;

2) небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи нази­вають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками.

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

1) депозитні інституції;

2) договірні ощадні інституції;

3) інвестиційні посередники.

Такий різнобій у класифікації фінансового посередництва зу­мовлюється двома обставинами:

— відсутністю однозначного трактування самого поняття «банк»;

— відсутністю загальновизнаних критеріїв класифікації всіх посередників

В європейському законодавстві банк трактується значно ши­рше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за євро­пейським законодавством належать до спеціалізованих банків, наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є такими і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських інституцій (інвестиційних посередників).

Критерій договірності відносин з клієнтами теж є недостатньо чітким для класифікації, оскільки на договірних засадах працюють сьогодні, по суті, всі фінансові посередники. Більше того, виділення трьох груп посередників в американській літературі зроблено за трьома різними критеріями, що видається не досить коректним. Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посеред­ників за одним критерієм — участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:

1) банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей;

2) небанківські фінансові посередники (фінансово-кредитні установи), які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих груп посередники можуть класифіку­ватися за іншими критеріями. Наприклад, розрізняють банки центральні та ділові; універсальні та спеціалізовані; коме­рційні, ощадні тощо. Небанківських фінансових посередників поділяють на страхові компанії, інвестиційні інститути, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові компанії, факторингові компа­нії тощо.

Грошово-кредитний мультиплікатор

Кредитний потенціал комерційного банку - це сумарна величина мобілізованих у банку коштів за мінусом обов'язкового резерву ліквідності.

Усі джерела кредитного потенціалу є власними і позиковими. Одночасно вони поділяються на короткострокові і довгострокові.

Створення кредитів - найважливіша функція комерційних банків, зв'язана зі створенням додаткових грошей у обігу. Виконанню цієї функції сприяє те, що при наявності грошей на банківських рахунках вкладники не затребують відразу всієї суми, а використовують тільки її частину. Крім того, позики, видавані банками, можуть використовуватися не відразу, а частинами, у міру необхідності.

Вирішальну роль у процесі створення кредитів грає коефіцієнт готівки - установлена частка грошей, що зберігаються на рахунках.

Офіційна назва коефіцієнта готівки - норма обов'язкових резервів комерційних банків.

Виходячи з внесеної в банк суми і коефіцієнта готівки можна визначити суму створених в остаточному підсумку кредитів:

де: Дк - сума створених кредитів;

Дн - сума внесених на рахунки грошей;

Кн - коефіцієнт готівки.

Умовно вважається, що в умовах стабільної економіки клієнти в цілому знімають 10% грошей, що зберігаються на рахунках.

Приклад. Клієнт вніс у банк 20000 грн. При коефіцієнті готівки 10% банк має можливість створити з внесеної суми кредитний ресурс у розмірі:

Для наочності представимо рахунки цього банку у виді таблиці і розглянемо процес створення грошей (таблиця).

Заборгованість кредитору	Гроші в розпорядженні банку
День	Операція	Дебет, грн.	Операція	Кредит, грн.
	Іванов вніс на рахунок 20000		У касу банку надійшло
	Гроші, внесені вчора Івановим		Готівка в касі (10%)
Видано кредит Петрову
Видано кредит Сидорову
РАЗОМ		РАЗОМ
	На рахунку Іванова		Готівка в касі
Петров розплатився із Семеновим через банк		Кредит Петрову
Кредит Сидорову
РАЗОМ		РАЗОМ
	На рахунку Іванова		Готівка в касі (10%)
На рахунку Семенова		Кредит Петрову
Кредит Сидорову
Вкладення банка
РАЗОМ		РАЗОМ
І так далі
	РАЗОМ		РАЗОМ

***

Процес продовжується доти, поки не буде створено 200000 грн., що банк має право видавати при наявному резерві в 20000 грн. Такий процес має самопідтримуючий характер, коли кожен клієнт, що отримав кредит, розраховується ним зі своїм кредитором, а той у свою чергу приносить свої гроші в банк.

У даному випадку спрацьовує ефект депозитного мультиплікатора і чим вище коефіцієнт готівки або норма резерву, тим менше сума кредитів, що можуть створювати банки, і навпаки. Величина депозитного мультиплікатора буде зворотньою нормі резерву. При нормі резерву 20% мультиплікатор складе:

100/20 або 5

При нормі 15% - 6,6666. Помноживши суму внеску на мультиплікатор можемо одержати суму кредитів, що може створити банківська система.

Норма обов'язкових резервів є основним обмеженням на можливості банків створювати кредити. Крім цього існують інші обмеження:

- відсутність бажання людей вносити гроші на банківські рахунки:

- тверда політика рефінансування центрального банку;

- небезпека масового вилучена внесків, наприклад унаслідок прискорення темпів інфляції:

- низький рівень попиту на позичковий капітал;

- наявність гарантій або застави.