Українське національне відродження наприкінці ХVІІІ– у першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях

З початку XIX ст. на захоплених землях починає зростати український національно-визвольний рух.

Український національно-визвольний рух був викликаний:

· зростанням феодального гніту в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян),

· суворим бюрократично-поліцейським режимом;

· зростанням національного гніту (заборона на викладання української мови в школах і культурно-громадських установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення та ін.).

Народні маси західноукраїнських земель у Австрійській імперії зазнавали феодально-кріпосницького гніту, який прирікав їх на злиденне життя. Селяни вели наполегливу визвольну боротьбу разом із польськими, угорськими, румунськими селянами, певною мірою підтримували зв’язки з трудящими Правобережної України, нерідко втікали туди від поміщиків. Прагнучи визволитися з-під ненависного гноблення, селяни не обмежувалися втечами й скаргами у державні установи. Частішали потрави панських посівів і лук, підпадали маєтків.

Нового розмаху набув традиційний на Прикарпатті опришківський рух. У засобах боротьби він мав багато спільного з повстанськими загонами Кармалюка. На Буковині понад 10 років наводив страх на дідичів, сільських лихварів та корчмарів загін опришків, очолюваний Мироном Штолюком. За активної підтримки місцевих селян Штолюк був невловимим. Лише вдавшись до значної військової сили, власті розгромили його зпгін.

Три роти солдатів було кинуто на придушення великого антикріпосницького повстання на Буковині, що відбулося 1844 р. під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Тут селяни 22 громад самочинно оголосили ліси і пасовиська своєю власністю й відмовилися виконувати феодальні повинності. Вбачаючи у польській шляхті свого визискувача, українські, як і польські, селяни не підтримали її масового виступу у 1846 р. в Галичині проти Австрійського панування. Навпаки, вони подекуди скористалися цією нагодою для розгрому панських маєтків.

Переважну більшість української інтелігенції в Австрійській імперії становило духівництво. Не відразу стало воно національно свідомим. Бо панівною в державному управлінні, освіті і культурі, поряд з німецькою, залишалася польська мова. Користування лише цими мовами забезпечувало освіченому українцеві успішну службову кар’єру.

Однак саме в середовищі українського греко-католицького (уніатського) духівництва з’явилися й перші побудники національно-культурного відродження у Східній Галичині та на Закарпатті. Так, в 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови. Її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай. Його земляки, також священики, Іван Кутка та Василь Довгович українською мовою видали (перший – прозою, другий – віршами) головний збірник християнської моралі «Катехізис».

Та найбільше зробив для українського національного відродження на Закарпатті Олександр Духнович. Він подбав про те, щоб закарпатські українці мали молитовник рідною мовою, а початкові школи були забезпечені українськими підручниками. Духнович сам написав і видав буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. Завдяки цій навчальній літературі українська мова проникає у шкільну освіту Закарпаття, формуючи національну свідомість місцевих українців.

Значний поштовх її матовому утвердженню у Східній Галичині надала дискусія, яка розгорнулася в 1830-х рр. у галицькій пресі з приводу вживання живої, а не штучної української мови. До остаточного розв’язання цього питання спонукала на той час і сама практика шкільництва. Австрійський уряд задовольнив клопотання Івана Могильницького про заснування у Східній Галичині широкої мережі громадських початкових шкіл з українською мовою викладання. Звичайно, тут вже треба було орієнтуватися на живу народну мову. Її права взялися обстоювати діячі так званої «Руської трійці».

· У 1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич – студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Вони видрукували написані в дусі романтизму альманахи «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністрова» (видана у 1827 р. у Будапешті), де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, а також українські пісні, народні перекази і т. п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т.Г. Шевченко та І. Франко, а австрійський уряд конфіскував увесь тираж. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцигу та ін. містах), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Галичині. У 1836 р. І. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігорове» на українську мову. М. Шашкевич склав «Читанку для діточок».

Влада ворожо ставилася до діяльності організації, членів її притягли до суду, тривалий час переслідували. Шашкевич помер у 1843 р., Вагилевич переслідувався і після революції 1848 р. відійшов від боротьби. Головацький до самої смерті (1899 р.) залишався активним суспільно-політичним діячем.

Ця організація сприяла зростанню української культури й самосвідомості населення, були борцями проти національного та духовного гніту в західноукраїнських землях.