Ігри з метанням

Гра «Круговий»

Гравці розділяються порівну на дві команди, міряються – чий верх. Ті, що отримали перевагу, утворюють велике коло, в середині якого розташовуються їхні суперники.

Гравці великого кола потай дають комусь зі своїх м'яч, аби той його сховав (у кишеню чи під полу). Всі інші його товариші також ховають свої руки, щоб ввести противника в оману. Після цього вони бігають по колу, доки гравець з м'ячем не кине його у тих, що стоять всередині кола. Якщо влучить, гравці великого кола кидаються врозтіч, а ті, що у колі, намагаються поцілити м'ячем у когось із них. Якщо вони промахнуться, то з їхньої команди вибуває той, в кого влучив м'яч, а якщо попадуть – вибуває із гри поцілений ними. Після цього знову ховають м'яч і т. д.

Коли з великого кола залишиться один гравець, то він м'яч не ховає, а бігає по колу і намагається вибити когось із тих, хто в колі. Кидати м'яч можна тільки з лінії кола. Мета гри – вибити всю коман­ду супротивника. Та команда, якій це вдається, утворює коло, а переможені стають всередину нього.

Гра «Захисник фортеці»

Діти стають у коло, в центрі нього – «фортеця» (трино­га: три палиці, зв'язані зверху мотузкою). На триногу кладуть м'яч. Поряд з нею стоїть захисник. Гравці, що стоять по колу, перекидають один одному великий м'яч, намагаючись збити «фортецю». Захисник відбиває м'яч руками. Гравець, якому вдається збити «фортецю», стає захисником.

Гра «Циганка»

У грі беруть участь п'ятеро – шестеро дітей віком 7-10 років. Устромлюють у землю палицю – «циганку». Один із гравців стає біля неї. Інші учасники гри відходять, проводять захисну лінію (це «баба»). Стають де кому зручніше і кидають у «циганку» палиці довжиною 60 см, намагаючись її збити. Той, хто стоїть біля циганки, одразу ставить її на своє місце, а інші учасники гри скачуть на одній нозі за своєю палицею. Дострибнувши, підхоплюють її, кладуть під коліно вільної ноги, і тим самим способом поспішають дістатися до «баби» і не пі­йматися «циганці».

«Циганка» ловить усіх, хто втрачає рівновагу та спинається на обидві ноги до захисної лінії («баби»). Спійманий стає «циганкою», і гра продовжується.

Гра «Скраклі»

Готують десять дерев'яних циліндричних обрубків довжиною шість-вісім вершків (4,5 см), що називають скрак­лями. Відміряють відстань, наприклад, у десять саж­нів (2,13 м). З обох кінців відміряного відрізка встановлюють обрубки впритул один до одного або у шаховому порядку по п'ять штук. Відстань між скраклями на­зивається «маслом».

Грав­ці беруть палиці. Спочатку один кидає свою палицю через усю відстань, а потім, якщо зіб'є хоч один обрубок, кидає вже від «масла», намагаючись вибити якомога більше скраколь.

Той, кому це вдається, перемагає і водночас отримує право кататися верхи на спині свого противника.

Гра «Мушка»

У мушку грають переважно навесні.

На палицю довжиною до двох аршинів (71,12 см), вбиту в землю, встановлюють зверху невелику паличку з гачком на кінці – мушку, яку необхідно збити кинутою палицею.

Для встановлення черговості гравці вимірюються на пали­ці. Чия рука зверху, той і розпочинає гру. Він кладе свою палицю на праву руку між великим і вказівним пальцями горизонтально, відступає від мушки до лінії, проведеної на відстані десяти кроків від цілі та кидає палицю. Якщо удар влучний, то гравець кидає палицю доти, доки не промахнеться, а якщо промахнеться – його місце займає черговий учасник, і гра про­довжується.

Гра «Шкандибки»

Збирається група хлопців, вирізують шкандибки (великі палиці, довжиною у три чверті свого зросту), шикуються в ряд і шкандибають так, щоб палиця торкалася зем­лі то одним, то другим кінцем. Як усі пошкандиба­ють, визначають: чия шкандибка найближче – той стає «пастухом». Він повинен подавати шкандибки всім іншим учасникам гри, не чіпаючи при цьому своєї.

Тоді всі стають на першій ямці (тій, що утворилася від пастухової шкандибки), і шкандибають так, щоб влучити в пастухову палицю. Якщо хтось влучно поцілить, то його палиця «пошкандибає далі», а «пастух» свою відкладає аж у кінець. І так за кожним, хто поцілить. Коли всі прошкандибають, тоді «пастух» збирає шкандибки всіх гравців і сам шкандибає звідти, звідки й інші. І чиєю шкандибкою влучить у свою, той і стає новим «пастухом». Якщо з першого разу промахнеться всіма, то пробує вдруге. А якщо і з другої спроби не відіграється, тоді учасники його «скубуть» (деруть за чуба, вуха) та приказують:

Ой згури, гарагури,

Скаче ятер на дубини,

Заправляє в три ружини,

Друк чи качан?

Коли скаже «качан», то гравці його знову скубуть і повторюють:

Качав, качав і знов почав.

Ой згури, гарагури,

Скаче ятер на дубини,

Заправляє в три ружини,

Друк чи качан?

Якщо скаже «друк», то всі вигукують: «Пускай дурня з рук!» – і відразу відпускають нещасливця. Гра починається спочатку.

? Практичне заняття № 9. Методика викладання національних ігор для дітей середнього шкільного віку.

Ñ Пам'ятка для вчителя.

Національні рухливі ігри використовуються у різних частинах і видах уроків фізичної культури. Під час підготовчої частини уроку доцільно проводити ігри, які сприяють організації та підготовці дітей до виконання основних завдань уроку. Для цього найкраще підійдуть ігри не­великої рухливості та складності, на увагу, зосередженість, швидкість реакції, поступо­ву психологічну та фізіологічну підготовку організму школяра до фізичного наванта­ження основної частини уроку. Це ігри малоінтенсивні: «Панас», «Подоляночка» та ін.

В основній частині уроку варто провести ігри, спрямовані на закріплення та вдосконалення складних рухових дій; ігри та естафети на швидкість, ме­тання, стрибки. При цьому необхідно чергувати ігри середньої та великої інтенсивності. Як-от: «Бузьки», «Діти і Вовк», «Гопак», «Квочка», «Кіт і миші», «Фар­би».

Для заключної частини уроку оптимальними будуть народні рухливі ігри, спрямовані на зниження фізичного і психологічного навантаження, ігри на увагу, з простими рухами на відновлення дихання. Це такі ігри, як «Чий вінок кращий», «Жучок», «Вітер і флюгери», «Ніс».

Гра «Ніс»

Ця гра широко розповсюджена в Японії. Японці свого часу запозичили її у американців.

Гравці сідають по колу, в центрі якого розташовується ведучий. Він говорить: «Ніс, ніс, ніс, рот». Вимовляючи перші три слова, ведучий береться за ніс, а після четвертого замість рота доторкається до будь-якої іншої частини голови, аби ввести в оману учасників гри. Гравці ж у свою чергу повинні торкатися тих частин голови, які називає, а не на які показує ведучий. Хто припустився помилки, вибуває із гри. Перемагає найуважніший, тобто гравець, який залишився в колі останнім.

«Бій півнів» (російська народна гра)

На майданчику креслять коло діамет­ром 2–3 м. Дітей розділяють на дві команди. Всередину кола стають два учасники – представники команд. Це «півні». Вони займають положення стійки на одній нозі, інша ж нога зігнута назад і підтримується одноймен­ною рукою. За сигналом вихователя, підскакуючи на одній нозі, гравці – «півні» – намагаються виштовхнути свого суперника з кола плечем. Той, кому це вдається, здобуває очко. Після цього в коло стає нова пара «півнів».

Перемагає команда, на рахунку якої найбільше очок.

Правила. Якщо гравець втратить рівновагу і встане на оби­дві ноги, він програє. Виштовхувати суперника із кола мож­на тільки плечем.

«Чужоземці» (японська гра)

Це японський варіант широко розповсюдженої у світі гри. В різних країнах вона називається по-різному. Гравці порівну розділяються на дві команди, які вишиковуються в лінію на відстані 6–8 м одна від одної. Учасники команди, яка починає гру, – «чужоземці». Вони наближаються на 1,5 м до команди суперників і промовляють: «Ми тут!». «Звідки прибули?» – запитують гравці іншої команди. «З Індії» (або Америки, Англії, Австралії і т. д.), – відповідає капітан «чужоземців». Капітан суперників запитує: «А яка у вас професія?». Тут вся команда «чужоземців» лише мімікою та жестами намагається пояснити, чим вони займаються. Якщо, наприклад, вони пекарі, то хтось один пов'язує фартух, другі просіюють муку, треті місять тісто, четверті печуть і т. д. (про це вони заздалегідь домовляються між собою). Кожній професії, як відомо, притаманні свої характерні особливості, рухи та дії. Команда суперників намагається відгадати рід діяльності «чужоземців». Якщо їм це вдається, вся команда «чужоземців» стрімко біжить до своєї лінії. Суперники їх переслідують. Той, кого спіймають, перш ніж він добереться до своєї лінії, вважається «полоненим». Потім гравці команд міняються ролями, і гра повторюється. Перемагає команда, яка захопила після певної, заздалегідь визначеної кількості турів більше «полонених».

«Мисливський м'яч» (французька гра)

Ця гра широко розповсюджена у Франції. Гравці збираються докупи. Всередині майданчика стоїть «мисливець», його завдання – «полювати» на гравців. «Мисливець» підкидає м'яч у повітря і ловить його, коли той відскакує від землі. Так він повторює тричі. У цей час учасники розбігаються по майданчику, оскільки «мисливець», схопивши м'яч, що відскочив від землі утретє, відразу ж кидає його в найближчого гравця. Кого він виб'є, той стає його «собакою» і повинен йому допомагати. «Собаки» не мають права вибивати гравців, але можуть схопити м'яч, що відскочив від землі, і кинути його «мисливцеві», який перебуває у вигідному положенні. Кількість «собак» постійно зростає. Проте гравці можуть захищатися. Якщо їм удасться зловити м'яч, яким їх намагалися вибити, вони можуть передавати його один одному і навіть вибити «собаку». Вибитий «собака» знову стає повноправним гравцем. Гра закінчується тоді, коли «мисливець» з допомогою «собак» виб'є всіх учасників або визнає свою поразку.

«Бенефша» (азербайджанська гра)

У перекладі з азербайджанської мови бенефша означає «фіалка». З приходом весни молодь вирушає в гори збирати лікарські й ароматич­ні трави, які широко використовуються в побуті. Такі прогулянки супроводжуються різними забавами, однією з яких і є гра «Бенефша».

Учасники цієї гри розбиваються на дві групи, які стають одна навпроти одної. У кожній групі гравці тримаються за руки, утворюючи ланцюжки. Розірвати ланцюжок – завдання кожного гравця. Але робиться це дуже своєрідно.

– Фіалка (або «бенефша»)! – лунає вигук із команди, що розпочинає гру.

– До кого потрапила? – запитують гравці іншої ко­манди.

– Від нас до вас повинна потрапити.

– Хто потрапив? (Називають ім'я одного з учасників команди суперників).

Той, чиє ім'я названо, відривається від свого ланцюга і стрімко перебігає до команди, що його викликала, але не до того учасника, який його назвав, а до когось іншого. Він намагається перервати ланцюг. Якщо це йому вдається, то він забирає із собою того, хто знаходиться право­руч від нього. Якщо ж прорвати ланцюг не вдалося, гравець залишається у цьому ряду як його учасник. Гра триває доти, доки в ряду не залишаться два учас­ники.

Гра «Цар»

Гравці обирають «царя». «Цар» сідає на землю і тримає ремінь у витягнутих руках. Інші учасники гри беруться за ремінь однією рукою. «Цар» називає яку-небудь букву і говорить, що загадав ім'я відомої людини або назву звіра чи квітки, що починається з цієї літери. Гравці по черзі озираються. Кому вдасться відгадати слово, той отримує від «царя» ремінь і починає переслідувати інших гравців. До того, кого він наздожене, йому необхідно доторкнутися ременем.

Так триває доти, доки «цар» повторює слово «пахне». Щойно він промовляє «Стій!», учасник з ременем веде спійманого гравця до «царя». У цей час інші учасники гри намагаються його «пограбувати» – відібрати ремінь. Якщо гравцям це вдасться, вони ховають ремінь у себе, а «пограбований» має здогадатися, у кого він. Для цього йому надається три спроби. Коли вгадає, володар ременя злегка вдаряє його по руці зі словами: «Ти будеш новим царем!». Якщо ж не вгадає, гра починається спочатку з тим самим «царем».

? Практичне заняття № 10. Українські народні ігри, забави й обряди для дітей середнього шкільного віку.

Ñ Пам'ятка для вчителя.

!Обряд – це сукупність усталених звичаєм умовних дій, пов’язаних з певними народними святами та побутовими традиціями, що передаються з покоління в покоління.

!Трудові свята й обряди – органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.

Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, виганяння худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'ї трудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій у дитини формувалися перші трудові навички. Усім розмаїттям своїх художніх, емоційних, пісенно-музичних засобів трудові свята сприяли вихованню у молоді любові до нелегкої хліборобської праці, до землі, прищеплювали своєрідний «кодекс хліборобської честі».

До сучасної системи трудових свят та обрядів входять: професійні свята; трудові свята, пов'язані з окремими циклами сільськогосподарських робіт; свята трудових колективів та обряди вшанування трудівників; фольклорні свята праці, присвячені народним ремеслам та ін. Усі свята й обряди мають свою символіку та атрибутику.

Проведення уроків фізичної культури за народним календарем із використанням народних українських рухливих ігор сприяє не лише розвитку й удосконаленню рухових якостей, а й вихованню позитивних рис особистості, вивченню звичаїв і традицій свого народу, прищеплює любов і повагу до рідного краю, до праці. Такі ігри являють собою потужну рушійну силу естетичного, морально-етичного, культурного виховання дітей. Їх педагогічне значення полягає в тому, що в них протягом багатьох століть закріплювався і передавався із покоління в покоління виховний досвід народу.

Гра «Король»

Діти порівну розділяються на дві команди, які розташовуються обличчям одна до одної на відстані двох сажнів (2,13 м), гравці беруться за руки. Вибирають капітанів команд, які стають посередині. Капітан однієї з команд починає разом з усіма співати:

– Королю, королю,

Чом не йдеш, чом не йдеш?

– Боюся, боюся.

– Кого ж ти боїшся?

– Короля, короля.

– Короля нема дома.

– Син дома, син дома.

– Прибула, прибула!

– Одбула, одбула!

Після цих слів гравці однієї команди біжать на іншу, міцно тримаючись за руки. Хто кого перетягне, той і перемагає.

Вказівки до гри. Стежити, щоб діти у ході гри не травмували один одного і постійно їм про це нагадувати.

Гра «Запорожець на Січі»

На майданчику позначають «Січ» (прямокутник 9х6м). Посередині пересувається «запорожець», який намагається спіймати когось із «куренів» (тих, хто перебігає з одного табору в інший). Спіймані стають «запорожцями» і допомагають у ловах або виходять із гри.

Аби вирізнити запорожця з-поміж інших гравців, йому одягають шапку та шаровари.

Гра «Панас»

Вибирають ведучого – Панаса. Йому зав’язують очі рушником, виводять на середину кола і звертаються до нього з такими словами: «Панас, Панас! На чому стоїш?» – «На камені!» – «Що продаєш?» – «Квас!» – «Лови курей, але не нас!».

Панас починає ловити. Той, кого він спіймає, стає на його місце.

Гра «Штандер»

Гра ця дуже давня, в неї грали ще два століття тому. Кількість гравців – не менше шести, але й не більше двадцяти.

Інвентар: невеликий гумовий м'яч або тенісний.

Хід гри: гравці стають в коло на відстані кроку один від одного, в центрі якого – ведучий із м'ячем у руках. Він підкидає вгору м'яч і називає ім'я будь-якого гравця. Той ловить м'яч на льоту або піднімає його із землі і прагне влучити ним у когось із утікачів.

Упіймавши м'яч на льоту, гравець має право крикнути: «Штандер!». Усі завмирають і можна спокійно прицілитися та влучити у ближнього гравця. Вибитому нараховують штрафні очки, або ж він вибуває із гри. Спійманий на льоту м'яч дає й інше право: той, що зловив, може не випробовувати долю (за промах йому теж нарахують штрафі очки), а відразу ж підкинути м'яч вгору і викрикнути ім'я гравця.

Вся принада цієї гри полягає в тому, що потрібно і м'яча стерегтися, тобто втекти якнайдалі, і водночас бути готовим швидко повернутися до м'яча, якщо раптом викрикнуть твоє ім'я. Той гравець, у кого намагалися влучити, може зловити м'яч, що летить в нього, – так він здобуде собі виграшне очко і право вибивати іншого гравця.

Правила гри: якщо гравець з м'ячем кричить: «Штандар!», – всі завмирають на своїх місцях. Гравцеві, в якого ціляться м'ячем, дозволяється ухилятися, присідати, підстрибувати вгору, але сходити з місця він не має права.

Гра «Щенята»

Збираються хлопці, десять або й більше, міряються на палиці, беручи її кулаком один до одного, і чия рука зверху – тому і пасти. Тоді забивають кілок, прив'язують до нього мотузку: біля кілка усі кладуть шапки – це «щенята». Пастух береться за мотузку й оберігає «щенят», бігаючи, наскільки дістає повід.

Пастух» стереже,а всі хлопці тим часом крадуть «щенят», хапаючи їх руками або вибиваючи ногою з кола. Якщо вдаєть­ся пастуху впіймати когось, то він мерщій кричить: «Цур-повода!». А якщо не скаже так, то значить і не впіймав. Як розкрадуть усіх «щенят», то вважають, що пастух одну спробу вичерпав; тоді йому надається друга або навіть третя спроба. Якщо ж і цього разу нікого не спіймає, тоді призначають йому покарання.

Один гравець кидає крізь ноги шапку, всі інші стають один за одним, розста­вивши ноги, а «пастух» лізе крізь ноги, і всі б'ють його по заду долонями. А якщо «пастухові» не хочеться лізти крізь ноги, тоді його силою садять «на коня»: протягують крізь ноги палицю та й добре трясуть.

Гра «Гопак»

Учнів розділяють на дві команди, кожна з яких утворює коло. Гравці кладуть руки на плечі своїх товаришів по команді. За сигналом вчителя команди присідають і голосно рахують до десяти.

Команда, яка швидше присяде 10 разів, перемагає. Гру повторюють кілька разів.

? Практичне заняття № 11. Українські ігри-забави та ігри-атракціони.

& Народні ігри, відомі нам як забава, як форма фізичного загартування, – своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Наприклад, словесний текст ігор, який зараз має першорядне значення, довгий час був лише одним зі складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Тогочасні весняні ігри, що являли собою магічні дії та виконувалися дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Поступово вони втратили своє первісне призначення і перейшли до розряду молодіжних і дитячих забав.

Серед народних ігор можна також виділити ігри-забави та ігри-атракціони. Вони носять естафетний характер з елементами змагань: стрибки на одній нозі, метання м’ячів у рухому ціль, перетягування каната, ходьба на низьких ходулях, підстрибування та ловлення ласощів (бублика, цукерки) зубами («Бій півнів», «Перетягування бука», «Пес»), ігри комічного характеру («Ледачий Гриць»). Сюди ж можна віднести гойдання на гойдалках, катання на саморобних каруселях, лазіння по гладкому стовбуру, ліплення снігової баби тощо.

Гра «Плетінь»

Хід гри: Учасники гри шикуються один за одним у довгий ряд. Уздовж усього ряду розтягується мотузка, і кожен береться за неї рукою. Учасники, пританцьовуючи, йдуть за ведучим і співають:

Навколо берізоньки йдемо,

Навколо нас все плетемо.

Плеть-плеть плетена,

Навколо стовбура обведена.

В ’ ється плетень, плететься,

У полі, в лісі волочиться.

Розплітайся, плетене, розплетися,

Золотий вузлику, розв’яжися.

Ведучий заплутує хоровод, доки не «зав ’ є плетінь». Розплітають плетінь зі словами:

Вбране вбрання – із ста хлоп'ят,

Усі в один ряд, разом зв'язані стоять.

Плетінь, розплітайся, на берізоньку завивайся.

Потім ведучий швидко веде хоровод у поле, при цьому виконує різкі повороти, і хто не утримався на ногах, вибуває із гри.

Гра «Півник»

Хід гри: Гравці сідають на лаву та співають:

У лісі на поляні

Росте горіх в зеленому жупані,

Багач та й невеликий,

Горіхами вкритий.

Ведучий ховає в одній руці горіх, простягає два кулаки кому-небудь із учасників гри і каже:

На дереві горіх народився,

Під кущ закотився,

Під кущ закотився,

У руках з'явився.

Або моє, або твоє?

Доки гравець відгадує, в якій руці сховано горіх, інші кажуть:

Росли горіхи, виросли,

З листя вилізли,

Хвостики закрутилися,

Кожному полюбилися.

Гравець, що вгадав, у якій руці горіх, стає новим ведучим.

Гра «Сонько»

Хід гри. На лаву, посеред хати, лягає хлопчик – «сонько». Інші гравці водять навколо нього хоровод і співають:

Сонько дрімає, спати хоче.

Тобі досить, соньку, дрімати,

Тобі час, соньку, вставати.

Прокидайся, дзвони дзвонять,

Прокидайся, час говорять.

Люди вже йдуть,

У хоровод стають.

«Сонько» прокидається та й відповідає:

Мені й справді годі спати.

Мені й справді час вставати.

Потім, пританцьовуючи, веде хоровод на вулицю. Там кидає вбік «пижі» (коротенькі палички із загостреними кінчиками). Всі біжать їх збирати. Той, хто встиг підібрати палички, сідає на спину тому, кому їх не вистачило. У такий спосіб гравці вертаються до хати.

Гра «Глечичок»

Хід гри: Один із гравців – ведучий. Він бере в руки м'яч – «глечичок» – і, ударяючи ним об землю, співає:

Я глечичок упустив

Та й об підлогу його розбив.

Раз, два, три,

Його, (Сашко), лови!

Переспівавши пісню, ведучий сильно б’є м’ячем об землю, а гравець, ім'я, якого було названо в пісні, його ло­вить. Гравець, що впіймав м'яч, відходить убік. Усі інші учасники гри піднімають руки, утворюючи над головою «коло-колесо», та співають:

Ми знаємо все підряд,

Що хлоп'ята кажуть:

Оля, Микола, дуб зелений,

Конвалія біла, зайчик сірий,

Кидай!

Гравець із м'ячем співає:

Я знаю все підряд,

Що хлоп'ята кажуть:

Дуб зелений, конвалія, мак,

Я кидаю м'яч – ось так!

На останніх словах пісні він кидає м'яч, намагаючись влучити ним в ноги будь-якого гравця. Той, у кого потрапив м'яч, стає ведучим.

& Свято – торжество, від якого ми очікуємо дива, жвавих емоцій, сюрпризів, веселощів. Водночас свято має велику виховну силу і потребує серйозної та особливої підготовки. Потрібно скласти сценарій, барвисто оформити зал, вибрати музичний супровід для створення цілісного відчуття гармонії і ще багато іншого. Загальновідомо, що невід’ємною складовою більшості свят є розваги, рухливі ігри та фізичні вправи. При їх підборі необхідно враховувати як загальний рівень розвитку дітей, їх функціональні (фізичні, психічні) можливості, так і технічні ресурси. Адже правильний вибір ігор і вправ – запорука успіху! Допоможуть привнести новизну і підняти настрій оригінальні посібники, незвичайні аксесуари та інвентар, нестандартні ігрові ситуації.

І ще одне важливе правило: ніхто не повинен залишитися без уваги. Тобто, необхідно максимально залучати до свята кожного учасника й уболівальника, а також не допускати надмірних пауз між виступами, що призводить до перевтоми і втрати інтересу до того, що відбувається.

? Фізкультурне свято

«Козацькому роду – нема переводу»

Мета: розвивати фізичні якості дітей (силу, спритність, витривалість, швидкість); удосконалювати навички у лазінні, стрибках, бігу. За допомогою усної народної творчості закріпити знання дітей про рідний край, про його історичне минуле. Виховувати любов до українського народу та його звичаїв. Формувати організованість і товариськість.

Хід: На середину залу виходять отаман і писар (дорослі).

Отаман: А пам’ятаєш, пане-товаришу, як ми місяць тому з турками воювали?

Писар: Еге ж, батьку, турків тоді багато полягло. Та й наших хлопців чимало загинуло...

Отаман: Та що там казати... Де зараз знайти таких відчайдушних хлопців?

У супроводі народної пісні «Ой на горі женці жнуть» заходять діти в українських костюмах. Вітаються.

Отаман: Здорові були, люди добрі! А хто ж ви такі?

Дитина 1:

Всі ми – діти українські,

Хлопці та дівчата,

Хоч слабкі ще наші руки,

Та душа завзята.

Дитина 2:

Бо козацького ми роду,

Славних предків діти.

Як один усі вчимося

Рідний край любити.

Дитина 3:

Між собою всі ми друзі,

Ми - одна родина

І шануємо, як матір,

Рідну Україну.

Отаман: Чого ж вам тут треба?

Дитина: Ми прийшли до пана-отамана з проханням записати нас до козацького війська.

Писар: А як я вас запишу, якщо нікого не знаю? Може, ви ледарі чи неуки?

Дитина: Та ні, ми всі як орли! (Стають, гордо випнувши груди)

Й говорити можемо славно - у нас це всі вміють.

(Діти розповідають прислів’я, приказки.)

Козак з біди не заплаче.

До булави треба голови.

Козак не боїться ні тучі, ні грому.

Де козак, там і слава.

Хліб та вода - козацька їда.

Козак усім народам друг, міцний, лицарський у нього дух.

Отаман: Ой-ой-ой! Зовсім заговорили! А навіщо ви дівчат із собою привели? Хіба не знаєте, що на Січ жінок не пускають?

Дівчинка: Пане-отамане, дозвольте нам подивитися на козацькі випробовування. А якщо наші хлопці вам не підійдуть, ми їх додому заберемо.

Отаман: Хо-хо-хо! Гаразд. Не осоромтеся ж, хлопці! Заходьте всі, сідайте – в ногах правди нема. Чи готові до першого випробування? Розділіться на дві команди та привітайте один одного.

Команда «Жваві»

Девіз: Козачата – хлопці браві, у змаганнях дуже жваві!

Команда «Дужі»

Девіз: Ми зі спортом дружимо – виростаємо дужими!

Отаман: загальновідомо, що козацьке товариство обирало за отамана найбільш чесного, сміливого й витривалого козака. Тож наступний конкурс покаже, хто з вас, хлопці, найсильніший та найстійкіший.

Конкурс «Отамани»

Учасники сплітають пальці правих рук, опираючись на лікоть, і міряються силою.

Писар:

Попід гору доріженька веде, доріжкою отаман іде.

Отаманчик попереду іде, козаченьків за собою веде.

Отамани, отаманчики наші, покажіть,

Як слухають вас козаченьки ваші.

Гра «Хвостач»

Учасники, взявшись за руки, стають у дві шеренги по обидва боки від отамана. Отаман намагається так розкрутити шеренги, щоб від них відірвалися гравці.

Отаман: Молодці, хлопці, дружні ви й завзяті. Зараз побачимо, хто не злякається високих стін, глибокого рову й зможе взяти приступом турецьку фортецю.

Змагання «Штурм фортеці»

1. Метання м’ячів у рухому ціль.

2. Стрибки на одній нозі.

3.«Бій із семиголовим змієм» (діти натискають на кульки, аби вони лопнули)

Писар: А зараз хай дівчатка-козачки покажуть, чи вміють вони куховарити та накривати на стіл, чекаючи на переможців.

Конкурс «Хто швидше накриє стіл»

Для цього конкурсу потрібно: 2 столи, 8 ложок, 2 миски, 8 стільців.

Отаман: Бувало, що козаки потрапляли у полон до ворога. Але вони вміли непомітно, долаючи небезпечні перешкоди, втекти на волю.

Естафета «На волю»

1. Переправа з обручем.

2. «Тунель» (гравець повинен пролізти через довгий мішок)

3. Стрибки в мішках.

Писар: У той час як козаки боронили рідну землю, козачки хазяйнували вдома та лікували поранених.

Конкурс «Перев’яжи пораненого»

На двох стільчиках сидять два козаки – «поранені». Дві дівчинки-козачки змагаються між собою, хто швидше і вправніше перев’яже руку пораненому.

Отаман: Кінь – вірний товариш козака. Козаки дуже любили своїх коней, купали їх, розчісували гриви та хвости.

Сивко-бурко, стань переді мною,

Як лист перед травою.

Забігає кінь (двоє дорослих, переодягнених у костюм коня).

Естафета «Напої коня»

Діти стають у дві шеренги по обидва боки від коня, останні учасники беруть відра з водою та передають один одному, аж поки не напоять коня.

Писар: Рівно в полудень з фортечної гармати лунав постріл. За цим сигналом козаки йшли обідати. А що вони їли, знаєте?

Діти: Куліш із салом або олією, галушки, юшку з риби, козацьку кашу.

Гра «Козацька каша»

Хлопчикам зав’язують очі, і вони годують один одного кашею.

Отаман: Набралися сили козаки та вийшли на змагання.

Бачу, добрі козаки

Українські парубки!

Силою усі зведіться,

У змаганні покажіться!

Змагання «Перетягування бука (або каната)»

Отаман: Після обіду лунали козацькі пісні. Яке б то було життя козаків без веселої, жартівливої, милозвучної, задушевної та часто хвилюючої пісні.

Пісня «Ой на горі женці жнуть»

Отаман: Для того щоб бути сильними і відважними, козаки щодня відшліфовували свою військову майстерність. Часто робили це під музику. З того часу і беруть свій початок завзяті українські танці.

Танок «Козачок»

Хлопчики запрошують на танок дівчаток.

Отаман: Після довгих випробувань бачу, що ви гідні бути в козацькій громаді. А чи ви готові добре дбати про неньку-Україну і шанувати свою Батьківщину?

Усі діти встають. Козачата всі разом дають «присягу»

Присягнемо край наш милий

Над усе любити,

Народ рідний захищати

Та для нього жити.

Отаман: З давніх-давен в Україні за віддану службу та лицарські справи ватажок щедро винагороджував своїх козаків. Тож вручаю вам знак козацької звитяги – козацький прапор. Бережіть його, шануйте нашу Україну, бо ви – українці. Хай кожен з вас своїми добрими вчинками та справами доведе, що козацькому роду – нема переводу!

? Практичне заняття № 12. Національні ігри для підлітків.

Ñ Значення оцінювання і аналіз поведінки дітей у ході гри.

Важливу роль у справі прищеплення дітям навичок дисциплінованості відіграє оцінка, яку вчитель дає вчинкам і діям гравців. Оцінка сприяє закріпленню знань дітей про норми і правила поведінки, спілкування один з одним, про те, як поводитися у грі, як досягти успіху, виконуючи поставлене завдання. Оцінка вчителя є зразком для дітей. Залежно від того, як він висловився про дії, вчинки, якості гравця, в дітей формується певне ставлення до свого товариша. Тому оцінка значною мірою впливає на характер взаємин між дітьми та визначає атмосферу в колективі.

Досвід організаторів проведення ігор засвідчує, що систематичний контроль за ігровою діяльністю дітей, а також оцінка їх поведінки сприяють тому, що гравці цікавляться діями інших і навіть намагаються контролювати їх. У змісті деяких ігор передбачено контроль за діями учасників. Так, якщо в грі ведеться підрахунок результатів, то він має бути відкритим, публічним. Для цього необхідно систематично повідомляти про зміни в рахунку і час гри.

Після закінчення гри важливо охарактеризувати позитивні та негативні дії учасників, пояснити найдоцільніші способи ігрових дій. Бажано відзначити кращих ведучих, капітанів, суддів, звернути увагу на порушення правил гри, дисципліну. Не можна залишати поза увагою гравців, які соромилися грати з іншими. Їх треба підбадьорити, це надасть їм сміливості в подальшій ігровій діяльності.

Отже, від правильного оцінювання залежить, чи захочуть діти ще грати і з яким настрої залишать ігровий майданчик.

«Бельбеу» (казахська гра)

Ця народна гра з джгутом або візерунковим рушником дуже популярна серед підлітків. У деяких міс­цевостях Казахстану цю гру називають ще «жигіт-куалау».

Усі учасники порівну розділяються на дві команди та розта­шовуються на майданчику довжиною 30-50 м. У центрі майданчика кладуть джгут або візерунковий рушник. У кінці майданчика в центрі кола встановлюють прапорець.

Кожна команда обирає собі капітана. Він розта­шовує гравців своєї команди за порядком номерів. Той із капітанів, який за жеребом одержав право по­чати гру, називає будь-який номер. Капітан іншої команди у свою чергу також називає будь-який номер гравця своєї команди, який, на його думку, найбільше підходить для поєдинку. Викликані гравці стають на лінію старту. За сигналом судді вони біжать до джгу­та або візерункового рушника. Хто першим встигне добігти і схопити джгут, по­винен швидко наносити удари по тому, хто спізнився і тепер стрімко біжить до прапорця. За кожний влучний удар джгу­том або рушником нараховується одне очко.

Той, хто біжить з джгутом, має право наздоганяти суперника тільки до кола, в якому стоїть прапорець. Тут він по­винен кинути джгут. Той, що тікав, швидко хапає джгут і біжить назад, переслідуючи того, хто щойно наздоганяв його, у свою чергу намагаючись вдаряти джгутом свого колишнього переслідувача.

Як і раніше, за кожний удар нараховується одне очко. Судді уважно стежать за тим, щоб помахи джгутом, які не досягли мети, не зараховувалися.

Переслідування у зворотний бік триває до тієї лі­нії, де лежав раніше джгут (ця лінія повинна бути позначена). Виграє той, хто набере більше очок.

Далі гру продовжують інші учасники команди, і за індивідуальними результатами кожної пари визна­чається команда-переможець.

«Молотарка» (єменська гра)

Кількість учасників гри – 6 і більше.

Хід гри. Гравці всі разом утворюють щільне коло. Один залишається ззовні. Він прагне потрапити в коло. Для цього йому необхідно висмикнути кого-небудь звідти. Гравці намагаються уникнути цього і біжать, як карусельні конячки, по колу. Той, кого вдасться висмикнути з кола, стає ведучим.

«Лунг-Мегар» (молдавська гра)

У багатьох народів серед веселих рух­ливих ігор популярна чехарда, однак у Молдавії вона проводиться особливо і має назву «Лунг-Мегар», що в перекладі означає «довгий віслюк» (у нас в Украї­ні ця гра також має іншу назву – «Довга лоза»).

Хід гри. Гравці розділяються на дві команди по 4-10 учасників у кожній. За жеребом гравці однієї з команд виконують роль «вершників», учасники іншої – «довгого віслюка». Члени цієї команди стають один за одним, трохи зігнувши спини і охопив­ши руками талію сусіда, що стоїть попереду. Як пра­вило, гравці розташовуються десь біля стіни або дерева, щоб була досить міцна опора.

Гравці команди «вершників» по черзі розганяють­ся і стрибають на спини гравців першої команди, на­магаючись пролетіти якомога далі, щоб залишилося місце для тих, хто ще стрибатиме. Перший, хто скочив на «довгого віслюка», нама­гається зберегти рівновагу і не впасти. Представники ж команди «довгого віслюка» намагаються скинути небажаного вершника.

Якщо під час цієї боротьби хтось із тих, що сидять зверху, торкнеться ногою землі, він втрачає право бу­ти вершником і його команда стає «довгим віслю­ком». Після того як усі вершники скочили на «довгого віслюка», рахують до десяти. Якщо протягом рахування ніхто не впав, вершники повторюють свою спробу. Всього дозволяється три спроби.

«Атья-патья» (індійська гра)

Це одна з найбільш стародавніх індійських ігор. Вона настільки давня, що важко навіть встановити її походження. Проте загальновідомо, що ця гра поширена на всій території Індії, особливо в сільських районах. Атья-патья має інші назви в різних районах Індії, наприклад: сур-паті, лом-паті, дарья-бандх, сарамана, тілі, упінант, упупаті та ін. Правила гри були уніфіковані Махараштра Шарірік Мандалом (індійською спортивною організацією), що організовує турніри з атьї-патьї вже більше трьох десятиліть.

Ця гра складається з чотирьох періодів, кожен з яких триває до 7 хвилин. Змагаються дві команди (по 9 гравців в кожній). Ті, що атакують отримують одне очко за кожен вдалий перетин кордону. У першому періоді одна з команд нападає, інша захищається.

Розміри ігрового майданчика становлять 23 фути і один дюйм завдовжки і 13 дюймів завширшки. Майданчик має дев'ять поперечних доріжок (паті). Центральна доріжка називається сур-паті (довжина –89 футів і один дюйм; ширина – 13 дюймів). Ця сур-паті розділяє кожну з дев'яти поперечних доріжок на рівні половини. Навколо ігрового майданчика передбачено вільне місце шириною 10 футів.

У ході гри нападаюча команда намагається пересікти якомога більше доріжок, а команда, що захищається, – максимально затримати наступ суперників. Перед атакою нападаючі збираються в зоні між передньою поперечною доріжкою та ігровою лінією майданчика. Кожен гравець команди, що захищається, розташовується на окремій доріжці навпроти нападаючих гравців. Один гравець команди, що захищається, якого називають «гренадер», знаходиться на центральній доріжці, що перетинає квадрати. Гренадер та інші члени його команди можуть вивести нападаючого із гри, торкнувшись його рукою, але при цьому вони не повинні виходити за межі своїх доріжок. Нападаюча сторона за один період намагається пересікти якомога більше доріжок. Якщо ж вдається пересікти всі доріжки, нападаючі просять дати тонд. Два захисники негайно повинні розвернутися і дати тонд.

У випадку пересічення всіх доріжок нападаючі набирають виграшний рахунок – лона, після чого рефері оголошує результат. Усі нападаючі, які на той момент ще не вибули із гри, відходять за межі лицьової доріжки, і гра продовжується. Команда, що набрала найбільшу кількість очок, перемагає.

Для досягнення успіху в цій грі учасники повинні володіти миттєвою реакцією, силою і витривалістю. Гравцям необхідно діяти злагоджено, нападаючій команді – проводити стрімкі й енергійні атаки, команді, що захищається, – своєчасно і з достатньою майстерністю відбивати атаки, намагаючись вивести із гри якомога більше своїх супротивників, що саме визначає перемогу або поразку тієї чи іншої команди.

«Дузме» (поїзд) (туркменська гра)

Усі гравці стають в колону по одному, беруть руками один одного за пояс і міцно тримаються. За сигналом дузме (ланцюг, поїзд) починає рухатися, набираючи швидкість. Коли швидкість руху стає великою, ведучий різко змінює напрям і продовжує рух. Усі інші гравці повинні слідувати за ним. Гравець, що опустив руки або розірвав ланцюг, вибуває із гри. Гравці, що втрималися в колоні протягом трьох спроб, вважаються переможцями. Гра триває 3-5 хвилин.

Гра сприяє розвитку навичок опору, спритності, орієнтування.

«Туб аз давра» (М'яч з кола) (таджицька гра)

Гра проводиться на майданчику. Для неї знадобляться: 2-3 м'ячі (можна тенісних), 16 ключок. У центрі майданчика креслять велике коло. У ньому розташовуються гравці, в кожного у руках ключка. Ведучий займає місце всередині кола. М'яч знаходиться у нього. Гравці стоять обличчям до ведучого. За командою ведучий прагне вибити м'яч із кола. Кожен гравець захищає місце праворуч від себе. Гравець, який пропустив м'яч, стає ведучим.

Перемагає той, хто менше за інших був ведучим.

? Практичне заняття № 13. Національні ігри з метанням.

«Мисливці та качки» (білоруська гра)

Гравці розділяються на 2 команди: одна – «мисливці», інша – «качки». Креслять велике коло, за межами якого розташовуються «мисливці», а «качки» – всередині. За сигналом «мисливці» прагнуть влучити волейбольним м'ячем у «качок», які, бігаючи всередині кола, ухиляються від м'яча. «Качка», якої торкнувся м'яч, вибуває із гри. Коли всі «качки» будуть вибиті, команди міняються місцями, і гра продовжується.

Можна заздалегідь визначити час проведення гри. Перемагає команда, яка вибила більше «качок» за однаковий час..

«Веверка» (чеська гра)

Ця гра дуже популярна серед чеський дітей.

«Веверка» у перекладі з чеської мови означає «білка». Веверкою називають ведучого. На цю роль обирається найбільш спритний і рухливий учасник.

Гра проводиться на майданчику приблизно 10 м завдовжки і 3-4 м завширшки. Для гри знадобиться звичайний м’яч.

Ведучий – «веверка» – стає в центрі майданчика, усі інші гравці розташовуються з обох його коротких боків, не виходячи за межі майданчика.

Суть гри полягає в тому, що гравці перекидають м’яч з одного боку майданчика на інший, ударяючи ним об землю і намагаючись, щоб м’яч рикошетом влучив у «веверку». Пряме потрапляння м’яча у «веверку» (тобто без торкання землі) не зараховується. «Веверка» всіляко намагається уникнути удару. Гравець, якому вдалося влучити у «веверку», стає на її місце, і гра продовжується.

«Гилка»

Ця гра має прадавню історію, адже в гилку на Русі грали ще за часів Івана Грозного. Відомо, що за Петра I гилка також була дуже популярною. ЇЇ видів відомо кілька десятків. Ось найпростіший варіант цієї гри.

Інвентар: кругла палиця (биток), невеликий м’ячик.

Хід гри. З одного боку майданчика проводять лінію кону, з іншого – лінію «міста». Простір між ними (поле) може мати різний розмір: завдовжки – 40, 60, 100 і більше кроків. Це залежить від віку та фізичної підготовленості гравців.

Одна команда розміщується в полі, інша – за межами «міста». Один із польових гравців розташовується в «місті» для подачі м'яча тим, хто б'є (метальникам). Капітан команди метальників встановлює черговість ударів по м'ячу.

Перший гравець бере гилку (биток) і виходить на майданчик подавальника. Подавальник підкидає м'яч, метальник прагне відбити його гилкою якнайдалі в поле. Кожен гравець, що пробіг до кону і повернувся назад в «місто», здобуває для своєї команди одне очко і отримує право на черговий удар. Якщо метальник пробив невдало, він чекає успішного удару, після якого намагається зробити пробіжку до лінії кону і назад (тобто одночасно можуть перебігати декілька гравців «міста»). Польові гравці намагаються спіймати м'яч на льоту або схопити із землі та влучити ним у гравців, які перебігають. Якщо м'яч в когось потрапляє, то гравці поля перебігають у «місто», а гравці «міста» – в поле, підбирають м'яч і намагаються поцілити ним у одного із гравців, що втікають у «місто». Та команда, яка встигає у повному складі зайняти «місто», залишається там і починає відбивати м'яч в поле.

Якщо польовий гравець зловить м'яч на льоту, то команди відразу міняються місцями. Таким чином, у гилці відбувається постійна боротьба за «місто» – за можливість стати метальниками.

Грати можна як на визначений час, так і до певного рахунку.

Правила гри: 1) гравці «міста» відбивають м'яч по черзі, яку встановлює капітан команди; 2) кожен гравець б'є по м'ячу один раз, а капітан має право на 3 спроби; 3) той, що подає, повинен підкидати м'яч так, щоб по ньому можна було легко вдарити, він повинен повторити підкидання. Повторювати можна лише 3 рази, після чого відбувається заміна; 4) той, що перебігає, повинен залишити гилку в «місті». Якщо він забув це зробити, то зобов'язаний повернутися і покласти її за лінію «міста»; 5) попадання м'ячем зараховується лише в тому випадку, якщо м'яч влучає у гравця з прямого удару, а не відскочивши від чого-небудь; 6) якщо гравець пробив м'яч слабо, він може не бігти до кону, а дочекатися вдалого удару, виконаного наступним гравцем. Тому можуть бігти до кону одночасно декілька гравців, які невдало пробили м'яч; 7) подавальник може вибивати тих, хто перебігає, як і всі інші польові гравці; 8) перебігати можна лише в тому випадку, якщо м'яч знаходиться за межами «міста»; 9) гравці, що повернулися в «місто», можуть відбивати м'яч в поле по черзі.

«Бабки»

Це стародавня гра, варіантів якої існує безліч.

Інвентар: бабки (невеликі цурки) – по 10 штук на команду. Один биток – найбільша бабка.

Учасники гри розділяються на дві команди по 3-4 гравці в кожній і розташовуються на одній лінії. На відстані 3-х метрів від цієї лінії креслять лінію кону, від якої в певному порядку й послідовності розставляють фігури з 10 бабок, – «паркан» і «гусачок» (у російському варіанті гри – «забор» і «гусёк»). «Паркан» ставиться вздовж конової межі, збивати його можна з будь-якого кінця, але не більше двох бабок на кожен кидок битка. «Гусачок» ставиться перпендикулярно до конової межі, його необхідно збивати, починаючи з останнього від конової межі ряду.

Спочатку гравці однієї команди по черзі кидають биток в бабки. Потім бабки вибиває інша команда, після чого знову в гру вступає перша команда і так далі. Перемагає та команда, яка вибила розставлені у певному порядку фігури з бабок, зробивши при цьому меншу кількість кидків битка. У випадку, якщо битком бабки вибиті не підряд або збито більше двох бабок, усі фігури встановлюються заново. Якщо гравець виходить за межі зони метання до моменту торкання битка землі, він втрачає право на кидок, і всі збиті бабки цієї фігури ставляться на попереднє місце.

Можна ускладнити гру, бити по кону з різних положень – стоячи, з коліна, боком. Можна урізноманітнити і розставляння бабок: поставити їх по колу, у вигляді ромба, квадрата і т. д.

«Бочче» (італійська гра)

Ця гра надзвичайно популярна у всьому світі. У неї з превеликим задоволенням грали древні греки та єгиптяни. В середні віки вона набула поширення в Західній Європі. В Італії ця гра за популярністю поступається тільки футболу. Нею свого часу захоплювався скрипаль-віртуоз, композитор Паганіні. Грати в бочче можна один на один, два на два, три на три, чотири на чотири.

Інвентар: Прямокутний рівний майданчик 24-28 м завдовжки і 2,5-4 м завширшки. Декілька куль (бочче) з дерева або пластмаси, діаметром від 9 до 11 см, вагою не більше 1400 г.

На початку гри на протилежний кінець майданчика кидають маленьку кульку – боччино. Потім суперники по черзі запускають руками бочче так, щоб воно підкотилося якомога ближче до боччино. Своїм бочче можна вибивати кулю суперника, яка знаходиться у більш вигідній позиції. За влучні кидки нараховуються очки.

Переможцем стає той гравець, який першим набирає встановлену кількість очок.

«Шпень» (білоруська гра)

Серед рухливих національних ігор білоруського народу «Шпень» – одна з найпоширеніших. Вона потребує від гравців певної фізичної підготовки та прояву таких якостей, як спритність і влучність.

Перед початком гри всі учасники, крім ведучого, отримують палиці, подібні до битків, якими гра­ють у городки. Гравці стають півколом навпроти дерев'яного кругляка – циліндра заввишки до 20 см, діаметром близько 5 см. Це і є шпень. Гравці, що роз­ташувалися на однаковій відстані один від одного, позначають свої місця невеликими окресленими квад­ратами. Ведучий стає в центр. Він повинен стежити за тим, щоб шпень був на місці.

Гравці по черзі кидають у шпень палиці, намагаю­чись його збити. Щойно гравець метнув свою пали­цю у шпень, ведучий при влучному кидку підбігає до кругляка і негайно ставить його на попереднє місце. Якщо ж гравець промахнувся, він повинен залишитися на своє­му місці і чекати, доки ки­не свою палицю черговий учасник. Якщо цей гравець кидає биток вдало і вибиває шпень, то всі учасники, що залишилися без битків, стрімко біжать за ними. Але ведучий, який не має битка, також не дрімає. Він швидко ставить шпень на місце і тоді має право схопити будь-який биток, що залишився на полі, і зайняти місце гравця, який не встиг його схопити.

«Сахреоба» (грузинська гра)

У різних районах Грузії ця гра проводиться по-різно­му. Ось найпоширеніший її варіант.

Кілька гравців шикуються в ряд і кладуть перед собою палиці паралельно одна одній. За крайніми палицями з обох боків кладеться по камінцю. Стрибаючи на одній нозі, гравці тричі об­скакують усі палиці «змійкою». У наступному турі учасники гри стрибають через палиці, ставлячи ногу перпендикулярно до них. Назад повертаються тим са­мим способом, ставлячи ногу паралельно палицям.

Потім учасники знову вступають у гру. Тепер вони повинні, стрибаючи з палиці на палицю, пройти їх усі, крім своєї, туди й назад. Коли гравець дострибує до одного з камінців, що лежить за палицями, він може перепочити на ньому, стоячи на одній нозі.

Перемагає той, хто безпомилково виконає всі завдання. За порушення правил на будь-якому етапі учасник вибуває із гри.

? Практичне заняття № 14. Командні національні ігри.

Ñ Пам'ятка для вчителя.

Після пояснення гри і розподілу ролей обов’язково треба поцікавитися, чи зрозуміли діти завдання і дати їм поради досвідченого гравця:Ø вигравай лише чесним способом, бо інакше перемога не принесе тобі задоволення;Ø не зазнавайся, якщо тобі все вдається і ти перемагаєш;Ø якщо умієш щось добре робити, навчи своїх товаришів – нехай вони також стануть спритними й умілими;Ø виборювати перемогу в сильного суперника цікавіше;Ø ніколи не насміхайся над тим, хто програє: колись і ти можеш опинитися на його місці;Ø не падай духом, якщо програєш, адже попереду ще багато цікавих ігор;Ø не ображайся на переможця, краще привітай його і розділи з ним його успіх;Ø пам'ятай: життя складається з перемог і поразок. Навчись їх сприймати як належить.

«Рінго» (польська гра)

У рінго можна грати один на один або командами (двоє на двоє, троє на троє).

Інвентар: майданчик розміром 12х6м; сітка завдовжки 580 см і завширшки 35 см, натягнута на висоті 2,43 м; гумове кільце діаметром 15- 18 см (його можна зробити своїми руками із гумового шланга діаметром 2,5-3 см).

Хід гри: Правила гри дуже нагадують волейбольні. Гра складається з трьох партій: партія вважається завершеною, коли один гравець або команда набирає 15 очок. Гра припиняється при рахунку партій 2:0. Гра починається подачею однієї зі сторін. Гравець, що подає, знаходиться на межі майданчика, він рукою посилає кільце супернику. У цей момент він повинен хоч би однією ногою торкатися землі. Гравець, що приймає, спіймавши кільце, відразу ж повертає його на протилежну сторону.

Перше очко не зараховується – розігрується подача. При наступній подачі очки нараховуються, як у волейболі. Якщо гра відбувається один на один, то кожен гравець має право на п'ять подач. Якщо грають команди, то вони вводять кільце в гру по черзі. Якщо під час подачі кільце, зачепившись за сітку, впало на сторону противника, його знову вводить у гру той самий гравець. За друге підряд попадання в сітку гравець отримує штрафне очко.

Штрафні очки нараховуються також за:

– кидок за межі майданчика (аут);

– ловлення кільця двома руками;

– торкання затиснутим в долоні кільцем землі, сітки чи будь-якої частини тіла, як свого, так і напарника;

– кидок, після якого кільце починає обертатися у повітрі;

– вертикальний кидок на сторону противника.

Під час гри учасникам забороняється виконувати обманні рухи рукою, якою виконується подача, перекладати кільце з однієї руки в іншу, пересуватися із зловленим кільцем по майданчику (можна зробити лише один крок).

«Малайський волейбол» (Сепактакрау)

Ця незвичайна гра зародилася в XV столітті. У перекладі назва гри дослівно означає «бити ногою по ротанговому м'ячу». Ця гра поширена не тільки в Південно-Східній Азії, але і в США, Англії, Франції, Австралії. У грі беруть участь дві команди по три учасники в кожній.

Інвентар: майданчик розміром 13,42х6,1м, розділений сіткою, натягнутою на висоті 1,55 м; м'яч діаметром 410-430 мм і вагою 180 г (ротанг можна замінити розщепленою та розмоченою вербовою лозою). Можна використовувати звичайну надувну кулю.

Хід гри. Гравці команди, яка подає, розміщуються на майданчику в такому порядку: двоє – по кутах біля сітки, подавальник – позаду в колі, обкресленому на відстані 2,5 м від задньої лінії. Один із гравців, що знаходиться спереду, починає гру; він кидає м'яч учаснику, що подає. Той у свою чергу відбиває м'яч ногами на сторону противника.

Кожна команда може торкнутися м'яча лише тричі. Це може зробити і один гравець. М'яч перекидають через сітку після будь-якого з трьох ударів. Гра складається з трьох партій, а рахунок ведеться до 15 очок.

Правила гри. B малайському волейболі забороняється грати руками, але можна відбивати м'яч головою, плечима, ногами.

«Поїзд» (білоруська гра)

Командна гра з перетягуванням. Гравці розділяються на дві команди і, зчепившись зігнутими в ліктях руками, утворюють 2 ланцюги. Капітани, що стоять на чолі ланцюгів, з'єднуються один з одним так само. Потім кожна команда починає перетягування на свій бік, прагнучи розірвати ланцюг суперників або затягнути його за визначену лінію.

«Хто перетягне?» (татарська гра)

У грі беруть участь 15-25 учасників. Вони розділяються на 2 команди і, взявшись за руки, утворюють одне коло, чергуючись один з одним. Перша команда стоїть обличчям всередину кола, інша – обличчям назовні. В центрі цього кола креслять менше коло, по лінії якого розставляють предмети за кількістю гравців однієї команди.

За сигналом перша команда прагне перетягнути гравців другої команди, дістати і перевернути ногами розставлені предмети. Команда суперника намагається не допустити цього. За кожний збитий предмет команда отримує очко. Потім команди міняються ролями. Виграє команда, що набрала більше очок.

Правила: 1) гра починається тільки за сигналом; 2) перетягування різкими ривками забороняється.

«Зангу» (азербайджанська гра)

У цій грі беруть участь лише хлопці. Учасники гри розділяються на дві команди і стають у два обкреслених квадрати, розташованих на відстані 10-15 м один від одного. По черзі кожна команда кидає вгору м'яч якомога вище, у бік квадрата суперника, а гравці протилежної команди повинні його піймати. Кожний спійманий м'яч – одне очко. Той, хто зловив м'яч, має право кидати його вгору. Тоді гравці, що почали гру, ловлять м'яч.

Гравець, який першим здобуде 5 очок, бере собі з команди суперника «коня» і, привівши його до себе в квадрат, сідає йому на спину. Той, хто виконує роль коня, має право ловити м'яч, і, якщо йому це вдається, він стає «вершником» і веде свого «коня» (гравця, який перед цим був «вершником») у квадрат своєї команди. Гра продовжується доти, доки одна з команд не набере 50 очок, тобто доки всі 10 гравців не стануть «вершниками».

? Практичне заняття № 15. Методика проведення національних ігор у позашкільній роботі та в позаурочний час.

«Жучок» (українська гра)

Грають переважно хлопці. Один гравець стає спиною до інших, прикладає одну руку до вуха, іншу заводить за спину. Решта учасників гри шикується за ним. Хтось злегка ударяє його по руці. Коли він повертається, всі піднімають угору великий палець і гудуть, як жуки. Якщо гравець вгадає, хто його «вкусив», то з тим учасником він міняється місцями, якщо ні, – гра повторюється спочатку.

«Змійка» (російська гра)

Креслять велике коло, навколо якого сідають гравці. За межами кола походжає ведучий. Несподівано він кидає всередину кола мотузку – «змійку». Всі схоплюються, прагнучи якнайшвидше встати на неї. Кому місця не вистачить, вибуває із гри. Ведучий, кидаючи «змійку» в коло, поступово укорочує її доти, доки на неї зможе встати лише один гравець, який і стає новим ведучим.

«Гредзенс» (латвійська гра)

На весняні свята латвійського народу і на свято Ліго, що є одним з найбільших і найпопулярніших і проводиться влітку (подібне до свята Івана Купала), дівчата з величезним задоволенням грають у «Гредзенс». Назва цієї гри у перекладі з латвійської мови означає «каблучка», «перстенець».

Учасниці гри утворюють коло, одна з них знімає з пальця каблучку та віддає її ведучій. Та в свою чергу просовує через каблучку довгу стрічку і зв'язує її кінці. Інші учасниці гри тримаються руками за стрічку, стоячи на місці або рухаючись, і співають яку-небудь пісню. Дівчина, яка за жеребом потрапила у центр кола, намагається відгадати, в кого каблучка.

Дівчата непомітно пересовують по стрічці каб­лучку і передають її з рук в руки. Зрідка вони роз­кривають долоні, показують каблучку і знову маскують її, щоб не можна було здогадатися, у кого вона. Учасниця, в якої каблучку було виявлено, стає у центр кола і теж починає вгадувати, у кого каблучка.

Пошук каблучки супроводжується піснею, яка у перекладі звучить так:

У кого, у кого

Моя каблучка?

Моя каблучка

У молодої дівчини,

Прошу, сестрички, віддайте.

«Саба» (естонська гра)

На паркані або спеціальній дошці зображується ко­рова або бик, але без хвоста. Кожен, хто бере участь у грі, розташовується на відстані 15-20м від цієї міше­ні. Йому зав'язують очі і дають в руки хвоста, зробле­ного з тканини. На одному кінці хвоста – кнопка. Гравцеві треба тричі обернутися на місці, простягнути вперед руки і йти в тому напрямку, де, на його думку, знахо­диться мішень. Хвіст (по-естонськи «саба») необхідно при­чепити туди, де йому належить бути.

«Кулька в долоні» (бірманська гра)

Гравці вишиковуються в шеренгу на відстані 30-40см один від одного. Витягнуті руки з розкритими долонями тримають за спиною. Один із гравців стоїть позаду них. У нього в руці кулька або камінчик. Йдучи вздовж шеренги гравців, він удає, ніби хоче опустити кульку в чию-небудь долоню. Гравці не повинні озиратися. Нарешті він кладе кульку комусь в руку. Гравець з кулькою несподівано виривається із шеренги. Гравці справа та зліва повинні схопити його (або доторкнутися до нього), перш ніж він рушить з місця. Але при цьому вони не мають права виходити за лінію. Якщо їм не вдасться його схопити, гравець повертається на своє місце, і гра продовжується. Якщо його схоплять, він міняється місцями з ведучим.

Гра «Тигр і лань»

Гравці утворюють велике коло, кожному присвоюється порядковий номер. Ведучий стоїть за межами кола і несподівано викликає два сусідні номери. Наприклад: «П'ятий і шостий, біжіть!» Ті виходять з кола і біжать. Перший – «лань», другий – «тигр». «Тигр» переслідує «лань». «Лань» оббігає гравців, що стоять у колі, «тигр» усюди слідує за нею. Він може бігти лише по тій дорозі, що і «лань». Якщо «тигр» зверне вбік – його штрафують: він повинен півхвилини стояти на місці. Коли «тигр» наздоганяє «лань», вона вибуває із гри і стає поряд з ведучим. Якщо переслідування закінчилося для «тигра» невдачею і «лань» повернулася на своє попереднє місце неушкодженою, поряд з ведучим стає «тигр». А ведучий називає інші номери, і гра продовжується.

«Черепашаче гніздо»