Десталінізація, шістдесятники, дисиденти та правозахисний рух (кінець 1950 -1980-ті рр)

Важливим політичним наслідком Другої світової війни був України вихід на міжнародну арену, світ дізнався про існування України. Значною мірою це було пов’язано з виникненням ООН. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско відкрилась установча конференція цієї Міжнародної Організації для підтримки миру і безпеки. 30 квітня пленум конференції запропонував урядам України і Білорусії, як державам, що найбільш постраждали від нацизму, прислати свої делегації. Головою делегації УРСР став нарком закордонних справ Д. Мануїльський, а до її складу входили віце-президент АН України, академік О. Палладін, учений секретар Президії АН України професр П. Погребняк, ректор Київського університету ім. Т. Шевченка проф. В. Боднарчук, директор інституту історії АН України професор М. Петровський. 6 травня 1945 р. члени української делегації взяли участь у розробці СтатутуООН. Україна вступила до численних спеціалізованих органів і агенств ООН – Статистичної комісії, комісії з прав людини, комітету у справах біженців і переміщених осіб, комісії із співробітництва в галузі освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Як член ООН УРСР була учасницею Паризької мирної конференції (29.07. – 15.10 1946 р.), скликаної для розгляду мирних договорів країн антигітлерівської коаліції з колишніми союзниками Німеччини, і яка закріпила нові кордони Європи.

Важливими були повоєнні зміни територіальних меж України. Було відновлено кордон з Румунією 1940 р. і вирішено долю українсько-польського кордону. На Кримській конференції у лютому 1945 р., коли постало питання про західноукраїнські землі, голови американської (Ф. Рузвельт) і англійської (У. Черчіль) делегацій висловилися за те, щоб кордон між СРСР і Польщею проходив по лінії Керзона. На польському боці залишилися Лемківщина (західні схили Карпат – Низькі Бескиди), Посяння з м. Перемишль, Холмщина – з м. Холм. 29 червня 1945 р. була підписана угода між СРСР і Чехословаччиною, яка оформила включення до складу УРСР Закарпатської України, що стало підставою для створення Закарпатської області з центром в Ужгороді.

Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Окрім того, що промислово-виробничий потенціал становив усього 26 % проти рівня 1940 р., значно розширилися кордони України, зросла її політична й економічна вага в СРСР, змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави.

Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, Україна фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, кервництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої братньої сім’ї народів.

Кінець Другої світової війни й здобуття перемоги над нацизмом для українського народу було пов’язано подальшим терором з боку сталінського тоталітаризму. Насильницькі методи управління сільським господарством, безправне соціальне становище українських селян, систематичний грабунок радянською державою призвели до чергового за часів сталінського режиму масового голодомору в Україні 1946-1947 рр., що знову забрав сотні тисяч (за деякими свідченнями ця цифра перевищує мільйон жертв українських хліборобів).

До вкрай незадовільного стану с/г і грабіжницької політики радянського режиму додалися несприятливі погодні умови, що негативно вплинули на врожай 1946 р. Зима виявилась малосніжною, а весняно-літні місяці – вкрай посушливими. Як наслідок, мізерна врожайність зернових в середньому по Україні склала всього 3,8 ц з га, а в ряді південних областей не змогли навіть повернути зерна, що було посіяно. Проте, незважаючи на катастрофічний неврожай, Москва встановила колгоспам України плани хлібозаготівель, що набагато перевищували реально зібрану ними кількість зерна. Як наслідок цієї згубної політики в Україні розпочався масовий голод, що охопив майже всю територію. Особливо жорстокого удару він завдав по південних областях – Дніпропетровській, Одеській, Ізмаїльській, Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській. Голод поширився навіть на найродючішу Полтавську область. Найцинічнішим було те, що у той час, коли українці масово гинули від голоду з вини злочинного сталінського режиму, весною й літом 1947 р. з волі деспота Сталіна в Європу за заниженими цінами безперервно йшли ешелони з хлібом, яким годували переможених німців.

Останні роки існування сталінського тоталітарного режиму відзначалися патологічною жорстокістю: знищувалися найменші прояви національного руху в Україні, збройне підпілля ОУН-УПА було розгромлене, сотіні тисяч його учасників та симпатиків загинули або були кинуті до в’язниць, вивезені у сибірські концтабори, ярлики ворогів народу отримали їхні сім’ї. Зруйновані дощенту війною промисловість і сільське господарство хоча і відновили свій довоєнний рівень, але шляхом властивого радянському режимові адміністративно-силовому тиску.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила «Закон про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр.” У грудні 1947 р. була проведена грошова реформа і скасована карткова система. Грошова реформа мала відверто конфіскаційний характер у дусі радянської традиції перерозподілу власності, що офіційно обгрунтовувалося необхідністю обмеження «спекулятивних грошових нагромаджень». Але й після скасування карткової системи ціни на промислові товари втричі перевищували довоєнні.

Промисловість України у перші повоєнні роки почала розвиватися в кількох пріоритетних напрямах – енергетиці, металургії, машинобудуванні та оборонній промисловості. Це відбувалося здебільшого за рахунок легкої промисловості та викачування коштів із сільського господарства. У відбулову промисловості значним був внесок «табірної економіки», заснованої на підневільній праці в’язнів. Кількість людей, які поповнювали ГУЛАГ і проходили «трудове перевиховання» неухильно зростала. У в’язницях, таборах, на засланні перебували мільйони невинних людей, серед них чимало українців, долю яких скалічила сталінщина, в епоху якої навіть підозра у незначному відході від офіційної думки викликала каральні заходи.

Завершення радянсько-німецької війни знаменувало собою зміни суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб українського народу. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна.

Влітку 1946 р. пренум ЦК ВКП (б) визначив курс на ідеологічну чистку. ЇЇ проведення Й. Сталін доручив своєму помічникові, членові політбюро А. Жданову. Ідеологічна кампанія була спрямована проти української «буржуазної культури» та її носіїв. Практична реалізація курсу увійшла в історію під назвою «ждановщина». Для проведення ідеологічної чистки до України було направлено досвідченого погромника української інтелігенції та культури Л. Кагановича. З того часу в Україні український патріотизм трактувався тільки як буржуазно-націоналістичний, ворожий радянській владі ухил. Офіційно міг існувати тільки російський патріотизм із любов’ю до СРСР і Сталіна. Поряд із планомірним, систематичним контролем за літературою, сталінський режим проводив періодичні каральні кампанії серед інтелігенції, спрямовани проти ідеалізації нею національного минулого. Найбільш гострої критики і переслідувань зазнали О. Довженко, М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, В. Сосюра, керівники Спілки радянських композиторів України – Г. Верьовка, А. Штогаренко, А. Філіпенко. У грудні 1951 р. в газеті «Радянська Україна» з’явилася стаття, яка звинувачувала викладачів Львівського університету – доцентів Г. Гербільського, В. Осечинського та інших – у серйозних хибах при викладанні історії України. Звинувачення полягали в тому, що викладачі читали лекції нібито в дусі «буржуазного об’єктивізму». Кампанія критики українських митців, редакцій газет і журналів набрала такого розмаху, що загрожувала знищити весь культурний потенціал України.

Але цьому завадила смерть диктатора Й. Сталіна 5 березня 1953 р. Навесні 1953 р. в СРСР розпочалися процеси десталінізації, які мали вплив і на українські політичні та культурні реалії. Створилася якісно нова супільна атмосфера. Першою відгукнулася на ці зміни художня культура: письменники почали мислити критичніше, відступати від канонів соціалістисного реалізму, експериментувати з формою та змістом художніх творів.

27 березня 1953 р. було прийнято Указ Верховної Ради СРСР про часкову амністію ув’язнених, який, хоча й не передбачав амністії засуджених за контрреволюційні злочини, проте все ж був кроком уперед. У квітні 1953 р. було звільнено осіб, причетних до справи «лікарів». В Україні з’явилася п ерша в радянський період організація національно-визвольного спрямування - Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ.).

Розуміючи, що у взаєминах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на кінцевому етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. заступник Голови Ради міністрів СРСР Л. Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації та масові необгрунтовані репресії на Західній Україні. В середині червня з його ініціативи розпочалися кадрові перестановки в Міністерстві внутрішніх справ. Проте здійснити узурпацію влади Л. Берії та його ставленикам на місцях не вдалося. Змовники на чолі з М. Хрущовим заарештували Л. Берію, звинувативши його в намаганні поставити МВС над партією, в організації антирадянської заколотницької групи з метою ліквідації радянського робітничо-селянського уряду. З цього часу відбулося посилення позицій партійного апарату в системі влади.

У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни. Поступово відбувалося звуження діяльності потужного репресивного апарату. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. було ліквідовано інструменти терору – військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокуратури. Згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР Верховний Суд одержав право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливої наради» при НКВС-НКДБ-МВС-МДБ СРСР. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої прокуратури МВС-МДБ у системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів.

Завдяки проведеним заходам, у вересні 1953 р. розпочався процес реабілітації – комплекс заходів для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи. У 1953 р. було переглянуто справи деяких жертв сталінських репресій. Процедури реабілітації стосувались тільки окремих партійних і державних діячів та членів їх сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув у травні 1954 р. після ухвалення Постанови Ради міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Реабілітаційну роботу було доручено Центральній комісії, яку очолив Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко. Для виконання постанови союзногоу ряду було створено республіканську комісію, до якої увійшли секретар ЦК КПУ М. Підгорний, прокурор УРСР Д. Панасюк, заступник відділу адміністративних і торгово-фінансових органів ЦК КПУ І. Голинний. В усіх областях України сформували комісії з перегляду кримінальних справ осіб, які відбували покарання за контрреволюційні злочини. Члени комісії проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо в місцях позбавлення волі. Відповідно до постанови від 5 липня 1954 р. «Про зняття деяких обмежень у правовому статусі спецпоселенців» звільнялися від заслання терміном до 5 років раніше засуджені за «антирадянську діяльність» та втрачали силу обмеження зі спецпоселення розкуркулених громадян. Упродовж 1954 - початку 1956 р. завдяки діяльності обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тис. незаконно репресованих громадян, з яких 1800 чол. повністю реабілітовано.

У процесі десталінізації відбувалося зниження державного статусу органів держбезпеки. В березні 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виокремлено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, а в Україні – В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді зі значним скороченням функцій внутрішньополітичного контролю та розшуку. Систему органів МВС-КДБ було повністю позбавлено наданих ім свого часу судових функцій.

У 1954 р. з великою помпезністю проходили урочистості з нагоди 300-річчя Переяславської угоди 1654 р. В центрі їх уваги стало возвеличення «союзу» України з Росією та небувалих вигод, які він нібито приніс українському народові. Своєрідним символом, що мав підкреслити «почуття братерської дружби росіян до українців» стало рішення про передачу зі складу РРФСР до УРСР Кримського півострова. Насправді, такий крок кремлівське керівництво зробило, виходячи винятково з практичних міркувань. Депортувавши у 1944 р. з Криму корінне татарське населення, господарство півострова не було кому розвивати. Тому увесь тягар відбудови півострова Москва вирішила звалити на Україну. У той час це зовсім не викликало протестів у росіян, адже Крим, як і Україна перебували в тоталітарних рамках СРСР.

Серйозні зрушення у процесі десталінізації суспільства пов’язані з ХХ з’їздом КПРС, що проходив у лютому 1956 р. у Москві. На його закритому засіданні перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь, яка розвінчувала «культ особи Сталіна», викривала й засуджувала масові репресії. Це була досить поверхнева критика сталінських злодіянь, що не торкалася базових структур адміністративно-командної системи та причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Й. Сталіна за створений ним режим політичного терору, М. Хруущов не засудив сам принцим державного тероризму. Адже й сам був причетний до огульних необгрунтованих арештів, масових розстрілів і катувань людей, але замовчував свою роль у винищенні інтелектуально розвинутої й дієздатної частини народу, зокрема під час перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У наприкінці 30-х та в 40-х рр. Будучи представником адміністративно-командної системи, М. Хрущов не наважився далеко відійти від її канонів, які він продовжував використовувати у своїй роботі. Однак з усього найближчого оточення кривавого диктатора тільки в М. Хрущова прокинулася совість, виникла потреба покаятися, викрити злочини сталінізму, порушити питання про реабілітацію ряду вчених, письменників, митців під приводом потреби їх знань і діяльності для відродження України. Після сметрі Сталіна саме з ініціативи М. Хрущова було ліквідовано концтабори, в результаті чого вийшли на волю сотні тисяч жертв сталінського терору, зокрема з України.

Партійний апарат, керуючись постановою Президії ЦК КПРС «Про ознайомлення з доповіддю Хрущова» «Про культ особи та його наслідки на ХХ з’їзді КПРС» дозволив ознайомити населення зі злочинами сталінізму. В Україні розпочалося обговорення доповіді на зборах трудящих та в партійних осередках. Доповідачі закликали виправити помилки в нацональному питанні, розкрити всі злочини Й. Сталіна та засуджували вчинки і спосіб життя місцевої номенклатури. Представники української громадськості вимагали повної правди про злочини сталінізму.

Після ХХ з’їзду назрівала криза влади. Серед членів КПРС не всі виступали за розвінчання культу особи Сталіна. Звучали думки про заборону ознайомлення з рішенням з’їзду комсомольців, безпартійного активу. Кроки, щo здійснював М. Хрущов, настoрoжували більшість у вищому партійно-державному керівництві і спричинилися до формування у президії ЦК опозиційної хрущовському курсові групи з числа недавнього найближчого оточення Сталіна. Вона вважала, що М. Хрущов у викритті сталінських злодіянь зайшов надто далеко і його слід замінити на посаді першого секретаря ЦК В. Молотовим або заарештувати. Однак особиста мужність і твердість М. Хрущова, підтримка його з боку більшості членів ЦК, армії та КДБ перешкодили групі В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова, Д. Шепілова та інших здійснити задумане.

Рішення ХХ з’їзду КПРС позитивно вплинули на політичну та морально психологічну атмосферу в СРСР, заклали початок оновленню радянського суспільства, розвитку демократичних засад в його застарілому політичному механізмі. Завдяки цьому було започатковано зрушення у духовному житті, які дістали назву хрущовської «відлиги». Це був період лібералізації суспільно-політичного життя, коли виявилося, що прагнення українського народу до соціально-політичної свободи, побудови своєї незалежної держави не вщухало ні на мить. У роки хрущовської відлиги було здійснено споробу дати вихід інакомисленню, імітувати надання йому мінімуму громадянських прав.

Прояви інакомислення в україні пройшли ряд етапів. Перший з них відбувався на рубежі 50-60-х рр. і до середини 60-х рр. Найбільш знаними його представниками були ідейні нащадки ОУН-УПА, представлені рядом груп і об’єднань; ті, хто у 1959 р. прагнув створити першу легальну організацію – Українську робітничо-селянську спілку (УРСС) – на чолі з Л. Лук’яненком, яка зосередила увагу на проблемах демократизації (забезпечення необмежених політичних прав громадян) та українізації. Найбільш активними учасниками руху опору ідеологічному диктатові системи на цьому етапі стали шістдесятники, діяльність яких припала на 60-ті роки ХХ століття.

Рух шістдесятників - це національно - культурний рух, представлений людьми різних професій, здебільшого творчою молоддю нової генерації культурних діячів, - поетами, прозаїками, критиками, перекладачами, художниками, науковцями, студентами, які прагнули відродити справжні вартості української культури. Серед них письменники І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко, Є Гуцало, В. Стус, В. Симоненко, Д. Павличко; літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти М. Осадчий, В. Мороз, В. Чорновіл, художники А. Горська, М. Заливаха та ін.

Шістдесятники боролися за незалежність української культури від комуністичної ідеології. Вони вимагали духовного, культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих судових процесів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей.

У 1962 р. виходить критична стаття І. Дзюби «Перший розум наш», в якій автор викриває прислужницьку роль тієї частини української інтелігенції, яка задля корисливих благ зреклася власного народу. Усвідомлюючи, що мова – це не просто у поетичному розумінні «душа народу», а й одна із найважливіших і найхарактерніших ознак нації, в лютому 1963 р. шістдесятники організували в Київському університеті конференцію стосовно вживання української мови, на якій порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом УРСР питання про про подолання мовного нігілізму та поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, що забезпечило б провідну роль української мови в національно-культурній сфері України. У 1964 р. шістдесятники поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу 24 травня цього року Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, у вогні пожежі якої згорів увесь її український відділ - унікальні історико-культурні пам’ятки: рукописи, стародруки, інкунабули, рідкісні книги, архіви Центральної Ради.

У протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом, де контролю підлягали усі сфери суспільно-політичного життя, учасники новітнього етапу визвольних змагань використовували «самвидави». Позбавлені можливості легально пропагувати свої ідеї, погляди, твори, українські патріоти вдалися до альтернативного шляху виходу на читацьку аудиторію – розповсюдженню власноруч написаних, надрукованих на машинках, сфотографованих з плівок «самвидавних» матеріалів. Перший самвидав «Воля і Батьківщина» вийшов у 1964 р. Згодом були видані «Хроніка опору» В. Мороза, «Стан і завдання українського визвольного руху», «Націоналісти», «Репортаж із заповідника імені Берії» та ін. Хоча як на союзному, так і на республіканському партійному рівнях приймались таємні постанови щодо протидії нелегальному розповсюдженню самвидавів, остаточно знищити їх комуністичному режимові так і не вдалося.

Однак відповіддю влади на діяльність шістдесятників стала хвиля арештів представників молодого покоління творчої і наукової інтелігенції, здійснених КДБ у серпні-вересні 1965 р. Арешти проводилися здебільшого в Києві та західних областях України. Серед ув’язнених були брати Михайло і Богдан Горині, М. Косів, О. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші. Арештантам не було пред’явлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття антирадянської націоналістичної організації.

Восени 1965 р. розпочався другий етап інакомислення в Україні, що тривав до початку 70-х рр. 4 вересня під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали глядачів на протест проти арештів шістдесятників. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія стала першим відкритим громадянським політичним протестом в СРСР у постсталінський період.

Саме на тому етапі утвердилися помітні постаті, що репрезентували собою весь спектр інакомислення в Україні. У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав відкритого листа першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту та голові Ради Міністрів України В. Щербицькому, до якого додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», у якій викрив національну шовіністичну політику Москви, розкритикував ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР та тезу про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії.

У 1966 р. 78 представників творчої інтелігенції, серед яких мовознавець З. Франко (внучка І. Франка), М. Коцюбинська (небога М. Коцюбинського). перекладач Г. Кочур, письменник Б. Антоненко-Давидович та інші, звернулися з клопотанням до прокурора УРСР Ф. Глуха і голови КДБ при Раді міністрів УРСР Ф. Нікітченка бути присутніми на судових процесах і пояснити причини арештів української інтелігенції. Десять членів Спілки художників України просили Верховний суд переглянути справу талановитого художника О. Заливахи і зберегти його для мистецтва.

У цей період відбувалися й індивідуальні акції протесту проти каральної політики радянського режиму. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!».

Молодий журналіст В. Чорновіл на захист заарештованих підготував збірник «Лихо з розуму», який містив документальні дані про 20 ув’язнених, їх поведінку на слідстві і в тюрмі, відвагу у боротьбі за свою і національну гідність. Ця книга, що стала приголомшливим свідченням порушення органами слідства і суду міжнародних правових норм і радянських законів, започаткувала масовий рух на захист політичних в ‘язнів. Вона була видана в 1967 р. у Парижі в Першій українській друкарні у Франції й удостоєна тоді само міжнародної журналістської премії для відзначення кращих журналістів, які борються за права людини. Однак Львівський обласний суд засудив В. Чорновола за цю працю на 3 роки ув’язнення.

За виступи з протестами проти політичних арештів розпочалися заходи адміністративного характеру. Були звільнені з роботи літератори, викладачі І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, І. Бойчук. Проте обурення громадськості не припинялося. У 1968 р. з’явився лист 139 діячів науки і культури, що засуджували репресії над українською інтелігенцією та закриті процеси над нею.

Репресії 60-х рр. не лише не відвернули українське інакодумство від політичної боротьби, а надали натхнення й відваги тим, хто залишився на волі. Опозиція 60-х рр. підготувала грунт для подальшої боротьби.

Період, що тривав з початку 70-х і протягом 80-х рр. ХХ ст., знаменував собою третій етап інакомислення в Україні, коли рух опору з національно-культурного загальнодемократичного переріс у політичний, дисидентський («дисидент» - незгодний, відступник; той, що проти офіційної ідеології). Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались: правозахисний або демократичний, що найважливішу мету вбачав у захисті прав людини і нації; національно-орієнтований (засуджува імперську політику центру, форсовану русифікацію, обстоював ідею відокремлення України від СРСР та умови її життя для її народу, гідні цивілізованого світу). До цього напряму належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.; і релігійна опозиція (виступала за відновлення УГКЦ та АПЦ, за свободу діяльності протестантських сектантських організацій.).

Дисиденти 70-х років підхопили і розвинули ідеї шістдесятників, багато з яких стали активними учасниками нового руху. Для них права людини і права нації були нероздільними. Дослідник М. Прокоп вважає, що кількість активних учасників дисидентського руху в Україні становила кілька тисяч осіб, серед яких 530 чол. підписували різні протестаційні документи. За соціальним становищем 34 % дисидентів були представниками інтелігенції, зокрема, 12% - учені університетів.

Дисиденти та опозиційні організації у своїх програмних документах висловлювалися стосовно економічних і соціально-політичних проблем суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки УРСР, кріпосне становище селянства, злиденність робітництва, викривалися розбіжності між соціальним становищем державногого чиновництва та іншими станами населення. Дисиденти критикували бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізованого планування, обмеження прав громадських організацій, відсутність прав власності на засоби виробництва. У сфері міжнародних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як імперський шовінізм, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення народів. Знаряддями реалізації своїх цілей дисиденти вважали мирні конституційні методи боротьби: створення підпільних груп і організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, розповсюдження листівок і позацензурних видань (самвидавів), друкування своїх творів за кордоном, виступи на симпозиумах, та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувалися також зібрання біля пам’ятників національного духу, мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

З 1970 р. почав виходити «Український вісник» - перший нелегальний орган незалежної громадської думки. Його поява засвідчувала прагнення інакодумців до організаційних форм діяльності. На сторінках цього видання поміщалася інформація, яку тоталітарний комуністичний режим намагався замовчати, бо вважав для себе невигідною. Тут публікувалися історичні, літературно-критичні статті, оригінальні праці, твори українських письменників-класиків, заборонені радянською цензурою.

У відповідь офіційна влада організувала масштабну кампанію репресій, що розпочалася 12 січня 1972 р. у ряді міст України і тривала у наступні дніі й роки. До в’язниць були посаджені В. Чорновіл, В. Мороз, М. Осадчий, В. Стус, М. Вінграновський, Є. Сверстюк, подружжя Калинців (Ірина та Ігор), Ю. Шухевич (син головнокомандувача УПА) та інші. Покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й члени їх сімей, близькі родичі. Та це не лякало учасників опозиційного руху. Боротьба з існуючим режимом продовжувалася дисидентами навіть в ув’язненні (акції мовчання, голодування, передача на волю документів). Активною формою протесту була відмова від радянського громадянства.

У середині 70-х рр. найбільш проявив себе правозахисний рух. Правозахисники вимагали дотримування Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини. На чільне місце висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та ін.). Важливим кроком на шляху оновлення тактики боротьби за національно-політичні права українського народу стала діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (усталена назва Українська гельсінська група – УГГ), створеної у листопаді 1976 р. Очолив Групу з 37 осіб поет М. Руденко, а її учасниками стали О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий та інші. Діяльність УГГ була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва у Європі, тобто на контролювання стану справ людини в Україні. Члени УГГ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб пікреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Учасники УГГ намагалися ознайомити широкий загал української громадськості з Декларацією прав Людини ООН - міжнародним правовим документом, який би мав стати основним у відносинах між особою та радянською державою й повідомляти світову громадськість про факти порушень на території України цієї декларації та її гуманітарних статей.

Діяльність УГГ започаткувала новий етап у розвитку національно-патріотичного руху, етап легальної боротьби за права людини та нації. Відкрито заговоривши на увесь світ про неволю й безправ’я власного народу, учасники Групи відкрито ставили питання про антинародний і антинаціональний характер радянського режиму в Україні. Вони вірили в те, що зусиллями українців та за підтримки народів демократичних країн і ООН Україна здобуде незалежність і займе належне місце у колі демократичних країн світу. Таким чином, УГГ поставила питання про національне самовизначення у контексті загальнолюдських прав і свобод.

Зусилля УГГ підтримали українські політв’язні, колишні учасники збройного підпілля ОУН-УПА, свободолюбиві прагнення яких не зламала комуністична тоталітарна система. Вони стали ініціаторами написання листа Генеральному секретарю ООН, у якому заявили, що Україна окупована Москвою, а мета українськаго визвольного руху та сама – вихід України зі складу СРСР і побудова незалежної держави.

Активізація українського національного руху спонукала радянську владу завдати по ньому чергового удару. Упродовж 1977- 1978 рр. членів УГГ на чолі з головою М. Руденком було заарештовано і піддано жорстоким репресіям. Оскільки радянська влада не визнавала наявності в СРСР політичної опозиції, а отже, і в’язнів сумління, то їх спрямовували на примусове лікування до психіатричних лікарень або звинувачували у кримінальних злочинах, аби скомпроментувати в очах українського народу. Під час обшуків членам УГГ підкидали зброю, іноземну валюту, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. До 1980 р. близько 3/4 учасників УГГ було ув’язнено на строк від 10 до 15 років. Не випадково, у боротьбі властей з дисиденством УРСР посідала чи не найперше місце в СРСР. За даними Секретаріату міжнародної амністії серед політв’язнів Радянського Союзу українці становили від 25 до 75 %.

Ряд відомих правозахисників вийшли з тюрем тільки в 1986-1987 рр. У 1988 р. з їх ініціативи Українська гельсінська група була перейменована в Українську гельсінську спілку (УГС). Її очолили В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, С. Хмара, брати Горині. УГС розробила новий програмний документ – «Декларацію принципів», відродила видання «Українського вісника», організувала видання журналів «Євшан-зілля» і «Кафедра».

У 70-80-х рр. проявила себе й релігійна опозиція. ЇЇ головним завданням був протест церков і релігійних течій проти насадження атеїзму в українському суспільстві, боротьба за реабілітацію та легалізацію УГКЦ, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів і відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу. Найбільш активними учасниками релігійної опозиції були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

Отже, український опозиційний рух 60-80-х рр. ХХ ст. грунтувався на засадах гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення його учасників була українська демократична суверенна держава, у якій би всі її громадяни користувалися політичними правами і визначали напрями економічного, політичного і культурного розвитку. Важливе історичне значення руху полягало у відстоюванні інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Незважаючи на порівняно нечисленні ряди, національний опозиційний рух 60-80-х рр. був організованим явищем, мав яскраво виражений антитоталітарний характер, був реальною моральною та ідеологічною загрозою радянському режимові, оскільки відстоював демократичні ідеали у розвитку України.