Відродження спадщини античної філософії і культури

ХУ-ХУІ в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впли­вом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Захід­ної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що лише поняття Відрод­ження відбиває смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання антич­ності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знахо­дить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто супереч­ливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстість відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньо­вічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй при­таманні певні риси, що не властиві античності.

Основу наукового прогресу на початку XVII ст. складали досягнення епохи Відродження. Це був період формування нової науки, яка звільни­лась від пут середньовічної схоластики, наука, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Процеси розвитку буржуазних економічних відносин, наукові відкриття Н. Коперника і Г. Га-лілея показували, що Західна Європа вступає до "класичної" пори буржу­азного суспільства, до Нового часу.

Але спочатку відбувається переклад класичних текстів з давньогрець­кої та латини новоєвропейськими мовами, очищення "мертвих" мов від середньовічних нашарувань, критика схоластики з позицій гуманізму та розуму.