Докритичний період творчості Канта

Імануїл Кант (1724–1804) уважається засновником німецької класичної філософії. Його творчість прийнято поділяти на два періоди: докритичний з 1746 р. до 70–х рр. і критичний з 70–х рр. XVIII ст. Спочатку він перебував під впливом метафізики Ляйбніца та Вольфа. Виявляв велику зацікавленість космологією та космогонією. Перша праця Канта “Думки про істинну оцінку живих сил” – тут він намагається оцінити переваги та недоліки філософії Ляйбніца і Декарта. У 1754 р. з’являється стаття Канта “Дослідження питання, чи зазнала Земля у своєму обертанні деякі зміни?”: Кант приходить до висновку, що наша Земля уповільнює рух навколо своєї осі під дією приливів і відпливів. У статті “Чи старіє Земля з фізичної точки зору?” Кант зазначає, що все зазнає змін, і Земля також старіє, як і все, що виникає. У 1755 році Кант опублікував “Всезагальну природну історію й теорію неба”, у якій висловив гіпотезу про виникнення, розвиток і долю Сонячної системи. Космогонічна гіпотеза була заснована на механіці та космології Ньютона і на погляді, що випливає з неї про природу як єдину систему. У цій гіпотезі відкинені припущення Декарта про вихрові потоки корпускул і їх тиски. Їх місце зайняли всесвітнє тяжіння та інші закони механіки Ньютона. У концепції Канта роль божественного втручання дещо менша, ніж у натурфілософії Ньютона. Місце міфічного “тангенціального поштовху” зайняла природна сила відштовхування. Уявлення про характер сил відштовхування між тілесними частинками у Канта були досить нечіткими; спекулятивною була його думка про вторинний характер відштовхування та твердження, що притягання – це перше джерело руху, яке передує всякому руху. Проте здогад про існування сил відштовхування був плідним. Посилаючися на взаємодію притягання та відштовхування, Кант заперечує можливість абсолютного спокою та намагається довести загальний кругообіг матерії у Всесвіті. Основний зміст космогонії Канта такий: розсіяні матеріальні частинки (холодне й розріджене пилове нагромадження) унаслідок тяжіння поступово утворювали велику хмару, всередині якої притягання та відштовхування породили вихорі та кулеподібні згустки, які нагріваються від тертя. Це були майбутнє Сонце і його планети. У цілому так само виникають й інші планетні системи довкола зірок Чумацького Шляху, а різні туманності за його межами – це, очевидно, ієрархічні системи зірок, галактик зі своїми планетами довкола окремих зірок. Кант не приймав ідею про унікальність Землі, він поділяв переконання Бруно та Ляйбніца, що більшість планет населені розумними істотами, і навіть більш розвиненими, ніж люди. Окремі космічні тіла і цілі світи народжуються, розвиваються, а потім гинуть, але їх кінець виявляється началом нових космічних процесів, тому що матерія не зникає, а переходить у нові стани. Такий вічний процес створення нових світів із решток попередніх. Природа, як пише Кант у праці “Нова теорія руху і спокою ” (1758), у цілому перебуває у стані вічної діяльності й оновлення. Незважаючи на велике значення “Всезагальної природної історії й теорії неба”, цей твір, який вийшов не підписаний автором, не мав впливу на сучасників, видавець збанкрутував, і весь тираж практично пропав.

4.4. Вихідні принципи “Критики чистого розуму”

У першій праці критичного періоду “Критика чистого розуму” Кант стверджував, що людський розум в одному з видів свого пізнання (а це метафізика) має незвичайну долю: його хвилюють запитання, які він не може відкинути, але і не може дати відповіді на них. Тривалий час метафізика вважалася королевою всіх наук, тепер її почали часто критикувати. Тепер постала потреба в критиці розумової спроможності щодо всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від досвіду. Ця критика повинна дати відповідь: чи можлива метафізика? Кант висловив припущення, що, можливо, варто спробувати розв’язати проблеми метафізики, припустивши, що не наші знання узгоджуються з предметом, а предмети повинні узгоджуватися зі знаннями. Це схоже на те, що зробив Коперник в астрономії, у метафізиці теж можна зробити подібну спробу в тому, що стосується споглядання предметів. Безумовно, все наше знання починається з досвіду, тобто за часом жодне наше знання не передує досвіду. Але це не означає, що воно все походить із досвіду. Знання, які існують незалежно від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень, Кант називає апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, які цілковито можливі через досвід – тобто апостеріорі. Отже, чисте знання апріорне. Досвід лише навчає нас, що щось влаштоване так або інакше. З досвіду не виводяться ні необхідність, ні загальність. Якщо ми зустрічаємося з положенням, що мислиться разом зі своєю необхідністю, то це апріорне судження. Також досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або строгої загальності – лише умовну й відносну (через індукцію). Якщо судження мислиться в строгій загальності, тобто не допускає жодного винятку, то воно має апріорну значущість. Необхідність і строга загальність суттєві ознаки апріорного знання. У всіх судженнях, у яких мислиться відношення суб’єкта до предиката, це відношення може бути двояким: або предикат В належить до суб’єкта А, як щось таке, що приховано міститься в цьому понятті А (аналітичні судження), або ж В знаходиться цілком поза поняттям А, хоча і перебуває з ним у зв’язку (синтетичні судження).

Отже, аналітичні судження – це ті, у яких зв’язок предиката із суб’єктом мислиться через тотожність, вони пояснювальні. Синтетичні судження приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий із нього жодним аналізом. Усі емпіричні судження синтетичні. На думку Канта, кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання ґрунтується саме на синтетичних, тобто розширювальних засадах. Аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але вони слугують винятково для досягнення виразності понять. Кант зазначає, що в усіх теоретичних науках розуму містяться апріорні синтетичні судження як принципи. Усі математичні судження синтетичні, водночас вони апріорні, а не емпіричні, бо побудовані на засадах принципу необхідності. До складу природознавства (фізики) входять як принципи апріорні синтетичні судження. Метафізика, принаймні відповідно до своєї мети, складається винятково з апріорних синтетичних положень. Головним завданням чистого розуму Кант уважає дати відповідь на запитання: як можливі синтетичні судження a priori? Від того, якою буде відповідь на це запитання залежить доля метафізики. З’ясування, сформульованого вище завдання, охоплює водночас можливість чистого вживання розуму у створенні та розбудові всіх наук, що містять апріорне теоретичне знання про предмети, тобто відповідь на запитання: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика як природна схильність і як можлива метафізика як наука? Тут потрібна особлива наука, яка може називатися критикою чистого розуму. Вона може слугувати для очищення нашого розуму й утримання його від помилок. Водночас таку науку Кант називає частиною трансцендентальної філософії. За Кантом, трансцендентальне усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки способом пізнання предмета.

Праця Канта “Критика чистого розуму” складається з двох частин: “Трансцендентальне вчення про елементи”, “Трансценден­тальна методологія”. Кожна з цих частин має свої підрозділи.

Трансцендентальна естетика. Кант називає трансцен­дентальною естетикою науку про всі принципи чуттєвості a priori. Предмети даються нам за посередництвом чуттєвості, і тільки вона постачає нам якісь споглядання. У трансцендентальній естетиці ми ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Потім потрібно відділити від нього все, що належить до відчуття, щоб залишилося винятково чисте споглядання та чиста форма явищ, єдине, що чуттєвість дає a priori. Кант стверджує, що існують дві форми чистого споглядання: простір і час.

Трансцендентальна логіка. Наше знання, далі зазначає Кант, виникає з двох джерел: перше з них – отримувати уявлення (сприймати враження), а друге: спроможність пізнавати через ці уявлення предмет (самодіяльність понять). Через сприйняття вражень предмет нам дається, а через друге – мислиться. Отже, споглядання та поняття складають елементи всякого нашого пізнання. Чисте споглядання містить тільки форму, під якою щось споглядається, а чисте поняття – лише форму мислення про якийсь предмет узагалі. Спроможність мислити предмет чуттєвого споглядання – це розсудок. За Кантом, ні чуттєвість, ні розсудок не мають переваги одне над іншим. Ці дві спроможності не можуть обмінюватися своїми функціями. Розсудок не спроможний нічого споглядати, а чуття не здатні нічого мислити. Тільки з їх поєднання може виникнути знання. Але при цьому не можна їх змішувати, потрібно їх ретельно виокремлювати й розрізняти. Тоді коли естетика – це наука про правила чуттєвості взагалі, то наука про правила розсудку – логіка. Трансцендентальна логіка займається законами розсудку й розуму, але лише оскільки вони належать до предметів a priori. А вже трансцендентальна логіка поділяється на трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику.

Трансцендентальна аналітика. Розсудок має справу з апріорними категоріями, які не є знаннями, а лише формами мислення. Кант запропонував таку таблицю категорій:

КІЛЬКОСТІ	ЯКОСТІ	ВІДНОШЕННЯ	МОДАЛЬНОСТІ
одиничність	реальність	належності та самостійності	можливість-неможливість
множинність	заперечення	причинності та залежності (причин і діяння)	існування-небуття
тотальність	обмеження	Спілкування (взаємодія між діяльним і пасивним)	необхідність-випадковість

Значну увагу Кант надає здатності судження. Якщо розсудок узагалі визначається як здатність встановлювати правила, то здатність судження – це спроможність підводити під правила. Здатність судження – це особливий талант, у якому треба вправлятися, але неможливо навчитися. Здатність правильно користуватися правилами повинна належати самій людині, якщо бракує цього природного дару, то жодні правила не убезпечать від хибного застосування.

На запитання: чи можливі апріорні синтетичні судження? Кант дає таку відповідь: ми не в змозі пізнати можливість жодної речі за самими лише категоріями, а завжди повинні мати у своєму розпорядженні споглядання, щоб на них пояснювати об’єктивну реальність чистого розсудкового поняття. Без зовнішніх споглядань нам не відомо, чи мислиться через категорії якийсь об’єкт, і взагалі, чи може відповідати їм десь якийсь об’єкт. Самі собою категорії лише форми думки. З них не можна утворити жодного синтетичного положення. Розсудкові поняття ніколи не можуть мати трансцендентального вживання, а тільки емпіричне. Отже, трансцендентальна аналітика дає один важливий результат: розсудок a priori не здатен ні на що більше, як тільки антиципувати форму можливого досвіду взагалі, й оскільки те, що не є явищем не може бути предметом досвіду, то розсудок ніколи не може переступити межі чуттєвості, у яких предмети тільки й можуть бути нам дані.

Трансцендентальна діалектика. Тоді коли розсудок – це спроможність створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум – це спроможність створювати єдність розсудкових правил, згідно з принципами. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на досвід або на який-небудь предмет, він завжди спрямований на розсудок, щоб a priori надати через поняття його різноманітним знанням єдність, яку можна назвати єдністю розуму і яка цілком інакша, ніж та, що може бути здійснена розсудком. В умовиводі розум прагне звести величезне розмаїття знань розсудку до найменшого числа принципів, чим досягти найвищої їх єдності. Усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: перший містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб’єкта, другий – абсолютну єдність ряду умов явищ, третій – абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі. Мислячий суб’єкт – предмет психології, сукупність усіх явищ (світ) – предмет космології, а річ, що містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), – це предмет теології. Отже, чистий розум дає ідею для трансцендентального вчення про душу, для трансцендентальної науки про світ і, нарешті, для трансцендентального пізнання Бога. Про предмет, який відповідає певній ідеї, ми не можемо мати знання, а можемо мати лише проблематичне поняття. Існує три види діалектичних умовиводів. Кант аналізує паралогізм, антиномію та ідеал чистого розуму.

Паралогізми чистого розуму: Кант зазначає, що доводи на користь буття душі-субстанції не витримують критики, у багатьох випадках вони ґрунтуються на паралогізмі – хибному умовиводі, у якому термін “суб’єкт” у різних засновках береться в неоднаковому смислі.

Антиномії чистого розуму:

1.теза – світ має початок у часі, а також просторово замкнений у межах; антитеза – світ не має початку й меж у просторі – навпаки, він нескінченний з погляду як часу, так і простору;

2.теза – кожна складна субстанція у світі складається з простих частин, ніде не існує нічого, окрім простого або того, що з нього складено; антитеза – жодної складної речі у світі не утворено з простих частин, і ніде у світі не існує нічого простого;

3.теза – каузальність за законами природи неєдина, із якої можуть бути виведені всі явища світу. Для пояснення їх необхідно припустити ще й каузальність через свободу; антитеза – ніякої свободи немає, а все у світі відбувається винятково за законами природи;

4.теза – до світу належить або як частина його, або як його причина якась абсолютно необхідна сутність; антитеза – ніде, ані у світі, ані поза світом, не існує абсолютно необхідної сутності як його причини;

Ідеал чистого розуму: Кант окремо, ще один раз, звертається до четвертої тези. Він відстоює думку, що можливі лише три способи доведення буття Бога, зважаючи на спекулятивний розум: фізико-теологічний, космологічний та онтологічний. Усі вони нічого не дають; неможливо силами тільки спекулятивного розуму вийти за межі чуттєвого світу. Зокрема, Кант аналізує онтологічне доведення буття Бога. Особливість цього доведення – спроба вивести з поняття Бога його існування. Найдосконаліше суще – це таке суще, якому не може чогось бракувати у тому числі й існування. Критикуючи цю позицію, Кант зауважує, що екзистенція, існування взагалі не входять у поняття речі. Дійсність не торкається “ що ” реальності. Дійсність встановлюється через сприйняття. Ідеї розуму (а ідея Бога – це ідея розуму) не перевіряються в досвіді. Поняття завжди можливе, якщо воно не суперечить самому собі. Але воно може бути порожнім поняттям. Усі екзистенційні поняття синтетичні, вони повинні підтверджуватися досвідом. Кант робить висновок, що існування Бога теоретично неможливо довести, але неможливо й заперечити. Усі спроби суто спекулятивного вживання розуму в теології цілком марні. Усі спроби чистого розуму робити висновки, які виводять нас поза сферу можливого досвіду безпідставні, водночас людський розум має схильність переступати цю межу, і трансцендентальні ідеї для нього такі ж природні, як категорії для розсудку. Трансцендентальні ідеї мають необхідне регулятивне уживання: скеровувати розсудок на якусь певну ціль, об’єднувати їх довкола ідеї. Розум прагне систематизувати знання, надати їм певної єдності. Ідея – евристичне поняття, вона показує не те, як влаштований предмет, а як ми керуючися ним, повинні досліджувати характер і зв’язок предметів узагалі. Кант наполягає на тому, що для людського розуму принизливо те, що він у своєму чистому використанні нічого не досягає і навіть потребує дисципліни. Найбільша і, можливо, єдина користь усякої філософії чистого розуму, мабуть, тільки негативна: вона слугує винятково для визначення меж і повинна застерігати від помилок. Але, вочевидь, мусить десь існувати джерело позитивних знань, які належать до сфери чистого розуму, і, вірогідно, це шлях практичного вживання. Усі інтереси розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в таких трьох запитаннях: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? Перше запитання суто спекулятивне. Кант робить висновки, що вичерпав усі можливі відповіді. Друге питання – практичне, і воно не трансцендентальне, а моральне. А третє питання водночас і практичне і теоретичне. Тільки у практичній сфері розум стає конструктивним. Він формує та реалізує принципи моральної поведінки.