Еволюція уявлення про спортсмена-аматора

Бріскін Ю.А.

Линець М.М.

Пітин М.П.

АМАТОРСТВО В ОЛІМПІЙСЬКОМУ СПОРТІ

Лекція з навчальної дисципліни

„Олімпійський спорт”

“ЗАТВЕРДЖЕНО”

на засіданні кафедри теорії спорту

„31” серпня 2014 р. протокол № 1

Зав. каф _____________ Ю.Бріскін.

План

1. Еволюція уявлення про спортсмена-аматора

2. Проблема аматорства в сучасному олімпійському спорті

3. "Відкриті" Олімпійські ігри та вирішення проблеми аматорства і професіоналізму в олімпійському спорті

Еволюція уявлення про спортсмена-аматора

Проблема аматорства у спорті виникла задовго до відродження ОІ і є однією із найбільш складних і суперечних на всіх етапах розвитку олімпійського спорту сучасності.

Поняття "любитель" з'явилося в англійському спорті у першій половині ХІХ століття. В енциклопедії "Британіка" сказано: "Первісне визначення слова означає того, хто бере участь в будь-якому виді мистецтва, ремесла, ігри, спорту або іншої діяльності виключно для задоволення і розваги". Ось чому той, хто мав перевагу в силі або майстерності, обумовленої професією, не допускався до любительських змагань. На погляд істориків спорту, вперше поняття "любитель" і "професіонал" практично були застосовані на змаганнях з веслування в Оксфорді у 1823 році. В складі однієї з команд був Стефан Девіс – за професією човняр, якому заборонили брати участь у змаганнях.

При визначенні статусу спортсмена-любителя в той час грошові винагороди, які отримував спортсмен не враховувалися. У 1831 році наприклад, команди з веслування Оксфорду і Леандера виступали на Хенлеській регаті на парі у 200 фунтів стерлінгів і при цьому нікому з веслувальників не погрожувала втрата статусу аматора.

В Англії статус спортсмена-аматора визначався не за фактом отримання спортсменом грошей, а за його соціальним положенням.

У середині ХІХ століття поняття "любитель" змінюється. Ось який запис з'явився у Хартії Любительського спортивного союзу Англії у 1886 році: "Любитель – це будь-який джентльмен, який ніколи не брав участі у відкритому змаганні ні за грошові винагороди, ні за призи разом з професіоналами і який за своє життя не працював вчителем або інструктором фізичного виховання з метою отримання засобів для існування, а також не був механіком, ремісником або чорноробочим. (Clader E., 1978) Це поняття носило очевидний елітарно-класовий і дискримінаційний характер.

Подібні підходи в досить тривалий час були реалізовані в різних видах спорту як в самій Англії, так і у ряді інших країн, а також поширилися і на міжнародні спортивні федерації, що створювалися у кінці XIX ст. Цілком зрозуміло, що керівництво усіма цими органІзацІями виявилося в руках представників правлячих класів і вищих прошарків суспільства.

Вже на першому Олімпійському конгресі, який відбувся у 1894 році в Парижі, на якому було прийнято рішення про утворення МОК і проведення ОІ, обговорювалося питання про аматорський і професійний спорт.

Текст правил аматорства з'явився у бюлетені МОК №1 за 1894 р. Він складався з семи пунктів, головний з яких був таким: "аматором в спорті вважається будь-яка людина, яка ніколи не брала участі в змаганнях, відкритих для всіх бажаючих або змагалась за грошовий приз чи за гроші з будь якого іншого джерела, або в змаганнях з професіоналами, і яка ніколи в своєму житті не була оплачуваним викладачем або інструктором фізичного виховання". Також обумовлювалося, що учасник Ігор не може бути аматором в одному виді спорту і професіоналом в іншому.

У 1911 році англієць Р. де Корсі Лаффен вніс на розгляд сесії МОК у Будапешті нове визначення поняття «аматор»: будь-яка людина може змагатися на ОІ як аматор, якщо вона ніколи:

- не брала участі у змаганнях на грошовий приз або будь яке парі;

- не нагороджувалася грошима або будь якою грошовою допомогою за участь у змаганнях (обговорювалось, що за відшкодування витрат у зв'язку з участю у змаганнях спортсмен не втрачає статус аматора);

- не отримувала жодної премії за витрачений у змаганнях час;

- не продавала або закладала свій приз, який виграла у змаганнях".

Заборонялось також брати участь у змаганнях професіональним тренерам та інструкторам. Даний текст правил був прийнятий і діяв до сесії МОК 1920 р. у Антверпені.

На конгресі МОК 1925 р. в Празі обговорювалося питання: чи слід аматорам дозволити отримувати компенсації заробітної плати за час їх участі у змаганнях. Вперше з'явився термін оплати спортсменам "за витрачений час". Цей час був обмежений двома тижнями, які надавалися спортсмену для участі у змаганнях за кордоном протягом року. Було вирішено, що учасник ОІ підписує декларацію честі наступного змісту: "я, той котрий підписався нижче, клянусь своєю честю, що є аматором, відповідно до олімпійських правил аматорства".

У 20 - початку 40-х років XX ст. існувала явна конфронтація між СРСР (в особі його партійно-державного керівництва і відповідних структур у сфері радянського спорту) і МОК. З одного боку, СРСР тоді не був представлений в міжнародних спортивних федераціях і негативно ставився до МОК і до "буржуазних" (з точки зору радянської ідеології і пропаганди) Олімпійських ігор. З іншого боку, МОК і міжнародні спортивні федерації робили усе для того, щоб ігнорувати як СРСР і його спорт, так і міжнародний робочий рух і його спортивні структури. Таку ситуацію П’єр де Кубертен вважав ненормальною і неодноразово відзначав, що не можна позбавляти величезну кількість спортсменів участі в Олімпійських іграх - свого роду всесвітніх молодіжних фестивалях, святах "весни людства" - на тій основі, що їх майнове і соціальне положення, рід діяльності не відповідають уявленням англо-саксонскої класової системи і її безглуздій ідеї аматорства.

Почесний президент МОК Пьер де Кубертен заперечував і проти того неприйняття соціально-політичного устрою країн членами МОК, що позбавляло спортсменів цієї країни права участі в Олімпійських іграх. Проте такі погляди Кубертена мало впливали на позицію МОК, члени якого більше були схильні підтримувати в цьому питанні тодішнього президента МОК Анрі де Байе-Латура, який говорив, що більшовики поставили себе поза суспільством і що доки він керує МОК, радянський прапор не з'явиться на олімпійському стадіоні.

Підсумки Другої світової війни та ряд інших подій змусили МОК і міжнародні спортивні федерації змінити ставлення до Радянського Союзу. Цьому багато в чому сприяла і нова політика керівництва СРСР, що змінив свій багаторічний ізолюючий підхід на прагнення до входження в різні міжнародні (включаючи і спортивні) організації і активну діяльність в них, у тому числі і для поширення своїх поглядів та ідеології. Проте і в цих умовах багато керівників міжнародних спортивних федерацій і немало членів МОК все ще негативно ставились до включення спортсменів СРСР в систему міжнародного спорту, всіляко гальмували процес визнання спортивних федерацій СРСР і допуск радянських спортсменів до найбільших міжнародних змагань.

У 1947 р. в Стокгольмі на сесії МОК була заслухана доповідь очолюваної тодішнім віце-президентом МОКу Эйвері Брэндеджем Комісії з вивчення проблеми аматорства і прийнята пропозиція визначення спортсмена-аматора як людину, пов'язану із спортом, але що ніколи не отримувала з нього матеріальних вигод будь-якого роду. Це формулювання, що визначає статус спортсмена-аматора.

Будучи президентом МОК Е. Брендедж (1952-1972 рр.) продовжував активно боротися за принцип "абсолютного" аматорства. Він був відомий, як найбільш безкомпромісний захисник кодексу любителя. Брендедж поставив справу так, що у роботі МОК були виключені всі розмови про професіоналізацію аматорського спорту, не кажучи вже про допуск "профі" до ОІ. Але у цьому питанні серед багатьох діячів МОК не існувало одної думки.

Разом з цим тривалий час основним принципом аматорства була відсутність матеріальних вигод від занять спортом.

Саме в такому плані статут спортсмена-любителя був визначений на 58-й сесії МОК у Москві: "Аматором є той, хто бере участь і завжди брав участь в спорті як побічному занятті без вилучення матеріальних вигод будь-якого роду". Цей параграф Олімпійської хартії отримав назву правила "26".

У 60-і роки XX ст. предметом неодноразових бурхливих дискусій (і не лише на сесіях МОК) стало правило 26 Олімпійської хартії, що визначало поняття аматорства в спорті. Тодішній президент МОКу Эйвері Брэндедж виступав як безкомпромісний захисник Кодексу любителя, відстоюючи принцип абсолютного любительства і вважаючи професійний спорт розвагою.

Проте проблеми в цій сфері зберігалися. І реалії світового спорту наполегливо вимагали корекції горезвісного правила 26, оскільки вже в 70-х роках XX ст. навіть самі прибічники "чистого аматорства" стали усвідомлювати, що спорт вищих досягнень перетворився на діяльність, в ході якої спортсменам доводиться напружено працювати, постійно переносити дуже високі фізичні і психологічні навантаження, що, відповідно, вимагає не лише моральної, але і матеріальної (у тому числі фінансової) зацікавленості.

У 1971 році Е.Брендедж доручив трьом віце-президентам МОК – Ж. де Бомону (Франція), Г.ван Карнебеку (Голандія) і М.Кілланіну (Ірландія) обміркувати ряд проблем олімпійського руху з деякими керівниками міжнародних федерацій.

Три віце-президенти запропонували свій проект правила допущення до ОІ, вилучив з нього обмеження кількості днів знаходження на навчально-тренувальних зборах і змаганнях.

У квітні 1971 р. МОК прийняв нове трактування правила 26: "щоб бути допущеним до ОІ учасник повинен дотримуватися традицій олімпійського духу і етики, постійно брати участь у спорті у часи дозвілля без отримання будь-якої винагороди за свою участь. Його засоби для існування не повинні бути отримані або залежні від занять спортом і він повинен мати основну професію, щоб забезпечити своє сучасне і майбутнє існування. Він не повинен бути як в нинішньому, так і в минулому професіоналом, напівпрофесіоналом, або так званим "нелюбителем" у будь-якому виді спорту. Він не повинен бути тренером…Викладачі фізичного виховання, які займаються з початківцями, допускаються до участі в ОІ".

Спортсмену дозволялось брати допомогу НОК або Національної спортивної федерації за визначений період (від 30 до 60 днів на рік), знаходитися на зборах і змаганнях. Ця допомога включала: оплату розміщення, харчування, проїзду, спортивного обладнання та інвентарю, тренера, медичну допомогу, а також гроші на покриття непередбачених розходів.

Ще у 1936 р. за рік до своєї смерті, Кубертен писав: "Прочитайте як слід текст олімпійської клятви. Ви не знайдете там ні слова про те, що від спортсменів, які вступили на олімпійський стадіон, вимагається абсолютне любительство, на неможливість якого я вказав першим. У клятві є тільки одне зобов'язання: чесно змагатися... Мене цікавить спортивний дух, а не смішна англійська концепція, яка дозволяє займатися спортом, не відступаючи від догми, тільки міліонерам".