Лекція 9. Поняття права

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія “відродженого” природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про “природне право зі змінним змістом” (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносинах. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Роулса, який розглядає право як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі “Чиста теорія права” (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне позаправове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині XIX століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: “Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише “можливе”, а в практиці — “діюче” право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування “юс­тиції без права ”, говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін.

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в “Маніфесті Комуністичної партії”, воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування “рівного масшта­бу” до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є “пра­вом нерівності”. З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

Термін “право” вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ці можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавче за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавче не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Бона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільне необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні^. Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.