Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького: утворення козацької держави – Війська Запорізького

Придушивши селянсько-козацькі повстання у 30-х роках, магнатсько-шляхетська Польща значно посилила наступ на українські землі. Непомірно зростали латифундії (величезні земельні володіння), швидкими темпами поширювалася фільварково-панщинна система господарювання, посилились експлуатація селян, утиски козаків і козацької старшини. 1638 р. Однак польський сейм схвалив “Ординацію (тобто постанову) Війська Запорізького реєстрового”, згідно з якою реєстр козаків зменшувався із 8 до 6 тисяч, їх права і привілеї різко обмежувалися, зокрема позбавлялися права обирати гетьмана, полковників і осавулів (їх призначав уряд з-поміж шляхти), ліквідовувався козацький суд тощо. До того ж реєстрові козаки вже 5 років не отримували належної платні. Решта ж козаків, згідно з ординацією, “оберталися у хлопів” (феодально залежних селян), тобто козацький стан як такий мав бути ліквідований, а реєстровці перетворювалися на одну із складових частин польського війська. Щоб селяни і міщани не могли втікати на Січ, у 1639 р. було відбудовано фортецю Кодак.

За цих умов в середовищі, насамперед, української шляхти, зростала думка про необхідність боротьби за свої права. Прикрий випадок, непоодиноки й в тогочасній Україні – коли підтримуваний владою польський шляхтич познущався з свого українського колеги, зробив повстанця з випускника Львівської єзуїтської колегії Б.Хмельницького. Захопивши владу на Січі, Б.Хмельницький з великою енергією розгорнув діяльність по підготовці збройного повстання. З цією метою, зокрема, розіслав козаків-агентів у воєводства, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея ІІІ. Це був союз непопулярний, проте забезпечував тил і суттєво допомагав кіннотою.

Довідавшись про події на Запоріжжі, польський уряд направив проти козаків військо. Його командуючі коронний (головнокомандуючий) і польний (заступник коронного) гетьмани М.Потоцький та М.Калиновський припустилися помилки, поділивши військо на три частини. Б.Хмельницький дізнався про це і розгромив кожну з них окремо. Важливе значення мав перехід реєстрових козаків на бік повсталих. Спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем (16 і 26 травня) польське військо було повністю знищене. М.Потоцький та М.Калиновський потрапили у полон і були віддані татарам. Козаки ж здобули великі військові трофеї. Це були перші блискучі перемоги козаків, у яких проявилися такі визначальні риси військової тактики Б.Хмельницького, як швидкість дій, вибір зручного місця для бою, охоплення ворога з флангів і вихід у тил.

Тим часом у Польщі поглиблювалася криза. 20 травня помер король Владислав IV і країну охопила неймовірна паніка: ні короля, ні гетьмана, ні війська. Проте головне полягало в іншому - під впливом козацьких перемог в Україні розгорнулася небачена досі всенародна, передусім селянська боротьба. Під знамена національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина неспольщеної української шляхти.

Б.Хмельницький, однак, не поспішав продовжувати воєнні дії. Більше того, козацька рада на початку червня висловилася за те, щоб відправити посольство у Варшаву. В ході переговорів домагатися збільшення реєстру, видачі заборгованої платні козакам, відновлення права обирати старшину, повернення православним церков. Ці вимоги після блискучих перемог козаків були більш ніж скромними. Однак польський сейм не сприйняв їх серйозно.

А в той час, Б.Хмельницький виявляючи свій організаторський хист до кінця літа 1648 р. створив боєздатну армію, яка налічувала близько 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало біля 40 тис. (для порівняння: Б.Хмельницький вийшов із Запорізької Січі із загоном чисельністю біля 5 тис.). Козацькі полки очолювали такі знані талановиті полководці, як І.Богун, Ф.Джеджалій, М.Кривоніс, Д.Нечай та інші.

Крім створення армії, на визволеній частині території України запроваджувався козацький устрій у вигляді полково-сотенної адміністрації, судів тощо.

Поскільки переговори не принесли бажаних результатів, то восени відновилися воєнні дії. На Волині під Пилявцями 23 вересня новоорганізована армія Б.Хмельницького розгромила сформоване польське військо під проводом трьох керманичів Д.Заславського, М.Остророга, А.Конєцпольського (козаки глузливо назвали їх відповідно “перина, латина і дитина”). У цій битві головний удар був спрямований у центр противника, татарська кіннота своїми наскоками викликала дезорієнтацію, а козацьке військо міцним кільцем оточило розтрощені шляхетські полки і рушничним боєм їх знищувало. Крім великих трофеїв, ця перемога високо піднесла патріотичний настрій української армії, що послужило основою її подальших успіхів.

Не зустрічаючи спротиву, козацько-селянська армія безперешкодно просувалася західноукраїнськими землями. Скрізь її зустрічали із особливим захопленням і наростаючою повстанською боротьбою. Адже ці землі здавна зазнавали магнатсько-шляхетського гніту і боролися проти польської влади. Особливого розмаху набув тоді повстанський рух під проводом С. Височана на Покутті (територія між ріками Дністер, Черемош і Карпатськими горами, тобто південно-східний “кут” Галичини), який згодом став полковником Лисянським. Обмежившись викупом, Б.Хмельницький не захотів брати Львів, а рушив на польські землі у напрямку на Варшаву. 7 листопада дійшов до фортеці Замостя і взяв її в облогу.

Однак створити повноцінну державу тоді не вдалося. Справа в тому, що національно-державницька ідея іще не сформувалася в політичній програмі гетьмана та його соратників. Він і козаки, як підкреслив М. Грушевський, “вірили в добру волю короля”. Проте, підтримавши обрання королем Яна ІІ Казимира Б.Хмельницький допустився помилки, яка мала трагічні наслідки для України.

Наступний обмін посольствами, перемир'я, відступ козацького війська вглиб української території та вельми скромні вимоги козаків: загальна амністія учасникам повстання, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, повернення давніх вольностей козацькому війську, підпорядкування гетьмана тільки владі короля тощо лише послабили позиції Б. Хмельницького. Король та сейм не збиралися робити поступки. Відступ і втрата західноукраїнських земель позбавляли гетьмана досить вигідного у багатьох відношеннях стратегічного плацдарму для подальшого ведення бойових дій, поскільки дане перемир'я розглядав як тимчасовий тактичний крок для досягнення цілі.

Проте, інтелектуальна еліта колишньої столиці Київської держави – митрополича канцелярія, вчені колегіуму, освічені городяни пильно слідкували за подіями і, коли 27 грудня військо Б.Хмельницького тріумфально вступило у колишню столицю Київської Русі. Все населення міста урочисто вітало гетьмана його як “українського Мойсея”, тобто визволителя з польської неволі, правителя держави. Його розмови з духовенством, інтелігенцією, послами іноземних держав, зрештою власний аналіз переконливо показали, що треба боротися не лише за інтереси козацтва, а всього українського народу. Власне перебування у Києві відіграло вирішальну роль у переосмисленні цілей національної революції. І про них Б.Хмельницький прямо заявив королівським посланником вже 20 лютого 1649 р. у Переяславі: “Виб`ю з лядської неволі народ весь руський (український – авт.) … по Львів, Холм, Галич”. Як бачимо, це була вже зовсім інша вимога.

Таким чином до весни 1649 р. сформувалася в основних рисах державницька програма Б.Хмельницького. Її суть коротко полягала у тому, що на етнічних українських землях мала постати незалежна держава, як спадкоємниця державності княжої доби. Реалізація цієї програми стала головною у боротьбі та діяльності великого гетьмана.

Влітку 1649 р. війна розгорілася з новою силою. Ворогуючі сторони зустрілися в Галичині. Під Збаражем і Зборовом польській армії на чолі з королем загрожувала небезпека повного знищення. Однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей ІІІ. Чому? Бо не був зацікавлений у перемозі гетьмана і створенні незалежної міцної української держави, проводив політику так званої “рівноваги сил”, тобто взаємного ослаблення України і Польщі, до того ж отримав відповідну винагороду від польського уряду (вміла дипломатія також врятувала Польщу). Ось чому хан заставив Б.Хмельницького підписати Зборівський мирний договір 18 серпня на таких головних умовах. 1. В межах Польської держави утворювалася автономна область на території 3 із 7 воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського. Урядові посади тут могла займати лише козацька старшина і православна шляхта, коронному війську і євреям заборонялося сюди заходити і перебувати. 2. Реєстр встановлювався чисельністю 40 тис. козаків. 3. Православна церква отримувала рівні права з римо-католицькою, а митрополиту київському обіцяно місце у польському сенаті. 4. Проголошувалася загальна амністія. 5. Селяни мали повернутися до своїх панів.

Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовільнити повною мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця виконувати всі вимоги. Проте гетьман використав можливості Зборівського мирного трактату для розбудови національної держави.

У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції, досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.

Отже, держава отримала офіційну назву “Військо Запорізьке”. Хоча від початку 50-х рр. серед різних прошарків населення все більше поширювалася і така її назва, як “Україна”. До неї входили Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина, Запоріжжя – близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн. чол. Герб – зображення козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі – використовувався на печатці Б.Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково його роль виконували гетьманські прапори, головний із них був білого кольору із колом, посередині якого розміщувався хрест в обрамленні 8 (по 4 з кожного боку) золотих і 2 червоних зірок.

Столицею держави стало м. Чигирин, хоча значення Києва як центру тодішнього українського національного життя не применшувалося. Верховним органом влади вважалася генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших прошарків населення. Вона скликалася для вирішення найважливіших питань, а також обрання генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громіздкість і неефективність вона не була постійно діючим органом, з часом її роль зменшується.

Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада старшини або просто старшинська рада) з участю полковників. Її ухвали мали визначальний вплив на прийняття рішень гетьманом.

Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули. Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони, фактично – володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником України. Зовнішнім атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б.Хмельницький мав широкі повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній галузях. Видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і відповідно влада зміцнювалися, поскільки проводив свою політичну і соціально-економічну лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.

Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного і т.д. характеру. Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою старшиною тощо. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за виконанням універсалів гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєздатності та дисципліни війська тощо.

Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпосереднє керівництво такою територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним військовим підрозділом). Замість 3 воєводств вся територія держави була поділена на 16 полкових територіально-адміністративних одиниць (у народно-визвольній армії полків могло бути і більше). З них 9 правобережних і 7 лівобережних.

Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 залежно від території та населення), які були запроваджені замість повітів і які не слід змішувати з відповідними військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.

Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з обраними війтами, а малими містами і селами – отамани.

Нарешті, Запоріжжя склало окрему військово-адміністративну одиницю на чолі із кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише військову зверхність гетьмана.

Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його розпоряджень.

Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і військові функції. Так, за визначенням І.Крип’якевича, генеральна старшина одночасно виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд, держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади через брак цивільної політичної еліти.

Слід звернути увагу і на те, що судова влада не була відокремлена від адміністративної. Були створені і діяли генеральний, полкові та сотенні суди. У містах і селах чинили суд війти та отамани. Судам підлягали козаки, міщани, селяни. Вони діяли на основі звичаєвого, магдебурзького права, а також Литовського статуту.

Поскільки у тодішніх державотворчих процесах головну роль відіграло козацтво, козацька старшина і безумовно гетьман, то Військо Запорізьке можна назвати також козацько-гетьманською державою.

Виборність всіх урядовців (від гетьмана до сотника і війта), наявність таких колективних органів влади, як ради, дає підстави для висновку про те, що у тодішній українській державності були закладені основи республіканської форми правління.

Проте з часом верх взяла монархічна (гетьманська) тенденція. Б.Хмельницький зосередив у своїх руках всі вищі державні функції, став по-суті “єдиновладцем і самодержцем” України. Змінилося його титулування: Божою милістю гетьман Війська Запорізького. У тодішніх екстремальних умовах загалом це була прогресивна тенденція. Бо встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких сприяло б консолідації нації навколо державницької ідеї, давало можливість уникнути в майбутньому боротьби старшини за булаву. Зрештою, така форма правління існувала в цей час у багатьох європейських країнах.

Власне глибоким розумінням історичних перспектив розвитку тодішньої української державності в першу чергу, а не звеличенням власного роду, можна пояснити прагнення Б.Хмельницького передати гетьманську булаву своєму синові Юрієві наприкінці життя. І за його наполяганням таке рішення прийняла рада генеральної старшини в другій половині квітня 1657 р. Зважаючи на недостатню підготовленість 16-річного юнака, регентом, тобто опікуном, при ньому доручено бути генеральному писареві І.Виговському. Проте, як показав дальший розвиток подій, козацька старшина не зрозуміла історичного значення даного курсу Б.Хмельницького. І це привело згодом до великої трагедії, до руїни, громадянської війни на українських землях.

Тепер проаналізуємо внутрішню політику гетьмана. Для матеріального забезпечення державного будівництва, ведення війни потрібні були значні кошти. Тому була створена власна фінансова система, яка успішно функціонувала. Як свідчать останні наукові дослідження (В.Смолій, В.Степанков, Л.Гвоздик-Пріцак та ін.), вже наприкінці 1649 р. розпочалось карбування національної монети, на якій з одного боку був зображений меч, а з другого – Богданове ім'я. Податки платило все доросле населення, крім реєстрових козаків (40-60 тис.), які склали регулярне ядро національної армії. Значні прибутки давали оплати з млинів, горілчаних оренд, внутрішнього і пограничного мита, штрафи тощо. Б.Хмельницький організував військовий скарб (казну), невіддільний від гетьманського, яким сам керував. Не виключено, що Б.Хмельницький міг доручити комусь виконувати обов’язки підскарбія, хоча офіційно такої посади не було.

Гетьман проводив гнучку і збалансовану соціальну політику. Обмежував соціальні апетити української шляхти, козацької старшини. Заборонив реставрацію (відновлення) великого феодального землеволодіння. Селянство отримало землю і волю, не виконувало панщини, не було закріпаченим (після перемоги на Батозькому полі, про що мова буде йти пізніше, польські магнати і шляхта втекли з території Війська Запорізького). Причому, навіть масово переходило у козачий стан. Козацтво із гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну верству українського суспільства (чисельно у ряді районів козацтво складало від 60 до 80% від усієї кількості населення). У його руках зосередилась не тільки влада, але й земельна власність.

Власне вільне дрібне землеволодіння як козацьке, так і селянське стало основною формою господарювання у цей час. Склалися реальні умови для розвитку сільського господарства на фермерських засадах, тобто на власній приватній землі із застосуванням найманої праці.

Соціально-економічна політика Б.Хмельницького була спрямована також на розвиток ремесел, промислів, торгівлі як у середині країни, так і поза її межами. Фактично були закладені основи ринкової, капіталістичної економіки, що ґрунтувалася на приватному підприємництві й вільній конкуренції. Україна, таким чином, вписувалася у європейський контекст.

Нарешті, близько 40 універсалів гетьмана закріпили відповідні земельні володіння за церквами і монастирями. Православ’я із переслідуваної ідеології стало панівною, перетворилося на символ боротьби за незалежність України від католицької Польщі.

Отака збалансована соціальна політика гетьмана сприяла внутрішній стабільності, консолідації різних верств тодішнього українського суспільства. Можливим був перехід з одного стану в інший. Б.Хмельницький не допустив до суперечок у суспільстві, розколу повстанської, народно-визвольної армії на протиборствуючі угрупування, якій, до речі, приділяв особливу увагу. Адже, за словами І.Крип’якевича, “військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю”. Крім реєстровців, запорожців, важливу роль у ньому відігравало ополчення, яке використовувалося головним чином для фортифікаційних робіт і обозної служби. Найсучаснішою вогнепальною зброєю володіла піхота, створив кінноту, важку і легку артилерію, в тому числі вперше в Україні запровадив гармати на лафетах, а також розвідку і контррозвідку. Армія відзначалася високим бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною. Все це мало важливе значення, бо відповідало в першу чергу загальнонаціональним інтересам.

Не можна заперечувати того, що у цих надзвичайно складних і важких воєнних умовах розвивалася освіта, наука. Ось які цікаві та важливі спостереження залишив нам арабський мандрівник П.Алепський, який протягом 100 днів (1654-1655 рр.) перебував у Війську Запорізькому: “По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малими винятками грамотні, навіть здебільшого їхні жінки та дочки уміють читати..., священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по улицях..., там люди вчені, кохаються у науках та законах”.

Створення такої власної держави засвідчило величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу.

Проте її життєдіяльність необхідно було забезпечувати також зваженою і обережною зовнішньою політикою. Гетьман вміло використовував суперечності між сусідніми державами України, сіяв розбрат у стані ворогів. Сформованій ним дипломатичній службі вдавалося укладати союзи з одними державами і добиватися нейтралітету інших. Це привело до визнання Війська Запорізького як суб’єкта міжнародних відносин, незважаючи на протидію Польщі та її союзників. Фактично козацька Україна діяла як незалежна держава на міжнародній арені.

Дипломатичним успіхом слід вважати залучення на свій бік Кримського ханства на початку війни, підписання у 1649 р. рівноправного і взаємовигідного торговельного договору між Військом Запорізьким і Туреччиною, що зміцнило міжнародний авторитет української державності. Б.Хмельницький налагодив зв’язки із Валахією, Трансільванією, Московією, Венецією, Бранденбургом, Швецією. Маємо відомості про те, що листа до гетьмана надіслав керівник англійської буржуазної революції О.Кромвель, який назвав його “генералісимусом (тобто головнокомандуючим – авт.) війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем запорізьких козаків”.

Поскільки кримські татари виявилися ненадійними союзниками, то пошук спільників, вибір орієнтації на ту чи іншу країну мав важливе значення. Чому? Справа полягала не тільки у потребі збройної допомоги у війні проти Польщі. Як зауважив відомий сучасний історик із діаспори О.Субтельний, у даний період незалежність держави пов'язувалася насамперед з особою законного, тобто загальновизнаного на міжнародній арені монарха. Поскільки Б.Хмельницький не мав міжнародного визнання як монарх-правитель (для більшості володарів європейських держав він був бунтівником, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля), то необхідно було знайти такого зверхника – покровителя і одночасно надійного захисника Війська Запорізького від Польщі. Лише через етап попередньої залежності у формі протекторату могла виникнути і утвердитися в кінцевому результаті Українська самостійна соборна держава у даний період. Звідси випливає розуміння того, чому гетьман не опирався безпосередньо на власні сили для досягнення даної мети, а намагався заручитися відповідною підтримкою московського царя або турецького султана. Доречно зазначити, що у середньовічній Європі протекторат був досить поширеною формою залежності, суть якої полягала у тому, що одна держава брала на себе зобов’язання захищати територіальну цілісність іншої і через це могла здійснювати контроль за її політикою.

Отже, вже влітку 1650 р. внаслідок обміну посольствами досягнуто відповідної домовленості спочатку із турецьким султаном. Наприкінці цього року гетьман з усім Військом Запорізьким потрапили “під крила і протекцію неосяжної Порти”. Однак ця угода виявилась нереалізованою через внутрішні зміни у Туреччині та непопулярність “бусурман” серед українців.

На перший погляд кращі перспективи відкривалися тоді встановленням союзу із Молдавією, якого досягнуто за допомогою успішного військового походу спільно із татарами у вересні 1650 р. Гетьман заставив господаря В.Лупула відмовитися від проведення антиукраїнської політики і погодитися на шлюб дочки Розанди із сином Тимошем. В майбутньому мало б відбутися об’єднання України та заселених на той час переважно українцями молдавських земель у спільну державу під зверхністю роду Б. Хмельницького. Однак, його син Тиміш гине 1653 р. під час внутрішніх міжусобиць.

Таким чином, Б.Хмельницький відновив українську державність після тривалого періоду її відсутності, проте не на всій етнічній території. Поряд із позитивними результатами, досягнутими на міжнародній арені його дипломатичною службою, простежувалась і складність міжнародного становища України. Все більше ставало очевидним, що сусідні країни не хотіли її незалежності. Тому першорядного значення набувала і далі збройна боротьба для досягнення цієї програмної мети.

Однак, гостра потреба у даний період надійного союзника настійно вимагала протекції іншої держави з метою продовження боротьби за незалежність і соборність України. Ось чому 8 січня 1654 р. гетьман пішов на союз із Московією. Двотижневі переговори, які відбулися пізніше, закінчилися підписанням договору відомого як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького” чи Переяславсько-Московського договору. На жаль, його оригінал було втрачено.

Цар погодився на те, що українська адміністрація і судівництво не підлягають Московській державі; урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; вони ж збирають податки; залишається давній поділ на стани і кожний з них зберігає свої права; козацький реєстр має бути 60 тис.; гетьман має право вести переговори з іншими державами тощо. Українська сторона погодилась на те, щоб повідомляти царя про обрання нового гетьмана; щоб у Києві перебувала московська залога із воєводою для надання військової допомоги гетьману; щоб збір податків з українського населення здійснювався під контролем московської сторони; щоб гетьман не здійснював дипломатичних стосунків з Польщею і Туреччиною (за іншою редакцією: гетьман може приймати посольства від чужих держав і сповіщати царський уряд про ті з них, які вороже настроєні проти нього). Важливим було те, що Московська держава зобов’язалася захищати Україну від зазіхань Польщі, а Україна у відповідь мала платити їй певну данину.

Проте, союз Війська Запорізького і Московської держави спричинив перехід татар на бік Польщі. Антиукраїнська політика Москви викликала укладення 1656 р. трансільвансько-українсько-шведського союзу. Однак, 6 серпня 1657 р., невдовзі після звістки про невдачу цієї воєнної кампанії великого гетьмана не стало. Смерть перешкодила здійснити його задуми.

Однак, утворена Б. Хмельницьким держава проіснувала іще понад 100 років (до початку 80-х років ХУШ ст.), правда, лише на Лівобережній Україні, Гетьманщині на правах автономії у складі Росії.