Соціальний контроль: соціальні норми і соціальні санкції

Суспільство і держава завжди прагнуть контролювати дотримання прийнятих у ньому цінностей та норм поведінки, підтримувати певний соціальний порядок. Ця проблема актуальна для будь-якого суспільства і держави і тому хвилювала практично всіх теоретиків соціології. Питанню соціального контролю приділяли увагу О. Конт, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Мертон і багато інших дослідників. Наприклад, М. Вебер бачив в основі забезпечення соціального порядку наступні типи легітимності: раціональний (підпорядкування законам), традиційний (підпорядкування традицій) і харизматичний (підпорядкування екстраординарної особистості).

Соціальний контроль – це механізм підтримки громадського порядку за допомогою нормативного регулювання, що передбачає дії суспільства, направлені на запобігання девіантної поведінки, покарання або виправлення девіантів. Соціальний контроль здійснюється в рамках різних соціальних інститутів, є невід'ємною їх частиною і виконує функцію захисту соціальних структур. В ході соціального контролю суспільство і його інститути забезпечують трансляцію соціальних цінностей і норм, що заохочують індивідів за їх дотримання або допустиме реформування, і карають за порушення.

Механізм соціального контролю створює гнучку систему реагування на можливі відхилення. Американський соціолог Т. Парсонс проаналізував і обґрунтував три основні методи здійснення соціального контролю (ізоляція, відокремлення та реабілітація).

Ізоляція застосовується з метою відлучення девіанта від законослухняних людей без можливості досить швидкого звільнення. Наприклад, тривале тюремне ув'язнення.

Відокремлення – обмеження соціальних контактів девіанта з метою йогочасткової ізоляції від суспільства. Це дозволяє людині післяпереоцінки цінностей повернутися в суспільство, коли вони готові виконувати його норми. Наприклад,взяття правопорушника під варту в ізолятор тимчасовогозмісту.

Реабілітація дозволяє девіанту підготуватися до виконання прийнятих тасхвальних у суспільстві соціальних ролей. Прикладами реабілітаціївиступають програми «анонімні алкоголіки» і «анонімні наркомани», засоби психіатричної допомоги. Завдяки реабілітації девіанти можуть підготуватися до повернення до нормального життя і виконання своїх ролей у суспільстві. У багатьох в'язницях є програми реабілітації, а групи на кшталт «анонімних алкоголіків» здійснюють реабілітацію девіантів, які не є злочинцями. Для того, щоб допомогти девіантам знайти своє місце в житті і адаптуватися, застосовується також психотерапія.

Одним з найбільш відомих фундаторів концепції соціального контролю в сучасній американської соціології є соціолог Іван Най. Цей дослідник вважає, що до скоєння девіантних вчинків людину спонукає існування могутніх природних сил. В основі його теорії лежать відомі положення психоаналітичної теорії З. Фрейда, зокрема те, що природними силами є інстинкти.

Саме вони зумовлюють девіантну поведінку. Тобто Най вважає, що у кожної людини є вроджена схильність до девіації. За його версією, соціальний контроль і навчання конформізму дозволяють стримувати прояв природних девіантних схильностей, і тому більшість людей не роблять відхилень. Отже, відсутність соціального контролю є основною причиною девіантності.

Іван Най запропонував розрізняти чотири основних типи соціального контролю:

ü внутрішній контроль,

ü непрямий контроль,

ü безпосередній контроль,

ü контроль як законне задоволення потреб.

Внутрішній контроль. Контроль, що здійснюється з допомогою цілеспрямованоговиховання, залучення до соціальних норм і цінностей агентами соціалізації (друзями, сім'єю, школою, ЗМІ). У цьому випадку засобомпроти девіації стають: вихованість, совість, особиста культура.

Безпосередній контроль – контроль через примус. Здійснюється ззовні правоохороннимиорганами, установами пенітенціарної системи, юстиції, установамиосвіти, сім'єю, ЗМІ та конформними групами шляхом реальних абоуявних загроз покарання або застосування санкцій. Він виявляється також увисміюванні, остракізмі, груповому тиску.

Непрямий контроль – контроль через ідентифікацію, зумовлений тісною взаємодієюособистості з референтною групою, друзями та батьками. До агентів соціального контролю в цьому випадку можна віднести спортивні команди,рок-зірок, первинні групи, діячів культури і ЗМІ.

Законне задоволення потреб – контроль, заснований на широкій доступності різноманітних способів досягнення особистих цілей, задоволення потреб, альтернативних протиправним чи аморальним. Насамперед, це задоволення потреби в любові, повазі, безпеці, визнанні.

Американський соціолог Уолтер Реклес (1899-1988) у своїй теорії стримування, на відміну від явно вираженої психоаналітичної версії Івана Ная, дає значно більш широке трактування сил, що спонукають індивідів до відхилень. За його думкою, до девіацій людей підштовхують такі зовнішні соціальні обставини, як бідність, зразки кримінальної поведінки, субкультури. Поряд з цим девіаціям сприяють і внутрішні психологічні мотиви: фрустрація, розчарування, комплекси неповноцінності і т. п. Перебуваючи у владі зовнішніх сил й внутрішніх мотивів, індивід має велику вірогідність порушити соціальні норми.

Проте не всі люди під впливом цих факторів здійснюють відхилення. Разом з силами, які штовхають до злочину, існують і фактори, що стримують девіантність.

До сил зовнішнього стримування він відносить наступні соціальні фактори: ефективний нагляд і дисципліна, «розумний набір соціальних очікувань, інституційне підкріплення цілей і норм», групова солідарність, групова ідентифікація і приналежність. Внутрішнє стримування існує і в самому індивіді: самоконтроль, самооцінка, розвинені «его» та «суперего», цілеспрямованість, правосвідомість і раціоналізм.

Якщо фактори внутрішнього і зовнішнього стримування досить сильні, то індивід буде з високою ймовірністю слідувати конформізму. Реклес намагався емпірично підтвердити в 1957-1960 рр. свою теорію стримування. В місті Колумбус штату Огайо за його пропозицією в районах з підвищеним рівнем злочинності шкільні вчителі відібрали дві групи з 12-річних хлопчаків. В одній були «хороші» хлопці, несхильні, як вважали експериментатори, до девіації. В іншій групі, навпаки, «погані». Експеримент показав, що після закінчення 4 років частка «хороших» хлопчиків виявилася в 10 разів менше, ніж «поганих». Спостереження підтвердили, що у хороших хлопців дійсно були значно більш сильні внутрішні і зовнішні фактори стримування. Вони намагалися відповідати очікуванням своїх батьків і педагогів, підтримували нормальні стосунки в сім'ї, мали високу самооцінку.

Соціальний контроль у свою чергу може бути формальним (заснований на інструкціях, приписах, нормах і нормативних актах) – здійснюється інститутами формального соціального контролю: правоохоронні органи, психіатричні лікарні, школи, релігійні установи) і неформальним: базується на реакціях оточення, зазвичай в неформальних первинних групах – сім’ї, дружньої компанії.

Аналіз теорії і практики застосування сучасних форм соціального контролю дозволяє вважати, що до превентивних видів соціального контролю можна віднести інформаційний соціальний контроль, здійснюваний в ході діяльності ЗМІ, висвітлення теми соціальних відхилень і правоохоронної проблематики.

Під інформаційним соціальним контролем розуміється сукупність способів масового комунікативного впливу з метою підтримання в суспільстві загальноприйнятих норм і цінностей, соціального порядку і обмеження різних форм девіантності. ЗМІ можуть актуалізувати обговорення в суспільстві тих чи інших проблем (тероризм, наркоманія, екологічні та податкові злочини, корупція та ін). Управління інформаційними потоками дозволяє акцентувати увагу громадськості на тих чи інших питаннях громадської безпеки, підключати суспільну підтримку до здійснення соціальних програм і заходів, що здійснюються правоохоронними органами та владою, громадськими організаціями.

Між тим слід відмітити важливу обставину, коли надмірний соціальний контроль може навпаки посилювати відхилення в суспільстві, що зазвичай і відбувається тоді, коли заходи державного реагування не продумані, реалізуються без пошуку розумних компромісів. Наприклад, заборона продажу алкоголю у часи Великої депресії в США призвело до зростання злочинності, спекуляції, посиленні організованості злочинного світу.

Подібна ж ситуація спостерігалася і в СРСР в середині 80-х, коли розгорнулася війна з алкоголізмом, яка лише підсилила споживання сурогатів алкоголю, підхльоснула зростання самогоноваріння і спекуляції, сприяла поширенню наркотизму. У новітній вітчизняній історії показовою є безуспішна боротьба за збір податків, у якій беруть участь податкова інспекція, податкова поліція, МВС. Встановлена державою норма податків фізично не підлягає збору, що веде до пошуку і використання легальних і нелегальних способів приховування доходів. Формується феномен вторинної зайнятості на так званому «сірому» ринку праці.

Соціальний контроль по відношенню до суспільства виконує дві основні функції:

1. Охоронну функцію моралі, права, цінностей, традицій. Ця функція іноді заважає соціальному контролю виступати прихильником прогресу, але в перелік його функцій як раз і не входить оновлення суспільства – це завдання інших громадських установ.

2. Стабілізуючу функцію. Соціальний контроль виступає в якості фундаменту стабільності в суспільстві. Його відсутність або ослаблення веде до аномії і безладу.

Являючи собою особливий механізм підтримки громадського порядку, соціальний контроль включає два головні елементи – соціальні норми і соціальні санкції.

Соціальні норми – історично сформовані загальновизнані правила, зразки поведінки, стандарти діяльності, прийняті соціальною групою, спільнотою (або суспільством в цілому) і покликані забезпечувати впорядкованість, стійкість, стабільність соціальної взаємодії індивідів і соціальних груп.

Соціальне життя регулюється нормами. У будь–якому суспільстві завжди існують соціальні норми, прийняті в даному суспільстві, тобто правила (писані і не писані) за якими це суспільство живе. Через них суспільство в цілому та окремі соціальні групи ставлять перед своїми представниками вимоги, яким повинна задовольняти їх поведінка, контролюють та оцінюють цю поведінку. При цьому індивіди та групи постійно «випробовують» кордони норм: наскільки вони міцні, наскільки можна виходити за їх межі, яка на це буде реакція і т. ін.