Література 1 страница

Бріскін Ю.А.

Линець М.М.

Пітин М.П.

ПРЕЗИДЕНТИ МІЖНАРОДНОГО ОЛІМПІЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ТА ЇХ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ОЛІМПІЙСЬКОГО СПОРТУ

Лекція з навчальної дисципліни

„Олімпійський спорт”

“ЗАТВЕРДЖЕНО”

на засіданні кафедри теорії спорту

„31” серпня 2010 р. протокол № 1

Зав. каф _____________ Ю.Бріскін.

Зміст

1. Деметріус Вікелас (1894-1896).

2. П’єр де Кубертен (1896-1925).

3. Анрі де Байє-Латур (1925-1942).

4. Юханнес Зігфрід Едстрем (1946-1952).

5. Ейвері Брендедж (1952-1972).

6. Майкл Моріс Кілланін (1972-1980).

7. Хуан Антоніо Самаранч (1980-2001).

8. Жак Роге (2001-2013).

9. Томас Бах (2013- …)

Деметріус Вікелас (1894-1896)

Перший президент Міжнародного олімпійського комітету Деметріос Вікелас народився 15 вересня 1835 р. на грецькому острові Сирос. Основам читання і письма Деметріоса Вікеласа навчала матір. Вона ж здійснила великий вплив на духовний розвиток сина, його літературне пізнання.

Сім'я Вікеласів часто змінювала місце проживання (1839 р. — Константинополь, 1849 р. — Одеса, 1850 р. — Сирос, 1851 р. — Константинополь), і Деметріос займався в основному з приватними викладачами. З дитячих років Д. Вікелас писав вірші і прозу, а в 17-річному віці переклав трагедію Расіна "Естер".

Протягом двох років Д. Вікелас працював в бюро свого батька, а в 1852 р. відправився до Лондона, щоб там увійти до Торгового дому дядьків Василіска і Леона Меласів — братів матері. У тому ж році в Лондоні Д. Вікелас почав навчатися в коледжі архітектури і ботаніки при університеті і через два роки отримав диплом ботаніка. Незабаром Д. Вікелас стає пайовиком Торгового дому Мелас, і у нього з'являються власні засоби для існування.

У 1866 р. Деметріос Вікелас одружується на Калліопі Гералопулу — дочці грецького торгівця, який проживав у Лондоні. У 1876 р., після відходу з фірми дядька Василіоса, Торговий дім Мелас був ліквідований. Д. Вікелас вдало інвестував свій капітал і зумів забезпечити собі життя в достатку, займаючись творчою і суспільною діяльністю.

Під час перебування в Лондоні він досконало опанував англійську мову, вивчив німецьку, французьку та італійську. Свою освіту доповнив вивченням літератури, історії, архітектури. Тут же Вікелас розпочав свою літературну діяльність, значне місце в якій посів переклад п'єс Шекспіра, зокрема, "Макбет" і "Гамлет".

Книги та інші праці, написані Вікеласом після 1870 р., в період розквіту його літературної творчості, позитивно сприймалися в Європі, особливо серед фахівців з грецької культури. Літературну славу йому приніс роман про війну за незалежність Греції "Лукіс Ларас" (1879 р.), перекладений багатьма європейськими мовами.

У 1884 р. Д. Вікелас здійснив подорож по Західній Греції і написав замітки "Від Нікополіса до Олімпії", де дуже яскраво і цікаво описав античну Олімпію і місця проведення старогрецьких Олімпійських ігор.

Вікелас приділяв велику увагу вихованню і освіті молоді, що відзначав його племінник Арістідіс Ікономоу, який деякий час проживав у Вікеласа в Парижі, а потім написав книгу "Деметріос Вікелас". У цій книзі, зокрема, наголошувалося, що Вікелас спонукав молодих грецьких студентів, які збиралися у нього, у тому числі племінника, багато читати.

Свої педагогічні позиції Д. Вікелас розвивав в 1885—1887 рр. в рамках чітко обкресленої системи виховання, в якій особливе значення надавалося фізичному вихованню.

Добре розуміючи, що "одного лише розумового розвитку для життя недостатньо", Деметріос з гіркотою помічає, що оскільки активні недільні заняття спортом не дозволялися, він захопився тривалими прогулянками, бо в останні дні тижня працював. Вікелас згадує, що інколи він займався веслуванням на Темзі або брав уроки фехтування, хоча не проявляв у них особливого таланту. Але найбільш йому вдавалася верхова їзда.

Вікелас розумів роль класичної освіти у формуванні моралі молоді. Але в цей період він притримувався думки реформи грецької освіти, в якій великого значення надавалося б фізичним вправам.

Педагогічні погляди цієї людини дозволяють зрозуміти, чому президія афінського Панелінського гімнастичного союзу обрала його своїм представником на Міжнародному атлетичному конгресі 1894 року в Парижі.

18 червня 1894 року почали роботу дві комісії конгресу, головою однієї з яких – відносно проблем олімпійського спорту – був Д. Вікелас.

На Конгресі в Парижі була прийняті пропозиції Пєра де Кубертена про відродження Олімпійських ігор, про чотирирічний інтервал між ними і про введення в програму олімпійських змагань сучасних видів спорту. Деметріос Вікелас і Віктор Бальк з Швеції пропонували включити в програму Олімпійських ігор і змагання для дітей, проте ця пропозиція не зустріла підтримки учасників конгресу.

На думку Д. Вікеласа, місцем проведення Ігор I Олімпіади повинні були стати Афіни — столиця їх батьківщини. У листі до І. Фокіаніса від 18 червня 1894 р. він писав, що хоче внести пропозицію включити Афіни в список столиць, що претендують на право проведення Олімпійських ігор, і висловив надію на те, що гімнастичний Панеллінський союз схвалить, а уряд Греції підтримає цю пропозицію.

Зі свого боку, П'єр де Кубертен спочатку планував провести Ігри I Олімпіади в Парижі, приурочивши їх до Міжнародної виставки, призначеної на 1900 р. Як згадує Кубертен в "Олімпійських мемуарах", він, як і більшість його сучасників, "недооцінював молодої сили недавно "воскреслої" Греції і вважав, що вона не зможе впоратися з урочистим відкриттям світового чемпіонату спорту". Проте Вікелас зумів переконати ініціатора відродження ОІ.

На цьому ж засновницькому конгресі 1894 р. в Парижі Д. Вікелас був обраний до першого складу Міжнародного олімпійського комітету. Як представник країни, столиця якої повинна була прийняти Ігри I Олімпіади, член МОК Деметріос Вікелас за пропозицією П'єра де Кубертена був обраний першим президентом Міжнародного олімпійського комітету.

З ідеєю Кубертена про обрання президентом МОК представника країни, в якій проводитимуться чергові Ігри, як і з висуненням на цей пост Вікеласа, далеко не все однозначно. Кубертен витратив роки на реалізацію ідеї відродження Олімпійських ігор, встановлюючи контакти у вищих сферах, залучаючи прибічників і формуючи інтелектуальну і моральну підтримку, без чого важко було розраховувати на успіх. Що ж змусило його запропонувати на пост президента, зайняти який ніхто не був гідний більш ніж він, людини хай дуже авторитетної і відомої, але практично такої, котра не мала відношення до спорту і до діяльності, пов'язаної з відродженням Олімпійських ігор?

Повною несподіванкою і для самого Вікеласа виявилася пропозиція зайняти пост президента МОК.

Історики вважають, що обрання Вікеласа першим президентом МОК трапилося під впливом короля Греції Георга I і спадкоємного принца Костянтина, які були зацікавлені в проведенні Ігор I Олімпіади в Афінах. Природно, що процес підготовки до них в Греції виявився б ефективнішим у випадку, якщо б МОКом керувала відома і популярна в Греції людина.

Як перший президент МОК Д. Вікелас зробив великий внесок у підготовку до Ігор I Олімпіади та їх організацію. Разом з генеральним секретарем МОК П'єром де Кубертеном він доклав немало зусиль для того, щоб здолати ті сили в Греції (у тому числі і уряд цієї країни), які з певних політичних, економічних та інших причин негативно поставилися до ідеї проведення Ігор в цій країні.

В Оргкомітет з підготовки Ігор I Олімпіади було включено декілька нових осіб, у тому числі лідер опозиції Деліанніс, що активно підтримував проведення Ігор, який незабаром був призначений прем'єр-міністром Греції. Підготована програма Ігор 1896 р. була схвалена радою МОКу (тоді в його склад входили Д. Вікелас, П. де Кубертен і Е. Калло).

Роль Вікеласа в успішному проведенні Ігор I Олімпіади була невимірно більшою, аніж прийнято вважати. Підтримуваний наслідним принцом Костянтином, він зумів здолати різкий опір прем'єр-міністра Трікупіса, який вважав, що Греція не може з економічних причин дозволити собі понести великі витрати, пов'язані з будівництвом спортивних споруд, організацією і проведенням Ігор.

Найгострішою проблемою виявився збір грошей, необхідних для проведення Ігор. Копітка робота в цьому напрямі дозволила знайти достатні засоби: уряд виділив 400 тис. драхм, надходження від продажу марок, квитків і сувенірів склали 600 тис., пожертвування приватних осіб і організацій — близько 330 тис. Основний внесок надійшов від грецького патріота, процвітаючого торговця і щедрого мецената Георгіоса Аверофа, що проживав в Александрії. Він пожертвував на проведення Ігор 920 тис. драхм. За рішенням організаційного комітету на знак заслуг Аверофа була споруджена мармурова статуя біля входу на стадіон, відкрита напередодні Ігор.

Величезної праці потребувала і підготовка спортивних споруд, в першу чергу античного стадіону, що давно перетворився на руїни. Сотні робітників впродовж довгого часу працювали цілодобово, розчищаючи стадіон, вмонтовуючи мармурові сходи, споруджуючи бігову доріжку, королівську ложу і так далі. Великий обсяг робіт був виконаний при будівництві стрільбища, велодрому, трибун для глядачів і пірсу для змагань плавців, тенісних кортів і інших об'єктів.

При підготовці і в процесі проведення Ігор I Олімпіади між Кубертеном і Вікеласом виникали конфлікти, які були пов'язані безпосередньо з проведенням Ігор в Афінах, а також з різними поглядами на перспективи Олімпійських ігор в цілому. Кубертен був прибічником додання Іграм міжнародного характеру, з їх переміщенням з країни в країну. Вікелас же вважав Олімпійські ігри подією виключно грецької історії і культури, наполягав на постійному проведенні Ігор в Греції. Цей настрій Вікеласа мав широку суспільну підтримку в Греції і, природно, відбився на відношенні до Кубертена. Досить відзначити, що ім'я Кубертена під час проведення Ігор в Афінах жодного разу не було згадане ні в одному грецькому журналі і ні в одному офіційному звертанні.

Після Ігор в Афінах стосунки між Вікеласом і Кубертеном ще більш загострилися. Вікелас як і раніше наполягав на регулярному проведенні Ігор в Афінах. Кубертен категорично заперечував проти цього. Для обговорення спірного питання Вікелас навіть скликав Олімпійський конгрес. Кубертену вдалося відстояти свою позицію і Вікелас передав йому керівництво МОКом і незабаром зупинив своє членство в цій організації.

Проте Вікелас не залишив спроб проведення Олімпійських ігор в Афінах і виношував ідею проведення в Афінах проміжних Олімпійських ігор. Він взяв участь в Олімпійському конгресі 1904 р. в Брюсселі як делегат від Греції і зумів організувати проміжні неофіційні Олімпійські ігри в Афінах в 1906 р. Кубертен ці Ігри відвідати відмовився. До честі Вікеласа, слід зазначити, що Ігри 1906 р. були організовані і проведені на незмірно вищому рівні в порівнянні з Іграми 1900 р. у Парижі і Іграми 1904 р. в Сент-Луісі.

Деметріос Вікелас помер 20 липня 1908 р. в Афінах. Його роль у відродженні Олімпійських ігор, наданні їм високого суспільного значення, на жаль, не оцінена в належній мірі.

П’єр де Кубертен (1896-1925)

Відродженню Олімпійських ігор світ перш за все зобов'язаний цілеспрямованості і енергії П'єра де Кубертена — французького громадського діяча, гуманіста і просвітителя, історика, літератора, педагога, соціолога. Віддаючи належне П'єру де Кубертену як людині, яка запропонувала ідею відродження Олімпійських ігор і яка зуміла вирішити безліч питань при створенні МОК, — керівного органу олімпійським спортом, і організації перших Ігор Олімпіад сучасності, напевно, не часто замислюються над тим, що без особливих особистих якостей Кубертена, його фанатичній відданості олімпійським ідеалам і наполегливості в реалізації своїх задумів, без його дивної працездатності, здібності до компромісів, без вражаючого уміння об'єднувати довкола себе зацікавлених людей, обертаючи їх в соратників, і одночасно обходити і ізолювати противників і незацікавлених людей, олімпійський рух в його нинішньому вигляді не відбувся б.

П'єр Фреді, барон де Кубертен, якому призначено було стати ініціатором відродження олімпійських ідей і засновником олімпійського руху, народився в Парижі 1 січня 1863 р. в багатій сім'ї французького живописця, що походить з стародавнього італійського роду Фреді.

З дитячих років П'єр де Кубертен любив їздити верхи, займався фехтуванням і веслуванням. Книга Т.Хьюза "Шкільні роки Тома Брауна", прочитана їм в дванадцятирічному віці, викликала у хлопчика глибоку зацікавленість фізичним вихованням.

Ще дитиною П'єр разом з батьками побував: в Італії, Німеччині, Австрії, Швейцарії. У юнацькому віці Кубертен відвідав Англію, де дуже великий вплив на нього зробила філософська і педагогічна спадщина Томаса Арнольда — основоположника англійської системи фізичного виховання і одного з її пропагандистів.

П'єр де Кубертен навчався в одному з паризьких ліцеїв і у військовій школі в Сен-Сирі. Потім в Паризькому університеті отримав звання бакалавра мистецтв, науки і права, після чого продовжив навчання у Вільній школі політичних наук (Еколь Прем'єр) в Парижі, де ознайомився з французькою філософією і історією англійської освіти. У цей період значний вплив на нього зробив професор гуманітарних наук і риторики Карой, що викладав грецьку мову, історію Стародавньої Греції і Римської імперії.

Шлях до звеличення Франції молодий П'єр де Кубертен бачив у всемірній освіті і розвитку кращих людських якостей французів. В ті роки потужними рушійними чинниками його енергійної діяльності були освіта, вчення і педагогіка. Впродовж 1886—1887 рр. він опублікував ряд статей, які стосувалися проблем фізичного виховання, в яких, на відміну від багатьох своїх сучасників, закликав не копіювати закордонний спорт, а створювати на його основі щось нове.

Кубертену було доручено вивчити різні передові системи освіти і розробити рекомендації з організації фізичного виховання в навчальних закладах. Він успішно виконав завдання і вніс такі рекомендації, реалізація яких повинна була б привести до кардинальної зміни цієї системи. Він пропонував відмовитися від існуючої системи фізичного виховання як жорсткої і надмірно воєнізованою та впровадити вдосконалений варіант більш різносторонньої англійської системи, орієнтованої на ігри і рекреаційні види діяльності. У 1888 р. вийшла в світ книга Кубертена "Виховання в Англії", а в 1889 р. — ще одного його праця "Англійське виховання у Франції".

Глибоке вивчення впливу рухової активності і спорту на здоров'ї, культуру і виховання людей в різних країнах дозволило Кубертену виробити власне ставлення до спорту — і як до засобу освіти та виховання, і як до важливого чинника розвитку міжнародної співпраці, зміцнення світу і взаєморозуміння між народами.

Найбільш близькими до уявлень Кубертена про місце спорту в суспільстві виявилися погляди стародавніх греків, реалізовані в їх системі виховання і спортивних змагань, серед яких найяскравішими і значнішими були старогрецькі Олімпійські ігри.

П'єр де Кубертен запропонував уряду Франції свою олімпійську ідею — і першим кроком до її втілення в життя повинні були стати розгортання широкої системи міжнародних спортивних змагань як основи для розвитку, розширення і зміцнення міжнародної співпраці і протидії конфліктам між країнами. Проте у Франції ці заклики були зустрінуті досить холодно, тому Кубертену довелося відстоювати і пропагувати свої ідеї в інших європейських країнах і в США.

Кубертен в 1889—1890 рр. не лише вів обширне листування з багатьма фахівцями з різних країн, але і організував міжнародні змагання з різних видів спорту, здійснив ділові поїздки до США і до Великобританії. Так, відвідавши США в 1889 р. як учасник науково-практичної конференції з фізичного тренування, П'єр де Кубертен в 1890 р. організував аналогічний з тематики міжнародний науковий конгрес в Парижі.

На основі того, що в період 1891— 1894 рр. склався англо-американо-французький союз у сфері спорту. Кубертен зробив багато для розширення спортивних обмінів, проведення різних міжнародних змагань і поширення ідеї відродження Олімпійських ігор, завдяки чому число його прибічників зросло.

Поряд з цим Кубертен розумів, що з початком 90-х років XIX століття в світі з'явилися ряд об'єктивних передумов, які сприяли відродженню Олімпійських ігор. У своїй праці "Олімпійські ігри 776 р. до н.е. — 1896 г." він писав, що XIX ст. було свідком пробудження інтересу до фізичної культури: на початку століття - в Німеччині і Швеції, в 50-і роки - в Англії, в кінці XIX ст. — в США і Франції. До того ж великі технічні відкриття — залізниця і телеграф - скоротили відстані, люди почали жити по-новому, раси проникли одна в іншу, краще пізнали один одного і кожній з них захотілося порівняти себе з іншими.

Осінню 1893 р. Кубертен виїхав на чотири місяці в США. У Чикаго, в Каліфорнії, Техасі і Луїзіані, у Вашингтоні і Нью-Йорку він відвідував університети і спортивні клуби, виступав з лекціями з історії спорту, популяризувавши власні ідеї відродження олімпізму. Хоча приймали Кубертена тепло, але, як згадував він потім в "Олімпійських мемуарах", ідея відродження Олімпійських ігор ніде не була зустрінута з ентузіазмом, що породжувало відчуття неминучої невдачі задуму.

Для подолання цих настроїв Кубертену потрібно було докласти величезних зусиль у пошуку прибічників своїх ідей, мобілізації соратників до активної діяльність з підготовки конгресу, розширенню кола його учасників і залучення до цього заходу суспільної уваги.

У своєму прагненні відродити Олімпійські ігри на сучасному етапі Кубертен багато що почерпнув з історії організації і проведення старогрецьких Олімпійських ігор. Він вважав, що стародавні звичаї повинні стати джерелом натхнення і краще служити сучасному світу. Майже детально розробивши організацію і процедуру проведення Олімпійських ігор, Кубертен додав елементи, які, на його думку, були необхідні для задоволення надій і сподівань сучасного людства. Це, перш за все, інтернаціональний характер Олімпійських ігор, включення в програму змагань більшої кількості видів спорту, добровільна участь спортсменів-любителів і так далі.

Нарешті, незвичайно напружений підготовчий період завершився — і 16 червня 1894 р. в Парижі у великому залі Сорбонни відкрилося перше засідання конгресу, на який з різних країн зібралися близько двох тисяч осіб.

Так відродилася олімпійська ідея, яка, як емоційно говорив в своєму виступі схвильований історичною подією Кубертен, змушує частіше битися серця людей, стимулюючи найбільш сприятливі життєві інстинкти, ідея, яка, подібно променю всемогутнього сонця, пронизала ряд століть, щоб осяяти переддень XX ст. радістю і надією.

Кубертен виступав за ідею мобільного президентства, тобто щоб президентом МОКу був представник тієї країни, яка проводить чергові Ігри. Зважаючи на те, що перші ОІ проводилися в Афінах (1896 р.), першим президентом було обрано грецького діяча – Диметріуса Вікеласа. Проте вже по їх завершенню, цю місію на себе перебрав сам П'єр де Кубертен, оскільки столицею наступних ОІ 1900 р. було обрано Париж.

Оскільки наступні Ігри III Олімпіади повинні були пройті в 1904 р. в Сент-Луісі (США), на пост нового президента Міжнародного олімпійського комітету пропонувалося висунути члена МОКНУВ, американського професора Уїльяма Слоена. Проте він відмовився і запропонував, щоб президентом МОК залишився Кубертен як засновник сучасного олімпійського руху. Ця пропозиція була прийнята, а порядок переобрання президента МОК на чергові чотири роки Міжнародний олімпійський комітет відмінив.

17 липня 1914 р. в залі Сорбонни у присутності президента Французької Республіки Раймона Пуанкаре на урочистій церемонії, присвяченій 20-ій річниці відродження Олімпійських ігор, відбулася презентація олімпійського прапора, створеного П'єром де Кубертеном: на білому полотнищі — символ з п'яти переплетених кілець — блакитного, жовтого, чорного, зеленого і червоного, символізуючих п'ять континентів світу (Європу, Азію, Африку, Австралію, Америку), нерозривно пов’язаних спортом. На стадіоні цей прапор вперше був піднятий в 1920 р. в Антверпені на Іграх VII Олімпіади.

Початок Першої світової війни призвів до виникнення цілого ряду проблем, вирішувати які довелося Міжнародному олімпійському комітету і П'єру де Кубертену як президентові МОК.

Як відомо, Ігри 1916 р. повинні були відбутися в Берліні. Відразу після закінчення Ігор Олімпіади 1912 р. в Стокгольмі Берлін почав активно готуватися до майбутніх Ігор. Проте літом 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Багато європейських країн, найбільш активні учасники олімпійського руху, виявилися на порозі війни з Німеччиною. Відразу виникли вимоги про перенесення з Берліну Ігор Олімпіади, виключили з Міжнародного олімпійського комітету членів МОК для Німеччини і країн, які виявилися її союзниками.

Виникла реальна загроза розколу МОК. Більше того, багато хто вважав, що проблеми, викликані війною, можуть взагалі призвести до розвалу олімпійського руху.

Кубертену довелося мобілізувати всі свої дипломатичні здібності, авторитет, контакти і зв'язки, щоб зберегти єдність олімпійського руху. Звичайно, Ігри в тих історичних умовах не могли відбутися ні в Берліні, ні в якому-небудь іншому місті, проте зберегти МОК вдалося. Більше того, ситуація, що склалася, змусила Кубертена прийняти заходи по заміні місця розміщення штаб-квартири МОК — з тим, щоб зробити його більш незалежним від політичного тиску. За підтримки одного зі своїх найбільш авторитетних соратників барона Годфруа де Блоне Кубертену вдалося в квітні 1915 р. перенести резиденцію МОК до Лозанни — міста в нейтральній Швейцарії, яке з тих пір стало адміністративним центром МОКу і місцем зберігання архівів сучасного олімпійського руху.

Після закінчення Першої світової війни відбулися Ігри VII Олімпіади в Антверпені (1920 р.), потім Ігри VIII Олімпіади в Парижі (1924 р.).

На парижській сесії Міжнародного олімпійського комітету в 1922 р. за ініціативою Кубертена і його прибічників було прийнято рішення про проведення в 1924 р. змагань із зимових видів спорту під назвою "Міжнародний спортивний тиждень з нагоди VIII Олімпіади". Ці змагання, що відбулися в Шамоні (Франція), були потім (на Олімпійському конгресі, який проходив в Празі в 1925 р.) класифіковані як перші офіційні зимові Олімпійські ігри.

Романтизм та ідеалізм Кубертена не перешкодили йому з дивною завзятістю, практичністю, терпінням і гнучкістю провести олімпійський рух через потрясіння і випробування трьох десятиліть. В той же час він безпосередньо брав участь в організації і проведенні Олімпійських ігор, що відбулися в період з 1896 по 1924 р. (як президент МОК, Кубертен очолював цю міжнародну організацію до 1925 р., а потім до кінця свого життя був почесним президентом МОК).

Олімпізм визначався Кубертеном як філософія життя, що увібрала в себе і з'єднала в одне збалансоване ціле всі якості тіла, розуму і волі. Поєднуючи спорт з культурою і освітою, олімпізм допомагає створити такий спосіб життя, який ґрунтувався б на радості, знайденій в зусиллі, в освітній цінності хорошого прикладу і пошани до фундаментальних етичних принципів. У тексті Олімпійської хартії дається сучасне соціологічне бачення олімпійського принципу, і це поєднується також з важливою політичною користю, що досягається поряд з психофізичним вдосконаленням спортсменів.

Підкреслюючи, що без знання минулого ми не змогли б зрозуміти майбутнього, Кубертен плекав надію, що історія реалізує всі інтелектуальні компоненти, у тому числі і олімпізм, який також належить історії. Кубертен відзначав, що Олімпійські ігри мають педагогічний аспект, який, як і у минулому, сфокусований на культі молоді і колективній думці народів. Погляди Кубертена на олімпійський спорт, його ідеали і функції в повному обсязі виявилися в написаній ним "Оді спорту".

Захопившись ідеєю створення офіційного і стабільного взаємозв'язку між мистецтвом і спортом під час Олімпійських ігор, П'єр де Кубертен в травні 1906 р. скликав "Консультативну конференцію мистецтва, літератури і спорту", яка проходила в будівлі театру Комеді-Франсез.

Відповідно до рішення паризької сесії МОК (1906 р.), художні змагання передбачалося провести під час Ігор IV Олімпіади, які проходили в Лондоні в 1908 р. Проте такі художні змагання не відбулися.

У програму ж Ігор V Олімпіади в 1912 р. в Стокгольмі вперше був включений конкурс мистецтв, на якому були представлені твори живопису, скульптури, архітектури, літератури і музики. Золота медаль по розділу літератури була присуджена "Оді спорту", авторами якої були оголошені Г. Хохрод і М. Ешбах. Проте, коли прийшов час вручати винагороду, з'ясувалося, що автором оди є П'єр де Кубертен, який виступав в конкурсі під псевдонімом.

Кубертен також доклав немало зусиль для створення Універсального педагогічного союзу, організованого в 1925 р., і Міжнародного бюро спортивної психології. Одним з результатів їх діяльності стала створена в 1930 р. "Хартія спортивних реформ".

Кубертен-педагог бачив спорт, як унікальний засіб виховання і освіти. Він вважав, що спорт — це діяльність не лише заради задоволення або від бездіяльності і навіть не фізична компенсація розумової роботи, а джерело внутрішнього вдосконалення кожної людини.

Кубертен закликав пам'ятати, що Олімпійські ігри — не власність окремої країни або раси, що вони не можуть бути монополізовані якою б то не було групою, а належать всьому світу. Тому всі нації повинні прийняти це без заперечень, а заняття спортом повинні трактуватися на основі рівності, безвідносно до коливань і капризів громадської думки.

Пьер де Кубертен неодноразово висловлювався стосовно різних аспектів проблеми любительського статусу спортсменів. Він негативно ставився до прагнення певних сил зберегти в спорті те визначення любительського статусу, яке було породжено свого часу застиглою анахронічною англо-саксонською класовою системою, що знайшла своє віддзеркалення у сфері спорту в прийнятому в 1866 р. статуті Любительського атлетичного клубу, що сильно впливав на англійське суспільство і по суті закривав дорогу в любительський спорт тим, хто, не маючи капіталів, був вимушений заробляти на життя повсякденною фізичною працею (наприклад, ремісникові або найманому робітникові). Кубертен підкреслював, що важливим є дух спорту, а не дурна англійська ідея про те, що лише мільйонерам дозволено присвячувати себе спорту. Він був переконаний, що жодним чином спорт не має бути предметом розкоші, класової відмінності і расової забобони не повинні мати місця в спорті, що час, коли спортсменів просили сплатити їх транспортні витрати і розміщення, завершився, хоча є ще багато "липових" любителів, яких слід виявити і засудити, і багато тих, кого несправедливо записали в професіонали і кому слід дати дозвіл на виступ в змаганнях спортсменів-любителів.

У своїй діяльності П'єр де Кубертен не забував про зв'язок спорту в Стародавній Греції з релігією і вважав, що саме цей зв'язок багато в чому забезпечував старогрецьким Олімпійським іграм життєздатність.

Після Ігор XI Олімпіади 1936 р. в Берліні П'єр де Кубертен в березні 1937 р. (за декілька місяців до смерті) надіслав лист уряду Німеччини, пропонуючи створити Центр олімпійських досліджень, якому могли б бути передані всі документи і незавершені проекти відносно відродження олімпізму.

Проте смерть Кубертена, Друга світова війна, а після неї і ряд інших причин довго не давали можливості створити такий центр. Нарешті, після того, як було подолано багато перешкод, Карл Дієм і Хуан Кетсеас втілили в життя ідею П'єра де Кубертена, заснувавши Міжнародну олімпійську академію, урочисте відкриття якої відбулося в грецькій Олімпії 16 червня 1961 р. Ця міжнародна організація була створена для координації і керівництва науковими дослідженнями в області олімпійської ідеології.

П'єр де Кубертен жив в Швейцарії до самої смерті, яка раптово обірвала його життя 2 вересня 1937 р. під час прогулянки в женевському парку Ля Гранж.

Анрі де Байє-Латур (1925-1942)

Анрі де Байє-Латур народився 1 березня 1876 року. Він закінчив Левенський університет. З дитячих років активно займався спортом, був чудовим наїзником.

Після завершення університету Анрі вступив на дипломатичну службу, виконував завдання уряду Бельгії, був її дипломатичним представником в Нідерландах.

В 1903 році графа Анрі де Байє Латура обирають членом МОК. Він же згодом у 1906 році став одним з ініціатором створення НОК Бельгії, найважливішим завданням якого було забезпечення постійної участі спортсменів цієї країни в ОІ.

В 1920 році столицею ОІ було обрано Антвеперн, що багато в чому було обумовлено наполегливістю Латура. І незважаючи на складну ситуацію в Бельгії на цей час, графу все ж вдалося здійснити підготовку до Ігор на досить високому рівні.

В 1921 році в Лозані відбувся VII Олімпійський конгрес, на якому розглядалися питання присвячені суддівству змагань, сесіям МОК, а також було прийнято рішення про надання Олімпійським конгресам статусу верховного органу МОК. На цьому ж конгресі вперше був сформований склад виконкому МОК. В число членів цього виконкому ввійшов і Анрі де Байє-Латур 1 жовтня 1921 року.