Персоналії. Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951 рр.) український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951 рр.) український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч, голова генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 р. та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 р. Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше чим через місяць він знову його очолив. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу "Між двох сил". Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності. У серпні 1918 р. Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. 11 лютого 1919 р. трудовий конгрес затвердив Винниченка як постійного голову Директорії. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю "Відродження нації" (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу. За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б "національніша", тісніше пов’язана з історичним минулим України. Наприкінці 1919 р. Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган – газету "Нова доба", в якій опублікував свій лист-маніфест "До класово несвідомої української інтелігенції", сповістивши про перехід на позиції комунізму. На початку 1920 р. він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У. Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом. Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист.

14(27).3.1917 р. одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної. В 1919 Грушевський заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-22 рр. редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: "Борітеся - поборете!", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". У 1929 р. Грушевського обрали академіком Академії Наук СРСР. Грушевський – автор понад 2 тис. наукових праць: "Історія України-Руси" (т.І-10, в 13 книгах, 1898-1937), "Нарис історії українського народу" (1904), "Ілюстрована історія України" (1911), "Початки громадянства" (1921), "Історія української літератури" (т.1-5, 1923-27) та багато інших.

Крушельни́цький Анті́н Владиславович (1878–1937) – український письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР (1919), редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919–1922), видавець-редактор громадсько-літературних журналів прорадянського напрямку «Нові Шляхи» (1929-33 у Львові) і «Критика» (1933, там же), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін. Після падіння влади УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». Протягом 1929-1932 рр. працює видавцем та редактором журналів «Нові шляхи».

Петлюра Симон Васильович (1879 - 1926) – визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. В період Першої світової війни 1914-18 – працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. З листопада 1918 р. – Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом – Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Симон Петлюра був убитий25 травня1926 р. Анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – український військовий і державний діяч, гетьман України. У листопаді 1917 був призначений командуючим озброєними силами проголошеною 7 (20) листопада Української народної республіки. 29 квітня 1918 на з’їзді «хліборобів» (крупних землевласників) проголошений «гетьманом всієї України». За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 р., намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 р. бере участь в організації разом з В.Липинським «Українського союзу хліборобів-державників», пізніше – «Союзу гетьманців-державників». 1925 р. засновує при Берлінському університеті Український науковий інститут. Під час Другої світової війни Скоропадський відстоює інтереси українців перед німецькою владою. Допоміг звільненню з німецьких концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька, А.Левицького та ін. Наприкінці життя намагався згуртувати українські сили в діаспорі навколо «Союзу гетьманців-державників». 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена був смертельно поранений і помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

Найважливіші події:

1917р.

Березень – утворення Української Центральної Ради.

Червень – Перший Універсал Центральної ради

Липень – Другий Універсал Центральної Ради, збройний виступ самостійників

Вересень – З’їзд народів Росії у Києві.

Листопад – Третій Універсал Центральної ради, проголошення УНР

Р.

Січень – Четвертий Універсал Центральної Ради

січень (лютий) 1918 р. – Брестський мир між УНР та державами Четвірного союзу

лютий –листопад – Окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини

березень – Відновлення влади УЦР в умовах окупації. Ухвалення УЦР Конституції УНР

29 квітня – державний переворот і прихід до влади П.Скоропадського

серпень – утворення Українського національного союзу

1 листопада – українське повстання у Львові

листопад – проголошення ЗУНР

14 листопада – Утворення Директорії

грудень – відновлення УНР

22 січня 1919 р. -Акт злуки

листопад 1918-листопад 1921 р. - друга радянсько-українська війна, поразка українського визвольного руху.

18 березня 1921 р. - Ризький мирний договір РСФРР та УСРР з Польщею

Контрольні запитання:

1. Визначте особливості політичної діяльності Центральної Ради в І-й період її існування та її вимоги перед Тимчасовим урядом.

2. Ультиматум Раднаркому Росії Центральній Раді (грудень 1917 р.), причини та наслідки.

3. Українська Держава П.Скоропадського (1918), причини її падіння.

4. Охарактеризуйте політику уряду Директорії на Україні в кінці 1918 – поч. 1919 рр.

5. Назвіть причини виникнення селянсько-повстанського руху на Україні в період 1918-1919 рр.

6. Визначте головні фактори знищення УНР і державності України на протязі 1917-1920 рр.

7. В чому полягають уроки української революції 1917-1920 рр.?

Рекомендована літератури:

1. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. – К.: Заповіт, 1997.

2. Вивід прав України: Збірка документів та матеріалів провідних державних і політичних діячів України. – Львів, 1991

3. Вивід прав України: Збірка документів та матеріалів провідних державних і політичних діячів України. – Львів, 1991

4. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. – Харків: Майдан, 1996.

5. Губа П.І. Українське відродження: Спроба джерелознавчої оцінки вітчизняної преси 1917-1920 рр. – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – 263 с.

6. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К., 1991, кн. 2.

7. История Украины / Под ред. Н.И.Бушина. – Уфа, 1996.

8. История Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 6. – 655 с.

9. Історико-культурна спадщина України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): Збірка документів і матеріалів. – К., 1995.

10. Історія держави і права України: Хрестоматія /За ред. О.О.Шевченка; Уклад.: В.П. Самохвалов та ін. - К.: Вентурі, 1996.

11. Історія України /під ред. Ю.Зайцева. -К., 1996.

12. Історія України в особах: XIX-XX ст. - К.: Україна, 1995.

13. Історія України: нове бачення. Т. 2. - К., 1996.

14. Історія Українського Війська: (від княжих часів до 20-х років XX ст.) /І.Крип'якевич, Б.Гнатевич, З.Стефанів та ін. - Львів: Світ, 1992.

15. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій.– К., 2004.

16. Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань(1917-1921 рр.). Монографія.–К.,2003.

17. Кульчицький С.В. Нотатки про українські революції. – К.: Інститут історії України НАН України. – 2001. – Вип. VI. – 88 с.

18. Любовець О.М. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 рр. Монографія. – К., 2005.

19. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. –Львів, 1995.

20. Полонська-Василенко Н. Історія України. -К., 1992, кн. 2.

21. Рафальский О.О. Національні меншини України у ХХ столітті. Історіографічний нарис.– К., 2001.

22. Реєнт О.П. Павло Скоропадський. – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2003.

23. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину / Худож.-оформитель А.А. Ленчик. – Харьков: Фолио, 2005. – 415 с. – (Время и судьбы).

24. Сергійчук В. Погроми в України: 1914-1920: від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах. – К., 1998.

25. Сергійчук В. Неусвідомлення України: Ставлення світу до Української держави: погляд у 1917 – 1921 рр.з аналізом сьогодення. –Львів, 2002.

26. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К., 1999.

27. Солдатенко В.Ф. У пошуках соціальної й національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). К., 2006.

28. Українська революція: Історичні портрети / Корновенко С.В, Морозов А.Г., Реєнт О.П.. – Вінниця: Вид-во „Фоліант”, 2004.

29. Українська соборність: Відродження українства в 1917- 1920 р. – К., 1999.