Цвіт щастя

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили:«щастя».

- Що таке щастя? - питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане обличчя.

- Щастя, дитинко, то доля, - повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово «доля».

- А що таке доля?

- Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжко дістати.

- А гарний він, той цвіт?

- Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навіть дуже гар­ний. Як дивитися на його, то очі радуються, а на серці робить­ся весело й мило.

- Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за ним і принесу його для вас і для себе.

-Тепер тобі годі, дитино, - казала мати, цілуючи сина в ру­сяву головку, - ти ще такий слабонький, а то гень¹ за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш.

- Ні, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?

І «скажіть», і «скажіть» лепетала дитина, а мати, щоб утихо­мирити її, підійшла до вікна і показала на став. (їх хата стояла на горбочку, а перед хатою у долині був став).

- Ось там, за ставом, чи бачиш?

- Бачу, мамочко, бачу! їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні! Чи це далеко?

- О, далеко, дуже далеко, дитино, - гень за водою!

- Аж за водою...

І задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він вели­кими, синіми очима в далеку далечінь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води. Був вечір. На овиді² блис­нула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив місяць, немов човен круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здава­лося, що сунеться не по вечірньому, тихому блакиті, лиш по дрімливій воді.

- Мамо! - радісно закричав хлопчина, зриваючися нагло з довгої задуми. - Знаєш, мамо, що?

- Що, дитино?

- Я вже знаю, лиш тобі не скажу.

- Та чому не скажеш?

- Бо не скажу. Ти гнівалася би на мене.

- Ой ти, ти, мій пустію, а чи ти знаєш, що мамі всьо треба казати?

- Знаю, але цього не скажу, цього одного, - відповів хло­пець і сховав свою кучеряву головку на материних грудях.

Незабаром лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йо­му молитву, казала попросити Бога, щоб татові, сестричкам і братчикам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила і сказа­ла: «Спи!» І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить. Навіть хропів. Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях відійшла від його ліжка і зачинила за собою двері, підніс повіки.

В кімнаті було ясно. Місячне світло лилося крізь вікна і об­ливало своїм синявим цвітом усі стіни, двері, образи на стінах і цілу хатню обстанову. Під вікном у городі співав соловій, зда­лека від ставу доходив хлюпіт води. Раз у раз котилася вона дрібонькими, як морщини на старечім лиці, хвилями і вдаря­ла об греблю і об беріг. Гребля і беріг відтручували її від себе, як напасника; вона подавалася на хвилину назад, але сейчас ударяла ще дужче. Хлопець насторошив вуха.

- Хлюпоче, кличе мене. Каже, що перенесе аж там далеко, на леваду, де тілько багато «щастя». Воно цвіте. Жадна квітка не цвіте так гарно. Чому то люди не рвуть того цвіту? Ага! Бо не годні дістати. Не знають, як через воду поплисти. Але я знаю. Щоби лиш мама заснула і щоби скорше до рана, то піду, конеч­но піду, - піду!

Місяць світив і світив усе ясніше, соловій співав і співав усе краще, а хвиля хлюпотіла все голосніше. Хлопець не спав, -думав про райську квітку щастя.

Північ минула. Літня, коротка ніч кінчилась. Ранок був недалекий. На виднокрузі появився вузенький пасмужок, зразу блідий і невиразний, відтак усе більший і ясніший. Зорі блідли, блідло також і небо. Солов'ї притихли. Подуло по­раннім холодом і роса затремтіла на цвітах. Вода в ставі хлю­потіла заодно. Хлопець не спав. Його груди хвилювали, очі світились, губи горіли. Підніс голову, руками сперся о посте­лю, присів. Хвилину слухав. Всі в хаті спали. Навіть стара, ве­лика, чорна кітка, що звичайно в таку пору любила відбувати лови, лежала під печею, як грудка чорної землі. І вона спала. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив ле­генько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги і поранній холод перейняв його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер він зовсім виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в її зимні обійми.

- Ходи, - каже, - я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ще ніколи. Ходи! Не бійся!

І він простягає руку і кидається у воду. На виднокрузі світає. На золотім рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов луска на великанській потворі-рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше і дальше. Тіло у ньо­го дрижить, серце тріпочеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить, - і йде. Аж тут назустріч йому пливе велика, біла птиця. Пливе повільно, мов човен на морі, крила пускає як вітрила, ногами по воді кермує - то лебідь. Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю.

- Возьми мене, лебедю білий, і перевези за воду! Я тобі не заважу, глянь, який я маленький!

Так каже хлопець; а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. Приглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу лебідку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці і підпливає.

- Зажди! - просить хлопчина. - Не тікай від мене, возьми мене із собою, перевези!

Але лебідь не слухає його. Все скорше, і скорше, і скорше лине по блискучих хвилях.

- Зажди! - просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню.

Дрібонькі хвилі горять; легенький вітер перебігає по них; від лісу несе пахощами живиці. Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б'є, відбивається й дальше несе і заносить малого хлопчину. Вже він по груди пірнув у глибоку воду, вже лиш головку видно, лиш руки, липі волосся сплило...

Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслу­хує, удари серця вухом ловить і брови хмарить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка. Що буде?

«Що буде? - думає лікар. - Те, що Бог дасть. Коли сильна природа, так при Божій помочі преможе. А як ні, то піде за ща­стям, за вічним щастям».

А хвора дитина блудними очима вдивляється в стелю, піднімається на недужих крижах, витягає руки і шепче спале­ними устами:

- Я хочу квітки-щастя... Пустіть мене, хай іду за нею...

З тої пори багато літ минуло. Маленького кучерявого хлоп­ця ніхто не пізнав би нині. Виріс і відмінився. Змужнів і пізнав життя.

Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квітка щастя. Він це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?

МИШКА

(Казка для дітей; для малих і великих)

Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик.

В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне.

Ніхто з людей не заглядав туди.

О, люди - це дуже цікаві сотворіння!

Мишка боялася людей.

Коли на хаті не видно було ані одного чобота, ні одної ноги, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, ско­ренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері.

Шу-усть! - і вже на подвір'ї.

Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля стайні, мов го­ра, і румигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терли­цею², а язиком ще голосніше, ніж терлицею, - нікого!

Бігла на поле.

Там стрічалася зі своїми сестрами, із міста.

Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики волокли за собою. Розказували, що тепер у них в городі страх по­гані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй.

«їм, просто, пропадай! Ніде ні крушинки хліба, ні одної кру­пинки, нічого. Господиня, як крає хліб, то над тарілкою, а крає так тонко, що руку крізь краянку видно. Як пряче зі сто­ла, то кришки на долоню згортає і дитині до рота несе, щоб з го­лоду не вмерло... кажуть, війна. Люди людей мордують, не ма­ють часу працювати на хліб...»

А наша мишка на те до них:

«У моїх господарів не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із привички, щоб поди­витися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з тими дітьми. Такі вони неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар не вчув. О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись двох кабанів забив. Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі, коптить. А м'ясо їдять. Доб­ре їдять. Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок. Зла­зить двоє людей і з хати виносять м'ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі вертить...»

«Не говори, сестричко! - перебивають городські мишки. - Не говори, бо нам млісно стає. Ми вже й забули, як сало виглядає». Мишці жаль голодних городянок, вона важко зітхає і гово­рить дальше:

«А коли вже добре навантажить візок, то господар випроваджає його полевою доріжкою під ліс, а сам вертає в хату. Тиче жінці гроші під ніс і каже: «Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От ба­чиш, і війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць. Розбагатіємо».

І ховає гроші у ящик під ліжко. В цьому ящику стояли ко­лись гранати, а тепер гроші. Ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути, так їх багато.

«А господиня?» - питають цікаві мишки. «Господиня ходить тепер, як паня. Які у неї сорочки, які кружева - перу! Пахучим милом вимивається».

Городські миші вірити не хочуть. «Пахучим милом вими­вається, а наша вмивається слізьми...»

Наговорившися доволі, мишка вертає домів. Перетиснеться крізь двері, як тінь майне попід стіну, і шусть до нори. Тільки хвостик іноді визирає. Але й хвостика ніхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати під ліжко, їм не до того.

Раз якось вертає наша мишка і чує - в хаті чужим духом

пахне.

Знялася на задні лапки - заглядає.

Перше побачила великі черевики на деревляних підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана сорочка, а ще ви­ще обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі.

«Це одна з тих із міста, - погадала собі мишка. - Вони при­ходять без нічого і відходять з нічим. Побачимо».

А жінка говорила, мовби за трумною ішла:

«Змилосердіться, господине, дивіть! Ніг собі в цих прокля­тих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совісті нема на ту муку дивитися. Я ж - мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду. Я вам гроші в суботу принесу, так мені, Боже, дай спокійно сконати, що принесу...»

А господиня:

«Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не маємо що пити. Спитайте в наших сусідів. Може, продадуть; вони на гроші ласі й рідного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч і хотіли б».

Як мишка тую розмову почула, то так їй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чимскорше побігла до нори.

«Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як лю­ди. І як цим людям язик на таку брехню повертається? Погані люди. Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящик ховають. Хіба ж папір важніший від життя. Але я їм!»

І в маленькій мишачій голові зродилася велика ідея. Зни­щити, поторощити цей папір, що його кривдою людською чу­ти, поганий папір.

Вона припала до деревляного ящика і гризла, і гризла, і гризла. Зразу ящик, а там і гроші. Працювала цілу ніч. В дни­ну відпочивала, а на ніч дальше до роботи. Так кілька діб, аж не було що гризти.

Одної днини каже господар до своєї жінки: «Я чоловік праці. У мене ніхто не сміє дармувати. Гроші також. їх треба пустити в рух. Купимо за них кілька свинок, двоє-троє телят, підгодуємо, продамо і купимо нових, і знов продамо, поки не будемо мати тільки грошей, що в банку. Бог знає, коли буде друга війна».

Кахикаючи і постогнуючи, бо був товстий, як годований ка­бан, поліз під ліжко. Добув ящик, відчинив і... очі йому пішли в стовп, брови підлізли вгору, волосся дубом стало.

«Погризли, погризли, погризли!»

«Що? Де? Коли?» - питалася жінка.

«О, дивися! О!»

І вона теж встромила ніс у ящик: «А-а-а!»

«Це ти тому винна, це ти!»

«Всьому я винна, всьому я...» - плакала жінка.

А господар кричав: «Я не раз говорив, що треба нам кота, ве­ликого, здорового кота, а ти ложки молока жалувала для його: ти! ти! ти!»

І кинувся на неї з кулаками.

Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дітей, і вони шнурочком вибігли крізь відчинені двері на поле.

Краще там, ніж у такій хаті.