Персоналії. Горбачов Михайло Сергійович – народився в селі Привольне Красногвардійського району Ставропольського краю (який тоді називався Північно-Кавказьким краєм)

Горбачов Михайло Сергійович – народився в селі Привольне Красногвардійського району Ставропольського краю (який тоді називався Північно-Кавказьким краєм), у селянській сім'ї. Із 13 років періодично поєднував навчання в школі із роботою в МТС і в колгоспі. Із 15 років працював помічником комбайнера машинно-тракторної станції. У 1948 р., сімнадцятирічним, був нагороджений орденом Трудового Червоного Знамена, як знатний комбайнер. У тому ж році призваний у Радянську армію, служив начальником продскладу. В 1950 р. вступив до МГУ імені М.В.Ломоносова. Після закінчення в 1955 р. юридичного факультету МГУ був направлений у Ставрополь у краєву прокуратуру. Працював заступником завідувача відділу агітації і пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ, першим секретарем Ставропольського міськкому комсомолу, потім другим і першим секретарем крайкому ВЛКСМ (1955-1962). Був членом Політбюро з 1980 р.. Як Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу 1985-1991 рр., Голова Президії Верховної Ради СРСР 1988-1989, Голова Верховної Ради СРСР 1989-1990 рр., Президент СРСР 1990-1991 рр. проводив ліберальні реформи всередині країни, які були названі Перебудовою і призвели до появи багатопартійності, спробував обмежити гонку озброєнь.

Кравчук Леонід Макарович – перший Президент України (1991-1994), Голова Верховної Ради України у 1990-1991 рр., Народний депутат України у 1990-1991 та 1994-2006 рр., Герой України (2001). Народився 10 січня 1934 р. у селі Великий Житин Волинського воєводства Польщі (тепер Рівненська область України). Закінчив у 1958 р. Київський державний університет, у 1970 р. – Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. У 1958-1960 рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960-1967 рр. – консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967-1970 рр. – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970-1988 рр. – завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988-1990 рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1989-1990 рр. – кандидат у члени Політбюро, у 1990-1991 рр. – член Політбюро ЦК КПУ. Народний депутат України Х-XIV (в тому числі І-IV) скликань. У 1990-1991 рр. – Голова Верховної Ради України. У 1991-1994 рр. – Президент України. Обраний народним депутатом у 1994 р. – на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. У 1998 р., залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). З жовтня 1998 року член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002-2006 рр. очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. У 2006 р. очолив список опозиційного блоку «Не так». Герой України (2001 р.). У листопаді 2004 р. позбавлений звання почесного доктора (Doctor honoris causa) Києво-Могилянської Академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Почесний Президент Міжнародного громадського об’єднання «Рівненське земляцтво». Почесний Голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське Народне Посольство» (з 1994р.)

Лук'я́ненко Левко́ Григо́рович – народився 24 серпня 1928 р. в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області – юрист, правозахисник. Закінчив Московський університет (1958). 1958-1961 – адвокат на Львівщині. 1958 заснував підпільну націоналістичну організацію – Українську робітничо-селянську спілку. 1961 р. заарештований і засуджений до страти, яку замінено 15-річним ув'язненням. Після звільнення оселився в Чернігові (1976), став одним із засновників Української Гельсінської Спілки (УГС). У грудні 1977 р. знову заарештований і в червні 1978 р. засуджений до 10 років в'язниці і 5 років заслання. Був головою УГС. 1990-1992 рр., 1994-1998 рр. – народний депутат України. 1992-1993 рр. – Надзвичайний і Повноважний Посол України у Канаді. Голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні (з 1994), президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію (з 1995). Автор книг: «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога й Україну», «Не дам загинуть Україні» та ін.

Чорновіл В'ячеслав Максимович – відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст – народився 24 грудня 1937 р. в селі Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області. 1955 р. майбутній політик закінчив Вільхівецьку середню школу і того ж року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом із І.Світличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, А.Горською, М.Плахотнюком, Л.Танюком, В.Стусом, Г.Севрук. Кілька разів був ув'язнений за "антирадянську пропаганду". Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки. У травні 1985 р. В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну, де продовжив політичну діяльність. Від часу створення (8-10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) В'ячеслав Максимович - член Руху та його ради, з березня 1992 – співголова, а з грудня 1992 р. – голова НРУ. Восени 1991 року Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). У жовтні 1991 р. на козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. Із квітня 1992 р. – на постійній роботі в парламенті України: народний депутат України двох скликань – 1994 і 1998 рр., керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 р. – член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. 25 березня 1999 р. загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Через рік після смерті йому було присвоєно звання Героя України. На місці загибелі встановлено козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища.

Найважливіші події:

1985 р., 11 березня – М.Горбачова обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Початок процесу лібералізації.

1986 р., 26 квітня – Катастрофа на Чорнобильській АЕС.

1988 р., Літо – Відзначення 1000-річчя хрещення Київської Русі.

Р.

Лютий – Установчий з'їзд Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Вересень – Установчий з'їзд Народного руху України за перебудову.

28 жовтня – Верховна Рада УРСР ухвалила закон про державний статус української мови.

Жовтень – Установчі збори відновленого Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові.

Р.

Квітень – Створення Української республіканської партії» 16 липня – Верховна Рада УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України».

18 березня – Вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад.

Р.

24 серпня – Верховна Рада України проголосила «Акт про державну незалежність України».

1 грудня – Всенародний референдум на підтвердження «Акта про державну незалежність України». Л. Кравчука обрано Президентом України.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте суспільно-політичний розвиток республіки наприкінці 80-х років ХХ століття.

2. Визначте рольСпілки письменників України та її центрального друкованого органу «ЛiтературнаУкраїна» в розкритті «білих плям» історії України.

3. Розкрийте процес формування в Україні політичних партій.

4. Передумови прийняття «Декларації про державний суверенітет України».

5. В чому проявились сепаратистські тенденції в Україні на поч. 90-х років ХХ століття?

6. Перебудова радянського суспільства: причини, етапи перебудови, поява негативних тенденцій в економіці й сільському господарстві України в другій половині 80-х років.

7. Чорнобильська катастрофа та її наслідки для України.

8. Проголошення «Акту про незалежність України». Основні напрямки економічної політики України.

9. Демократизація суспільства. Багатопартійність в Україні та її вплив на політичне життя.

Рекомендована література:

1. Білоус А.О. Політичні об'єднання України. -К., 1993.

2. Гарань О. Вiд створення Руху до багатопартiйностi. – К., 1992.

3. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежність України: Культурологiчнi та психологічні фактори // Сучасність. – 1992. – №4.

4. Греченко В.А. Історія України. Всесвітня історія XX ст. - X., 1998.

5. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Історія України. Всесвітня історія ХХ - ХХІ століття. – Х., 2004.

6. Декларація про державний суверенiтет України. – К., 1990.

7. Донцов П. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991.

8. Жулинський М.Г. Із забуття - в безсмертя. - К., 1990.

9. Історія України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995.

10. Історія державності України / Керівник авт. кол. В.Греченко. – Харків, 2004.

11. История Украины / Под ред. Н.И.Бушина – Уфа, 1996.

12. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Ч. ІІІ. – Харків, 2004.

13. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: - К.: Кондор, 2004.

14. Котляр М.. Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 380-387, 392-397, 399-403.

16. Литвин В. Полiтична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994.

17. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, 1995. – С.180-185, 199-200.

18. Нарис історії України ХХ століття / За заг. Ред. акад. В.А.Смолія. – К.: Генеза, 2002.

19. Національні відносини в Україні в ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. – К., 1994.

20. Останні дні імперії... Перши роки надiї // Київські відомості. – 28 квіт., 4 трав.

21. Плачинда С. Україна в небезпеці // Літературна Україна. – 1991. – 14 березня.

22. Політична історія України / під ред. В.І. Танцюри. – К., 2001.

23. Політична історія України ХХ ст. В 6 т. – К., 2002 – 2003.

24. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. – К., 1991.