Риторика як наука

План

1.Історія риторики.

2.Мета і завдання сучасної риторичної науки.

3.Усний виступ і вимоги до нього.

4.Способи мовленнєвого впливу і комунікативні позиції оратора протягом

виступу.

1. Риторика (від гр. rhētorikē – “ораторське мистецтво”) – це наука про ораторське мистецтво, про майстерність публічної промови перед аудиторією.

Основні етапи її розвитку – це: 1)антична риторика; 2)риторика середньовіччя; 3)риторика Нового часу; 4)риторика 19 століття; 5)сучасна риторика.

В античні часи відбулося зародження риторики як науки. Її батьківщиною вважається Греція, хоча ораторське мистецтво було знане і в Єгипті, і в Асирії, і у Вавилоні, і в Індії. Але саме у Стародавній Греції склалися передумови активного його розквіту: - демократизм державного устрою; - розвиток літератури, мистецтва, науки;

- культ живого слова; - поширення змагальності як фундаментального принципу грецької культури.

Першими почали навчати красномовству вчителі-софісти, найвідомішими серед них були Горгій, Лісій, Коркас (Корак), Ісократ. Вони сприяли розвиткові теорії і практики риторики, заклали основи еристики (мистецтва полеміки) та діалектики (мистецтва доведення). Оскільки софісти розуміли риторику як мистецтво дискутувати, то головною для них була переконливість виступу, а не його істинність. Вони вважали, що можна використовувати будь-які засоби для досягнення мети, допускали непомірне вихвалювання одних і лайку інших, активно використовували софізми – твердження, які містять непомітну логічну помилку. Саме за ці положення софістів критикували грецькі філософи Сократ, Платон, Арістотель.

Сократ був переконаний, що головне в мистецтві красномовства – абсолютна істина, яка є божественною. Його учень Платон у діалогах “Горгій”, “Федр”, “Софіст” виклав свої думки і думки вчителя щодо визначення предмету виступу, побудови промови, особистості оратора, техніки і способу висловлювання. Він був засновником так званого сократичного методу полеміки – коли в діалозі стикаються протилежні думки, погляди.

Арістотель не лише узагальнив теоретичні положення своїх попередників, але й розвинув їх у ряді робіт: „Аналітики”, „Категорії”, „Поетика”. Але найбільш грунтовна його праця – це трьохтомна “Риторика ”, у якій розглядаються предмет цієї науки, види ораторських промов (I книга), способи переконання (II книга), мовлення оратора і стиль (III книга). Саме Арістотель створив учення про основні категорії риторики: етос – доцільність виступу, його відповідність моральними очікуванням слухачів, які можуть сприйняти чи не сприйняти зміст промови (повага до слухачів); пафос – замисел автора виступу, що розкривається перед аудиторією (позиція мовця); логос – мовні засоби, а також логіка (переконування).

Концепція Арістотеля надала завершеності античній риториці. Саме її дотримувалися видатні старогрецькі ритори, перш за все – Демосфен.

Значний внесок у розвиток теорії та практики ораторського мистецтва зробили видатні діячі Стародавнього Риму – Гай Гракх, Гай Юлій Цезарь, Ціцерон, Квінтіліан та ін. Так, Ціцерон у своїх діалогах описував ідеального оратора (“Про оратора”), викладав історію красномовства (“Брут”), розглядав проблеми стилю (“Оратор”), основним завданням красномовства він вважав „довести, насолодити, схвилювати (вплинути)”. Марк Фабій Квінтіліан написав 12 книг “Риторських настанов”, які представляли собою найбільш повний теоретичний і практичний аналіз красномовства. У них велика увага приділялася вмінню оратора прикрашати мову, бо переконливість і краса – дві основні ознаки виступу гарного промовця.

У кінці античності риторика перетворюється в нормативну дисципліну. Вона вивчала: 1. джерела красномовства: природа (тобто природжені дані), навчання, вправи; 2. види красномовства (учительське, суфійське і т.ін.); 3. завдання оратора і, відповідно, елементи мовлення: а)інвенція (лат.inventio – винахід, вигадка), тобто пошук, відбір, систематизація матеріалу; б)диспозиція (лат.dispositio, від dispono – розташування) –розташування фактів, матеріалу; в)елокуція (лат.eloguor – висловлююся), тобто словесне втілення виступу, відбір слів, тропів, фігур; г)меморія (лат.memoriа – пам’ять, згадка) – запам’ятовування – вчення про ораторcьку професійну пам’ять; д)акція (лат.аctio – дія, дозвіл) – виголошення: робота над інтонацією, мімікою, жестами тощо. (Ця структура практично у незмінному вигляді збереглася і в сучасній класичній риториці.)

Другий етап розвитку риторики пов’язаний з епохою Середньовіччя. У той час це була елітарна наука, а центром її розвитку стала церква, хоча до цього ідеологи християнства ставилися до риторики, як до язичницької науки. Але вже у 3-4 ст. був усвідомлений той факт, що саме християнське вчення, проповіді Іісуса, Євангелія, Откровення Іоанна Богослова – це зразки красномовства. Учення, закладене в Євангелії, стало основою гомілетики – теорії і мистецтва проповіді. Священнослужитель повинен був добре володіти словом, щоб залучити до віри людей та повести їх за собою. Основу церковної промови становили повчання, але інколи звучали заклики до боротьби з невірними, до хрестових походів. До наших днів дійшли імена богословів-ораторів – Іоанна Златоуста (3-4ст), Іоанна Макдакуні (6 ст.), Фоми Аквінського (13ст.), Феофана Прокоповича (17ст), протопопа Аввакума (18ст).

18 століття знаменувало початок третього етапу розвитку риторики, яку назвали Новою. Ідеї рівності, свободи, демократії, становлення парламентаризму, поява політичних партій зумовлюють новий зміст красномовства. Публічні виступи були пов’язані з політичною боротьбою, вони полемічні, публіцистичні, звернені до широких верств населення. Усім відомі імена діячів французької революції, які були блискучими ораторами, – Марата, Робесп’єра, Дантона, Сен-Жюста, що „озвучили” ідеї філософів Просвітництва – Вольтера, Руссо, Дідро. У цей час з’являються і фундаментальні теоретичні праці з риторики Г.Хоума, Х.Блера, С.Ш.Дюмарсе.

Але в 19 столітті теорія красномовства занепадає, що було зумовлено багатьма причинами, перш за все: розвитком романтизму, який не визнавав логіки та риторичних схем; демократизацією життя, котре не сприяло збереженню елітних наук; прикрашене мовлення, яке було типовим для ораторських виступів, стало сприйматися негативно і трактувалося як беззмістовна пишнота вислову; деякі функції риторики взяли на себе стилістика, культура мовлення. Втім, практика красномовства і в цей час активно розвивається. Наприклад, у Росії починає формуватися судова риторика, найбільш яскравими представниками якої були адвокати А.Ф. Коні та Ф.Н. Плєвако. З українських ораторів можна назвати І.Франка, який прославився своїми промовами на судовому процесі 1817 року; М.Павлика – письменника, публіциста; М.Максимовича – історика, філолога, першого ректора Київського університету; М.Драгоманова – історика, фольклориста, батька української національної ідеї.

Взагалі, вітчизняна риторика сформувалася ще в епоху Київської Русі. Взірцем високої риторичної культури є „Золоте слово” Святослава із “Слова о полку Ігоревім”, а найбільш знаними ораторами того часу були Митрополит Іларіон (11 ст.) з найвідомішою проповіддю „Слово про закон і благодать”, Кирило Туровський (11 ст.) з його „Словом в новий тиждень після Великодня”. Унікальний досвід виховання і навчання мистецтва красномовства було накопичено в Києво-Могилянській академії – першому вищому навчальному закладі в Україні, заснованому 1615 року митрополитом Петром Могилою. Ім’я академії прославили такі видатні ритори-гуманісти як Іоаникій Галятковський, Гавриїл Бужинський, Симеон Полоцький, Стефан Яворський (автор посібника „Риторична рука”), Феофан Прокопович (видав курс своїх лекцій „De officum oratore” латиною). Перша східнослов’янська риторика, написана російською мовою, належить М.Ломоносову (1748 р). Більш детально про історію вітчизняної риторичної науки можна прочитати в підручниках С.Абрамовича, Г.Сагач, Н.Чибісової.

Початок 20 ст. був ознаменований відродженням риторики як науки про мовленнєвий вплив (публічний і міжособистісний). До цього призводять такі основні причини: а)активізація демократичних ідей, коли з’являється необхідність переконувати рівному рівних; б)розширення сфер спілкування і зростання ролі усного мовлення; в)конкуренція і надвиробництво, які викликали розвиток реклами; г)нове ставлення до праці вимагало вміння стимулювати і переконувати словом підпорядкованих людей; д)розвиток наук про спілкування – культури мовлення, стилістики, функціональної граматики; е)зростання інтересу до античності в цілому і до ретро-наук зокрема.

В Україні риторична наука активно розвивається з кінця 20 століття. З’являються переклади зарубіжних авторів, наприклад, роботи Ш.Дюбуа “Загальна риторика” (пер. з фр., 1986), Дейла Карнегі, Наполеона Хілла та ін. Риторику починають вивчати не тільки у вузах, але й у старших класах школи (див. чинну Програму для загальноосвітніх навчальних закладів (Рідна мова)).

Сучасний етап риторики отримав назву нового, а саму науку часто називають неориторикою, оскільки вона, відродивши найкращі традиції класичного мистецтва красномовства, все ж таки відрізняється від нього. Неориторика прагне не стільки переконати, скільки знайти максимально ефективний алгоритм спілкування, яке має вигляд діалогу. Крім того, вона вивчає не тільки текст, але й дискурс, тобто атмосферу спілкування, підтекст, що виникає під час проголошення тексту.

2. Слід зазначити, що й до сьогодні не існує єдиного трактування самого терміну „риторика”. Одні вчені розуміють це поняття традиційно – як мистецтво красномовства, інші – як мистецтво переконування, мистецтво аргументації.

У широкому розумінні риторика – це частина комунікації, тип філологічного світогляду, що представляє собою частину духовної культури людини. Існує поняття філологічної риторики – дисципліни, яка вивчає способи побудови художньо-виразного мовлення, передусім поетичного і усного. У вузькому розумінні, риторика – це наука про публічний мовленнєвий вплив, тобто про ораторську майстерність.

Практична риторика, яку ми вивчаємо, протиставляється теоретичній і міжособистісному мовленнєвому впливу, хоча і пов’язана з ними. Мета курсу – ознайомитися з теоретичними засадами мистецтва красномовства, набути практичних навичок укладання текстів виступів і їх проголошення, удосконалити норми і правила культури мовлення, її логіки, навчитися моделювати процеси мовлення та спілкування. Таким чином, об’єктом практичної риторики є текст, а предметом – технологія створення промов різних типів, починаючи від задуму до його словесного втілення та ефективного проголошення.
Завдання курсу: – засвоїти знання, що складають зміст риторики як науки, оволодіти риторичною термінологією; – ознайомитися з історією риторики та зразками промов видатних ораторів минулого й сучасності; – оволодіти методом риторичного аналізу текстів різних типів промов; – навчитися продукувати тексти різних типів промов;

– виробити критичне ставлення до власного мовлення і суспільної мовної практики.

Практична риторика має таку структуру: 1)оратор і текст (підготовка до виступу); 2)техніка аргументації; 3)поведінка оратора в аудиторії; 4)оратор і аудиторія (урахування особливостей та інтересів аудиторії, ефективність виступу).

Курс практичної риторики пов’язаний з мовознавством, літературознавством, філософією, психологією, сценічною майстерністю, педагогікою та іншими дисциплінами. Таким чином, риторика дозволяє формувати і розвивати систему духовно-моральних цінностей; культуру мислення; культуру мовлення; культуру поведінки та спілкування; знання, вміння та навички оратора; культуру переконання риторичної особистості; формує етос та пафос оратора.

3. Риторична наука розглядає перш за все усний виступ, оскільки він є значно ефективнішим за письмовий, більш переконливим і дієвим. Усний виступ: а)найбільш давній, а отже, і найбільш засвоєний людством; б)може сприймати будь-яка людина, незалежно від віку й освіченості; в)має більший арсенал комунікативних засобів: не тільки вербальні, але й невербальні; г)підсилюється впливом особистості оратора; д)більш емоційний та експресивний; е)допускає дублювання думки, що множить її переконуючий ефект; є)має чіткого адресата, що дає можливість орієнтувати мовлення на конкретні зацікавлення і особливості аудиторії; ж)дозволяє встановити зворотній зв’язок зі слухачами, враховувати їх реакцію, тобто усному виступу притаманна діалогічність; з)більш оперативний за письмовий і відрізняється простотою реалізації.

Хоча, з іншого боку, усний виступ має й певні труднощі у його реалізації порівняно з письмовим: а)слухачам важче засвоїти зміст, оскільки їм доводиться пристосовуватись до темпу і манери мовлення оратора; б)публічність усного мовлення обмежена поширенням і миттєвим згасанням звуку голосу; в)промовець завжди відчуває хвилювання, а дехто навіть страх перед слухачами. Це пов’язано з тим, що усний виступ оратор не може перервати, коли захоче; він не може поводитися як заманеться; слухачі зіставляють його з оратором-взірцем і формують певну думку, яку важко потім буде змінити; промовець не завжди може зрозуміти ставлення до себе і до свого виступу. Але основною проблемою усного виступу є те, що мовець не може розраховувати на допомогу слухачів, більш того – аудиторія, навпаки, здатна протистояти ораторові.

Несприйняття виступу пояснюється інерційністю слухачів (за статистичними даними, тільки 30% зацікавлені темою) та дією механізму контрсугестії, в основі якого – намагання протистояти чужому впливові. Саме контрсугестія і створює бар’єри на шляху комунікації, є причиною „боротьби” слухачів з оратором. Найбільш поширеними способами такої „боротьби” є стратегії уникання, підриву авторитету та нерозуміння.

Стратегія уникання виявляється в неувазі до виступу, в небажанні сприймати ту чи іншу інформацію. Стратегія підриву авторитету полягає в тому, що джерело інформації кваліфікується як неавторитетне в даній галузі. Привід для цього може бути будь-який: молодість чи похилий вік, модний чи старомодний одяг, авторитет іншої людини тощо. Стратегія нерозуміння використовується тоді, коли неможливо визначити джерело інформації як небезпечне і таким чином захиститися від небажаного впливу. Вона базується на тому, що аудиторія інтерпретує ідею, яка не подобається, як незрозумілу і таким чином відкидає її.

4. Ораторові, щоб завоювати увагу слухачів, переконати їх, належить ретельно готуватися до виступу і перш за все дотримуватися загальних вимог до нього. Найважливіші вимоги до виступу – це: 1)змістовність – незалежно від типу промови в ній повинна бути нова інформація, чітко має прослідковуватися головна думка; 2)зрозумілість основної думки, доступність викладу, щоб слухачі могли відповісти на запитання: ”ЩО оратор хотів сказати?”; 3)об’єктивність та істинність – мовлення має бути правдивим, відповідати істині, служити добру; 4)логічність викладу – слідування законам логіки (тотожності, протиріч, виключеного третього, достатніх підстав). Саме логічність мовлення забезпечує зв’язок виступу з дійсністю, його правдивість та інформативність; 5)рішучий початок і рішучий кінець виступу; 6)стислість викладу, дотримування регламенту, оскільки короткі виступи розглядаються як більш правильні, доступні та інформативні; 7)розмовність – виступ доцільно будувати у вигляді відвертої бесіди з аудиторією; 8)стримана емоційність, яка здійснює позитивний вплив на сприйняття інформації; 9)виражена потреба донести думку до слухачів. Вони повинні відчувати, що оратора хвилює зміст виступу і він хоче, щоб співрозмовники зацікавилися темою і зрозуміли її; 10)встановлення контакту з аудиторією, що передбачає корекцію мовлення під час виступу, керування власною поведінкою та поведінкою слухачів; 11)правильність мовлення – відповідність його нормам літературної мови; 12)ясність мовлення, яка досягається вибором мовних одиниць, що відповідають змісту виступу та його стилю, характеру аудиторії тощо; 13)багатство та виразність мовлення, що виявляється перш за все в активному використанні лексичних засобів мови (синонімів, багатозначних слів, емоційно забарвленої лексики) та спеціальних засобів стилістики і поетики.

Тільки за умови дотримування цих вимог оратор може розраховувати на увагу з боку аудиторії, на адекватне розуміння і сприйняття свого виступу. Велике значення для переконання слухачів мають і способи мовленнєвого впливу, яких існує три види.

1.Переконування – зміна поглядів співрозмовника за допомогою наведення логічних і емоційних аргументів, тобто певних доказів на користь якоїсь думки або проти неї.

2.Навіювання, або сугестія, − мовленнєвий вплив на людину без аргументів, коли навіюваний сприймає чужу думку некритично, прямо запозичує її. Навіювання здійснюється завдяки тиску престижу, емоційного тиску мовця чи завдяки відповідності поглядів мовця очікуванням слухача. Ефективність його підвищується в умовах напруженої праці, після пробудження і перед сном, у новому колективі, у критичних ситуаціях, у стані емоційної напруги тощо.

Розрізняють дві основні форми навіювання: копіювання (свідома імітація) і зараження (несвідома імітація, стихійна орієнтація на дії чи думки співрозмовника).

3. Примус − спосіб змусити людину діяти всупереч її бажанню під загрозою несприятливих для неї наслідків. Механізм примусу може бути чисто мовленнєвим (загроза, залякування) або включати і немовленнєві елементи.

Публічна промова, звичайно, повинна базуватися переважно на переконуванні й частково − на навіюванні. Примус потрібно вилучати навіть із організації виступу. Мовленнєвий вплив здійснюється за допомогою прямих та непрямих тактик. Прямі тактики – це тактики відкритого типу, коли мовець безпосередньо повідомляє, що він має на увазі. Вони застосовуються переважно в умовах ієрархічного спілкування (викладач – студент, начальник – підлеглі, батьки – діти). Прямий вплив повинен здійснюватися чітко, зрозуміло, бути аргументованим, відповідати ситуації спілкування і нормам етикету. Непрямі тактики представляють собою більш чи менш складні загадки, що передбачають участь слухачів у їх розгадуванні, в аналізі повідомлення, у пошуках смислу. Натяки, жарти, пом’якшені висловлювання – це приклади непрямих тактик.

Вибір тактики залежить від багатьох чинників, він пов’язаний ще й з комунікативною позицією мовця, тобто роллю, у якій він виступає. Найбільш поширені комунікативні позиції – це інформатор, коментатор, співрозмовник, порадник, емоційний лідер. Оратор повинен уникати позицій наставника (не бути занадто категоричним), трибуна (не бути занадто пафосним) і прохача.

Комунікативна позиція визначається темою виступу, характером аудиторії, темпераментом оратора. Слід пам’ятати про те, що тільки промови, які тривають не більше кількох хвилин, можна проводити в одній позиції.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке риторика? Які значення має цей термін?

2. Що є предметом риторики як навчальної дисципліни? Які основні завдання стоять

перед нею?

3. З якими науками співвідноситься риторика і в чому простежується цей зв’язок?

4. Що вивчає педагогічна риторика? Яке значення має ораторська майстерність для

вчителя?

5. Схарактеризуйте особливості риторики Давнього Сходу і Єгипту.

6. Чому красномовство виникає, розвивається й набуває найвищого розвитку саме у

Стародавній Греції?

7. Який внесок софістів у розвиток риторичної науки?

8. Назвіть основні особливості риторики Стародавнього Риму.

9. Схарактеризуйте структуру античної риторики.

10. Поясніть, чому середньовічна культура в Європі сформувалася в лоні церкви. Як це

позначилося на розвитку риторики?

11. Які різновиди красномовства починають домінувати в суспільному житті епохи

Відродження?

12. Сформулюйте причини певного занепаду риторики в 19 столітті.

13. З чим пов’язане відродження інтересу до риторики у 20 столітті?

14. Назвіть основні тенденції сучасного етапу розвитку ораторського мистецтва.

15. Розкажіть про основні етапи становлення вітчизняної риторики.

16. Які переваги й недоліки має усний виступ у порівнянні з письмовим?

17. Сформулюйте сутність стратегій, які використовують слухачі для боротьби зі впливом

оратора?

18. Назвіть основні засоби мовленнєвого впливу. У чому полягають їх особливості?

19. Схарактеризуйте вимоги до усного виступу.

20. Які комунікативні позиції може займати оратор?

21. Схарактеризуйте прямі й непрямі тактики мовленнєвого впливу.

Лекція №2

ПІДГОТОВКА ОРАТОРА ДО ВИСТУПУ

План

1.Типи промов.

2.Етапи підготовки до виступу.

3.Структура виступу.

1. Типи промов можуть виділятися за різними ознаками. Найбільш поширеною і древньою є їх класифікація за сферою соціальної діяльності, тобто за місцем виголошення. Бере вона свій початок ще в античні часи, коли виокремлювали судові, дорадчі та епідейктичні (похвальні) промови. З розвитком ораторського мистецтва класифікація промов змінювалася (так, існувало придворне, народне красномовство тощо). Тепер виділяють такі типи красномовства і відповідно – типи промов:

1.Соціально-політичне красномовство – виступ оратора, що виражає інтереси певної партії або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Цей вид красномовства пов’язаний з важливими подіями внутрішнього і зовнішнього життя країни. Тому розрізняють такі його різновиди: а) військове красномовство; б) дипломатичне красномовство; в)мітингові промови, які є агітаційними за своєю суттю; г)парламентські виступи.

2.Академічне красномовство – це ораторська діяльність науковця та викладача. Найбільш поширені його види і жанри: а)власне наукові (лекція, наукова доповідь, повідомлення, огляд, реферат і т. ін.); б)науково-методичні (навчальна лекція), в)науково-популярні (науково-популярна лекція, кінолекція, лекція-екскурсія і т.п.). Головні риси академічного красномовства: доказовість, логічність, точність, чіткість, термінологічність.

3.Судове красномовство – це різновид мовлення, метою якого є цілеспрямований і ефективний вплив на суд, сприяння формуванню переконань суддів і слухачів у залі. Воно поширилося в Росії та Україні у другій половині 19 ст. після реформи судочинства (1864). Видами судового красномовства є прокурорська промова (її мета – звинувачення) та адвокатська промова (її мета – захист). Вони повинні відповідати трьом завданням: з’ясувати, довести, переконати. Жанри судового красномовства – тексти законів, допит, показання свідків, юридичні консультації, дискусія на суді, виступи звинувачення і захисту тощо.

4.Суспільно-побутове красномовство – це слово з приводу якихось важливих подій життя. Його різновиди: ювілейна промова, вітальна промова, застільне слово (тост), надгробна (поминальна) промова. Останні три типи виступів характеризуються ритуальністю, позитивністю характеристики людини, тобто вони є за своєю суттю панегіриками.

5.Церковне красномовство (гомілетика) – один із найдавніших видів, який застосовується у практиці різноманітних конфесій. Християнська гомілетика бере початок з Нагірної проповіді Христа, саме вона, а також притчі та житія святих лягли в основу сучасного церковного красномовства. Його різновиди – проповідь (промова, яка виголошується перед паствою і поєднується з церковними діями), офіційна промова (адресована самим служителям церкви), молитва.

Деякі вчені (наприклад, М.Львов) виділяють як окремий вид красномовства ділове (сферою застосування якого є бізнес, господарська діяльність, а різновидами − переговори, телефонні розмови, ділові папери тощо) та внутрішнє красномовство (мисленнєві діалоги та монологи).

Друга класифікація промов базується на меті виступу, тобто його загальній установці. Виокремлюють такі види: 1)розважальна промова (мета – розважити і повеселити слухачів, підтримати їх увагу й інтерес); 2)інформаційна промова (мета – дати нове уявлення про предмет). Вона може бути описом, розповіддю або поясненням; 3)надихаюча промова (мета – привнести натхнення в аудиторію, переконати її й викликати активну реакцію); 4)переконуюча (мета – логічними засобами довести або спростувати якусь інформацію); 5)спонукаюча (мета – спонукати слухача до нової дії або до припинення старої); 6)ритуальна (мета – дотримання ритуалу).

Третя класифікація промов ураховує тип підготовки до виступу, тобто знакове його оформлення і закріплення. Виділяють такі різновиди: 1)імпровізована промова (експромт); 2)конспект-розсип, що представляє собою розрізнені записи на окремих аркушах; 3)план (перелік основних тверджень, розташованих у певній послідовності), тези (короткий опис основних ідей, цитати, цифри) та план-конспект виступу (поєднує в собі план і тези виступу); 4)доповідь, написана повністю і прочитана слухачам, доповідь написана і відтворена напам’ять і доповідь, написана повністю, але відтворена по пам’яті.

На вибір типу підготовки впливає різновид виступу, знання та можливості оратора тощо, але, як вважають науковці, найбільш ефективним є написання плану-конспекту, оскільки цей спосіб підготовки організовує промовця, а відсутність усталеного тексту дозволяє йому імпровізувати.

2. У будь-якому випадку промова має бути підготовленою. Виділяють такі фази і етапи підготовки до виступу:

1.Докомунікативна фаза:

а)вибір теми виступу, що залежить від власних знань і уподобань оратора, інтересів аудиторії, злободенності питання. При неможливості врахування інтересів аудиторії, тему доцільно пристосувати до слухачів, тобто вдатися до таксонімії – вчення про принципи і правила класифікації об’єктів та встановлення зв’язків між ними. Для цього слід вибрати один-два аспекти теми, що дозволить більш глибоко висвітлити її, зробити більш зрозумілою для співрозмовників.

Велике значення має назва виступу, яку слід формулювати одним реченням, ясно і зрозуміло, бажано конкретно і цікаво. Якщо ж назва задана, то автор повинен її уточнити та визначити напрямок розкриття;

б)моделювання аудиторії, що передбачає врахування кількох факторів: соціально - демографічного (вік, стать, освіченість слухачів, національність тощо), соціально-психологічного (потреби аудиторії, мотиви її поведінки і т.ін.), індивідуально-особистісних ознак (це можливо після тривалого знайомства зі слухачами);

в)визначення основної мети: розважати аудиторію, повідомити нову інформацію, надихнути, переконати чи спонукати слухачів до дії. Мета виступу впливає на його обсяг, упорядкування, виголошення та аргументацію;

г)збирання матеріалу. Джерелом його накопичення може слугувати безпосередній досвід (миттєвий, пов’язаний з сьогочасними подіями, і осмислений досвід – власні знання, спостереження, експерименти, уява, інтуїція, творчість) та опосередкований досвід (література – наукова та науково-популярна, довідкова, художня; ЗМІ, інформаційні системи типу Інтернета, досвід інших людей, опитування, анкетування). Підготовку до виступу слід розпочинати зі звертання до власних знань, а потім –підбирати і опрацьовувати літературу. Матеріалу повинно бути мінімум на третину більше, ніж потрібно;

д)укладання основи виступу. Попередньо ораторові належить: 1)уточнити основні аспекти теми; 2)чітко сформувати власну концепцію (на основі критичного осмислення і систематизації особистого та чужого досвіду); 3)основні положення концепції сформулювати у вигляді тез, які надалі будуть поширюватися, розвиватися, аргументуватися; 4)систематизувати накопичені матеріали.

Систематизація матеріалу включає кілька фаз:1)фаза орієнтації, коли оцінюється значущість фактів у залежності від мети і теми, а також визначається обсяг матеріалу і укладається робочий план; 2)фаза вибору, коли виокремлюється головне-другорядне, важливе-неважливе, старе-нове і т.д. На цьому етапі план коригується; 3)фаза занурення, коли остаточно визначається обсяг матеріалу, аспекти теми, позиція автора, додається матеріал, якого не вистачає, а структура виступу набуває завершеного вигляду; 4)фаза безпосереднього укладання тексту виступу;

е)проба промови, тобто репетиція виголошення тексту про себе або вголос;

є)психологічна підготовка до виступу, оскільки зустріч з аудиторією завжди хвилює оратора, навіть досвідченого. Щоб побороти хвилювання, треба набиратися досвіду публічного спілкування: ставити голосно і чітко питання в аудиторії; просити слова в будь-якому можливому випадку, брати участь у дискусіях, виказувати свою точку зору; обговорювати з рідними та друзями тему виступу; можна займатися самосугестією, тобто самонавіюванням. Недосвідчений оратор повинен пам’ятати ще й такі основні моменти: – не треба боятися слухачів; – свою увагу концентрувати не на власних переживаннях, а на змісті промови; – слухачам доцільно говорити не все, резервні знання нададуть упевненості в собі; – не слід готуватися в останній день; – не потрібно їсти за годину-півтори до початку виступу; – оратор повинен уникати нервових рухів, не демонструвати свого хвилювання.

2.Комунікативна фаза – безпосередньо виступ і відповіді на запитання.

3.Посткомунікативна фаза – самоаналіз виступу і, можливо, його корекція в залежності від реакції слухачів.

3. Публічна промова може набувати різних форм: виступ, репліка, публічна лекція, виступ-бесіда, лекція-діалог, бесіда, зустріч за круглим столом тощо. Ефективність тієї чи іншої форми залежить від змісту виступу, його обсягу, характеру аудиторії, але за рядом параметрів більш ефективними вважаються: бесіда в малій аудиторії (засвоєння матеріалу – 89%, зацікавленість – 93%) та лекція-діалог (засвоєння матеріалу − 83%, активність слухачів – 97%). На успіх промови впливає й численність аудиторії: мала аудиторія (20-25 чол.) дозволяє легко встановити контакт зі слухачами і забезпечує досить високу їх активність.

Але якої б форми не набував виступ, він повинен мати чітку структуру і будуватися за певними правилами. Існують загальні принципи, яких слід дотримуватися, розробляючи структуру виступу:

1)принцип цілеспрямованості: оратор, а за ним і слухачі, повинні усвідомити направленість виступу за таким ланцюжком:

проблема ← тема → теза → мета виступу → план (композиція);

2)принцип послідовності: усі мікротеми, яких має бути не більше трьох,

підпорядковуються основній темі;

3)принцип взаємного узгодження: усі частини тексту взаємопов’язані; 4)принцип стислості: при однаковому змісті й викладі короткий виступ завжди оцінюється вище, ніж більш довгий;

5)принцип посилення: мовленнєвий вплив повинен зростати від початку до кінця виступу. Це може бути досягнуто розміщенням матеріалу за його значущістю, посиленням емоційності викладу, розташуванням аргументів за їх переконливістю, збільшенням інтенсивності викладу, інтонаційними засобами;

6)принцип результативності: виступ обов’язково містить певні висновки, рекомендації, спонукання до дії, які чітко сформульовані словами;

7)принцип пропорційності: вступ – 10-12% загального обсягу, основна частина, висновки – 4-5%.

Усі ці принципи побудови виступу мають бути реалізовані у його структурі та композиції (композиція – закономірний, вмотивований змістом і задумом порядок частин виступу).

Промова будується за традиційною тричленною системою: вступ, основна частина, висновки. Починається виступ з етикетних формул: вітання, знайомство, вияв радощів тощо.

У вступі виділяють: 1)зачин (мета – підготувати аудиторію до сприйняття, привернути її увагу). Це може бути запитання, зачин-факт, зачин-проблема, які стануть своєрідним „чіпляючим гачком”; 2)зав’язку (мета – пояснити тезу, заінтригувати постановкою проблеми, показати актуальність обговорюваного питання, тобто презентація теми). Домінувати може зачин, якщо право оратора на виступ було неочевидним і треба змусити слухачів до уваги; презентація теми як домінанта

пропонується, звичайно, для ситуацій, коли слухачі готові з увагою поставитися до виступу даного оратора.

Основна частина містить виклад плану і аргументацію тези.

Підсумки, які надають завершеності висловлюванню, можуть бути у формі: 1)нагадування (мета – нагадати основну тезу, повернутися до вихідної проблеми); 2)узагальнення (мета – сформулювати словами висновок, звернувши увагу на основне); 3)заклику, спонукання (мета – мобілізувати слухачів на певну реакцію); 4)зазначення перспектив (мета – поставити перед слухачами певне завдання); 5)ілюстративна кінцівка (мета – підвищити інтерес до предмета мовлення): поезія, жарт, каламбур, оригінальне порівняння.

Деякі виступи можуть не відповідати традиційній структурі. Як правило, це мітингові промови та похвальні слова, у яких інколи відсутні вступ і висновки.

При укладанні виступу важливо не допуститися помилок у його композиції. Найбільш типовими з них є: відсутність або затягнутість вступу; непослідовно побудований або не підпорядкований основній ідеї виклад; велика кількість теоретичних положень; відсутність доказів головних тез; розгляд багатьох аспектів; шаблонність побудови тексту промови; непропорційність матеріалу виступу; відсутність висновків.

Важливе значення має і місце подання найбільш значущої інформації. Німецький психолог 19 ст. Генріх Ебінгаус встановив так званий “закон краю”, згідно з яким краще запам’ятовується інформація на початку і в кінці промови. Якщо зобразити виступ графічно щодо його цікавості і вагомості, то ми мали б перед собою криву, яка на початку піднімалася доволі високо, далі б трохи спадала, а відтак поволі, але неухильно, сягала найвищої точки. З урахуванням даного положення можна застосувати рамочну конструкцію побудови виступу: „Мета нашої лекції...Отже, ми встановили...” Цей спосіб викладу матеріалу особливо добре спрацьовує в підготовленій аудиторії.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ

1. За якими ознаками класифікуються промови?

2. Які види промов за сферою виголошення ви знаєте?

3. Стисло сформулюйте, що таке академічне красномовство. Назвіть його основні ознаки.

4. У чому полягає специфіка соціально-політичного красномовства? Чи можна вважати,

що цей вид промов є ознакою лише сучасної цивілізації? Свою відповідь аргументуйте.

5. Сформулюйте, що так судове красномовство. Які різновиди судових промов ви знаєте?

6. Дайте визначення гомілетики. Назвіть види церковного красномовства.

7. Назвіть основні різновиди суспільно-побутового красномовства. Які риси їм

притаманні?

8. Які типи промов за знаковим оформленням і закріпленням ви можете назвати? У чому

полягають їх переваги й недоліки?

9. Що таке мета виступу? Якою вона може бути й від чого залежить?

10. Як класифікуються промови за метою?

11. Які основні фази й етапи підготовки виступу ви знаєте? Схарактеризуйте їх зміст.

12. Чим визначається вибір теми виступу? У чому полягає відмінність між темою та

об’єктом виступу?

13. Яких форм може набувати публічна промова?

14. Назвіть основні структурні компоненти промови.

15. Схарактеризуйте різновиди вступу.

16. Що містить основна частина?

17. У чому полягають особливості різних форм висновків?

18. Розкажіть про головні принципи структури виступу.

19. Які недоліки структури промови ви можете назвати?

20. Чим відрізняється композиція виступу від структури? Схарактеризуйте складові

композиції.

Лекція №3

ОСНОВНІ СПОСОБИ ПЕРЕКОНУВАННЯ

План

1.Види аргументів.

2.Способи аргументації.

3.Прийоми ефективної аргументації.

4.Мова і стиль публічного виступу.

1. Диспозиція як розділ риторики вивчає розміщення матеріалу і правила оперування ним. Головне, на що звертається при цьому увага, – це логіка, логічна аргументація. Аргументація (лат.argumentatio – доказ) – це процес наведення доказів, пояснень, джерел у системі для обгрунтування певної думки. Вона містить такі елементи доказу: тезу, аргумент, демонстрацію.

Теза (гр.thesis – положення, твердження) – твердження, що потребує доказів. Основна її властивість полягає в тому, що вона виноситься на обговорення і саме аргументи повинні довести її правильність чи помилковість. Теза має бути істинною, чітко і точно сформульованою, вона не повинна містити логічного протиріччя, від неї не слід відступати.

Аргумент (лат.argumentum – доказ) – доказ чи комплекс доказів, які обгрунтовують тезу. У ролі аргументів можуть використовуватися логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти, авторитет (власний та іншої людини) тощо. Однак усі аргументи мають відповідати певним вимогам: а)бути істинними; б)бути достатніми для доказу тези; в)істинність аргументу не повинна залежати від положення, що доводиться; г)аргументи слід підбирати для конкретної аудиторії.

Існують такі типи аргументів:

1)логічні та психологічні, або емоційні. Логічні аргументи – докази, що спрямовані до розуму: факти, закони, аксіоми, теоретичні обгрунтування, статистичні дані. Емоційні аргументи – докази, спрямовані до почуттів. На практиці ці два види аргументів часто об’єднують;

2)“за” і “проти”. Аргументи “за” переконують аудиторію в тому, що теза, про яку йдеться, правдива, доступна, максимально близька поглядам слухачів, відповідає здоровому глузду. Аргументи “проти” наводяться проти тієї чи іншої точки зору. Вони повинні, у свою чергу, переконати в тому, що теза не відповідає ознакам, виділеним для аргументів “за”;

3)сильні, слабкі та неістинні, які виокремлюють у залежності від сили впливу на слухачів. Сильні аргументи – докази від факту, які важко заперечити (наукові аксіоми, положення законів та офіційних документів; закони природи; висновки, обгрунтовані експериментально; посилання на авторитети; свідчення очевидців; статистичні дані). Слабкі аргументи – це аргументи, які мають недостатню переконуючу силу, на які легко знайти заперечення (аргументи від сумніву, від авторитету, від впевненості). Неістинні аргументи (від загрози, від обіцянки, від засудження) застосовувати взагалі небажано; 4)прямі та непрямі. Прямі аргументи – це такі докази, із яких за логічними правилами витікає теза, додаткові побудови при цьому не використовуються. Непрямі аргументи установлюють істинність тези тим, що розкривають помилковість антитези (протилежного твердження). Видами непрямих доказів є зіставлення наслідків, які виводяться з антитези, із фактами; демонстрація логічного протиріччя, що міститься в антитезі; доказ через виняток;

5)коректні (такі, що не порушують вимог, які склалися в даній галузі) і некоректні (такі, що порушують ці вимоги). Коректність аргументів визначається принципами ввічливості: максим такту, великодушності, схвалення, скромності, згоди, симпатії. Некоректними є такі докази: фактичні помилки, софізми (умовиводи, які обгрунтовують абсурдні твердження), аргументи до аудиторії (апеляція до думок і почуттів слухачів); аргумент до особистості (критика недоліків опонента); аргумент до мас (намагання схвилювати широке коло людей, застосовуючи національні чи расові забобони, груповий егоїзм тощо); аргумент до людини (використання на підтримку своєї точки зору положень, висунутих супротивною стороною); аргумент до марнолюбства (виказування непомірного схвалення опоненту); аргумент до сили (погроза несприятливими наслідками); аргумент до незнання (посилання на необізнаність опонента); аргумент до жалю (збудження в іншої сторони жалю і співчуття).

Оратор повинен ретельно працювати над відбором аргументів (оптимальна їх кількість для доказу тези – три), послуговуючись основними принципами: а)простоти; б)звичності (намагатися уникати суперновацій); в)універсальності (нове твердження може бути застосовано щодо багатьох явищ); г)краси (аргументи мають справити певне естетичне враження).

2. Демонстрація як логічний зв’язок між аргументом і тезою визначає спосіб аргументації. Аргументація може бути:

1)нисхідною і висхідною.

Нисхідна аргументація грунтується на тому, що оратор спочатку наводить більш сильні аргументи, потім більш слабкі, а виступ закінчує емоційним проханням, звертанням чи спонуканням. Перевага цього типу аргументації полягає в тому, що вона дозволяє легше привернути і підтримати увагу аудиторії, примушує активно працювати думку на початку, а почуття в кінці виступу (оскільки перші аргументи краще запам’ятовуються). Нисхідна аргументація більш ефективна в непідготовленій, незацікавленій чи малорозвиненій аудиторії.

Висхідна аргументація передбачає, що і сила аргументів, і рівень почуттів збільшуються під кінець виступу. Вона доводить мисленнєву і емоційну напругу до кульмінації, тому краще застосовувати такий різновид аргументації щодо складної проблеми, а також у підготовленій, зацікавленій аудиторії, яка готова вислухати оратора і зробити самостійний висновок.

Своєрідним гібридом цих двох видів аргументації є так звана гомерична аргументація: на початку і в кінці наводяться сильні аргументи, між ними – слабкі, з’єднані так, що утворюють нерозривний комплекс. Таке розташування затруднює аналіз і критику аргументів, тому часто використовується при полеміці та в судовому красномовстві;

2)однобічною і двобічною.

Однобічна аргументація передбачає, що будуть виголошуватися лише аргументи “за” або лише аргументи “проти”. Вона ефективна для закріплення думки у свідомості людей, які вже мають певні погляди і установки щодо запропонованого матеріалу, а також для переконування людей малоосвічених. Але однобічна аргументація дозволяє формувати нестійкі переконання і вчить сприймати вже готові думки.

Двобічна аргументація використовує і аргументи “за”, і аргументи “проти”, тобто слухач має можливість зіставляти різні точки зору. Вона сприяє утворенню імунітету до маніпулювання свідомістю, підвищує опір контрпропаганді. Цей тип аргументації краще застосовувати в негативно налаштованій або добре підготовленій аудиторії.

Різновидом двобічної аргументації є так званий спосіб контраргументації, коли оратор наводить свої аргументи як заперечення доказів опонента (реального чи уявного);

3)індуктивною і дедуктивною.

Індукція (лат.induсtio – наведення) – це форма викладу, коли думка підводиться під яке-небудь загальне правило, а виступ будується від фактів до висновків, від конкретного до загального. Цей метод ефективний у жіночій, молодіжній та гуманітарній аудиторіях. Його перевага полягає в розвиткові здатності узагальнювати факти, в ясності та доступності викладу.

Різновидом індуктивної аргументації є аргументація за аналогією. Аналогія (гр.analogia – відповідність, схожість) – це умовивід, який базується на схожості суттєвих ознак явищ. Такий виклад матеріалу значно підвищує доступність ідеї, робить її більш зрозумілою, але не збільшує переконливості виступу, оскільки будь-яка аналогія може бути заперечена.

Дедуктивна аргументація (лат.deductio – виведення) передбачає побудову виступу від загального посилання до фактів (першим цей метод детально опрацював Арістотель). Вона має переваги (загальне положення ніби задає однозначний напрямок погляду на подальші факти) і недоліки (її твердження можуть перетворитися на догму, можливості дедукції обмежені загальними положеннями, що лежать у її основі). Дедуктивна аргументація ефективна у чоловічій, природничо-науковій, критично налаштованій аудиторії та серед дорослих слухачів. Слід зазначити, що індукція і дедукція тісно пов’язані: дедукція є результатом попереднього індуктивного вивчення дійсності.

Крім названих основних різновидів аргументації існують ще такі способи викладу матеріалу:

1)стадійний метод: виступ будується за логікою руху думки, тобто тема розбивається на

кілька підтем і вони послідовно викладаються;

2)концентричний метод: у центрі – головна проблема (до якої оратор весь час

повертається), а навколо неї – споріднені, дотичні;

3)спіральний метод: процес поступового прирощення до старого знання нового при

неодноразовому повторенні однієї думки (застосовується в непідготовленій або

негативно налаштованій аудиторії);

4)ступеневий метод: поступове розгортання проблеми від найелементарнішого,

очевидного до більш складного, абстрактного (уживають, коли аудиторія мало

знайома з предметом розмови, наприклад, в академічних лекціях);

5)пунктирний метод: думка розчленовується на відносно незалежні рівноправні частини,

що потім об’єднуються тезою (краще використовувати в науковій, підготовленій

аудиторії, яка може самостійно „заповнити” пропуски між пунктирами);

6)контрастний метод: зіставний і протиставний виклад матеріалу (він придатний для

підготовленої аудиторії).

Звертаючись до різноманітних логічних прийомів, варто не забувати про принцип „згорнутої інформації”. Він полягає в тому, що кожен певний відрізок виступу завершується узагальненням, афоризмом, чітко сформульованою думкою. Таким чином, ідея закріплюється у свідомості слухачів у скороченому вигляді, у вигляді „згорнутої інформації”. Таке узагальнення виступає, у свою чергу, вихідним матеріалом для більш широких узагальнень. Це дає змогу ораторові в будь-який момент, узагальнюючи, повторити у згорнутому вигляді рух ідеї від одного положення до іншого і поновити увагу слухачів.

Аргументація повинна підпорядковуватися основним законам логіки: а)закону тотожності (будь-яка думка повинна зберігати свою форму і зміст у межах певного контексту); б)закону протиріччя (ніяке судження не може бути одночасно істинним та помилковим, принаймні в один і той же час); в)закону виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення); г)закону достатньої підстави (всяке судження повинно бути належним чином обгрунтоване).

Якщо ці закони порушуються, то виступ грішить логічними помилками (підміна тези, тобто побудова виступу на неправильних поглядах; недоведена основа доказу; визначення невідомого через інше невідоме; подання визначення через заперечення; “коло” в доказі; неврахування полісемії; об’єднання неспіввідносних понять; тавтологія; поспішні висновки; нерозрізнення об’єктів дії тощо).

3.Промовець, обгрунтовуючи свої погляди, зустрічається з цілим рядом факторів, які ослаблюють ефективність його аргументації. Типовими перешкодами у сприйнятті аргументації є: 1)протиріччя з інформацією, яка сприймалася раніше; 2)багатократне повторення думки; 3)зловживання оратором іншомовними словами; 4)численні мовленнєві помилки; 5)впізнаність джерела інформації.

Успіх аргументації залежить від компетентності аргументатора в обговорюваних питаннях, його теоретичної підготовленості та вміння логічно мислити, від знання особливостей аудиторії у сприйнятті системи доказів. Промовець, щоб переконати слухачів, повинен знати загальні правила успішної аргументації:

1)потрібно бути емоційним, оскільки схвильованість оратора темою добре впливає на слухачів, забезпечує їх увагу. Дуже часто емоційний тиск на аудиторію більш дієвий, ніж логічний, особливо, якщо її становлять жінки, молодь та діти. При цьому краще послуговуватися фактами і прикладами, що викликають емоції, а не безпосередньо емоціями;

2)не зловживати логічним натиском, тому що будь-яке логічне міркування, особливо дедукція, є свого роду мисленнєвим примусом, мисленнєвим насиллям над аудиторією. Логіка, природно, повинна бути в аргументації, але її слід „ховати” за емоційним викладом;

3)звертатися до життєво важливих для слухачів проблем і фактів;

4)використовувати прийом персоніфікації ідей: створивши позитивний образ носія ідеї, можна значно ефективніше запровадити її у свідомість слухачів, а покритикувавши носія ідеї, відповідно, зменшимо її привабливість для аудиторії. На жаль, аргумент до особистості часто використовується з демагогічною метою;

5)відступати від теми. Ученими встановлено: якщо увагу аудиторії дещо відволікати, то переконливість виступу оратора посилюється;

6)застосовувати парадоксальні аргументи, але попередньо продумавши їх доцільність;

7)демонструвати деяку зверхність над аудиторією: вживати іншомовні слова, латинські цитати, вислови відомих людей тощо (аргумент до невігластва);

8)викладати матеріал лаконічно, бо короткі промови краще запам’ятовуються і видаються слухачам більш змістовними. Лаконізм виступу досягається за рахунок його продумування, ретельного відбору матеріалу;

9)удаватися до профілактичного обговорення заперечень шляхом контраргументації;

10)використовувати гумор, що приваблює слухачів до оратора, знімає напругу та втому, є найкращим способом переборення ворожих випадів. Однак, слід зважати на те, що не всякий гумор слугує справі (він − не самоціль, а один із засобів впливу на аудиторію, тому доречний в міру). Жарти (краще власні) повинні бути зрозумілими для слухачів, їх не слід пояснювати або робити велику паузу для сміху;

11)не забувати про допоміжні матеріали: визначення, порівняння, приклади, посилання на авторитети, статистичні матеріали, унаочнення.

Дотримання цих правил дасть ораторові можливість посилити вплив на аудиторію, забезпечить доступність інформації та її запам’ятовування. Значущість тексту та його преконливість збільшують і технічні прийоми: подання факту як недавно встановленого (психологами, американськими чи японськими вченими, у результаті експериментів); подання факту як недавно усвідомленого оратором; посилання на відомих особистостей.

4. Ефективність аргументації визначається і її словесним оформленням. Основні прийоми непрямого мовленнєвого впливу, особливості мови та стилю виступу вивчає елокуція.

Стиль (лат.stylus – стрижень для письма) – спосіб викладу думок, сукупність мовних засобів, які обирають залежно від ситуації спілкування. Виділяють такі функціональні стилі: розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний і стиль художньої літератури. На вибір стилю виступу впливають тематика і зміст висловлювання, форма прояву мовлення (писемне/усне), вид мовлення (діалог/монолог), спосіб комунікації (масова/конфіденційна), жанри мовлення, спосіб викладу, авторська індивідуальність. Виступ, як правило, витримується в одному стилі, хоча оратор може привносити в нього елементи інших.

У риториці прийнято виділяти високий, середній та низький стилі. Високий стиль характеризується піднесеністю, величністю, емоційністю, його використовують, коли йдеться про важливі справи; середній має своїм завданням насолодити слухачів, сферою його функціонування є, переважно, похвальне красномовство; низький – це стиль повчання і розповідей, листування.

У залежності від форми викладу виступ може бути витриманий в емоційному (максимум суб’єктивності, почуттів), у нейтральному (максимум об’єктивності, логічності, аргументованості) або змішаному стилі (емоційність поєднується з “сухим” викладом фактів).

Зі стилем пов’язане поняття типу викладу матеріалу: розповідь, опис, міркування, змішаний.

Розповідь − це такий тип викладу, в якому йдеться про події, що розгортаються в часі і просторі. У таких виступах є сюжет чи й кілька сюжетних ліній, певні дійові особи, слухачі при цьому не напружують мислення, „пливуть” за течією думки оратора.

Опис – це словесне зображення предмету думки, він не містить подій, у ньому немає сюжету та дійових осіб. Даний тип треба використовувати обережно, бо довгі описи навіюють нудьгу.

Міркування представляє собою аналіз матеріалу, узагальнення, послідовність умовиводів, доказів та заперечень. Такий вид викладу залучає слухачів до активної співпраці, збуджує їх думку, він найбільш об’єктивний і базується на законах логіки.

Змішаний тип об’єднує розповідь, опис та міркування, які чергуються.

Стиль виступу передбачає роботу над мовою, відбір певних мовних елементів. Мовлення оратора повинно бути: а)правильним (відповідати нормам літературної мови); б)ясним (забезпечувати адекватність сприйняття сказаного); в)багатим (виявляється в умінні користуватися усіма ресурсами мови: активним і пасивним словником, синонімічним і фразеологічним фондами, стилістичними засобами); г)зрозумілим; д)чистим (відсутні чужерідні для мови елементи − русизми, варваризми, вульгаризми); е)точним (слова вживаються у відповідності до їх значення); є)доцільним (адекватним меті й ситуації спілкування); ж)стислим; з)конкретним; и)виразним (залежить від звучання голосу − сили, темпу, дикції, інтонації, тембру; невербальних засобів; від використання тропів і стилістичних фігур).

Таким чином, умовно можна виділити такі етапи роботи над словесним оформленням виступу:

1)підбір мовних елементів залежно від мети, типу виступу і характеру аудиторії;

2)побудова словосполучень, речень, фрагментів тексту;

3)робота над стилем, визначення стильової домінанти;

4)введення виразних засобів мовлення;

5)удосконалення мови виступу;

6)репетиція, коли звертається увага на власне мовлення і немовні засоби.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понять “аргументація”, “теза”, “аргумент”, “демонстрація”.

2. На чому базується система логічних доказів у виступі оратора?

3. Схарактеризуйте основні вимоги щодо тези та аргументів.

4. Назвіть види аргументів. Наведіть приклади кожного виду.

5. Які докази є некоректними й чому?

6. Чим повинен керуватися оратор, вибираючи аргументи? Чому одні й ті ж самі докази

по-різному впливають на людей?

7. У чому полягають особливості використання нисхідної та висхідної аргументації?

8. Наскільки ефективними є однобічна та двобічна аргументація? Що таке

контраргументація?

9. Що таке індукція та дедукція? В яких аудиторіях їх краще використовувати?

10. Чому треба обережно користуватися доказом за аналогією?

11. Схарактеризуйте способи викладу матеріалу (стадійний, концентричний, спіральний,

ступеневий, пунктирний).

12. Сформулюйте сутність основних законів логіки.

13. Що таке логічна помилка? Назвіть найбільш поширені види логічних помилок.

14. Розкажіть про основні правила ефективної аргументації.

15. Поясніть значення терміну «стиль».

16. Назвіть основні функціональні стилі й коротко схарактеризуйте їх ознаки.

17. Чим відрізняються високий, середній та низький стилі красномовства?

18. Як класифікуються стилі виступу у залежності від емоційності викладу?

19. Розкажіть про особливості різних типів викладу матеріалу (розповідь, опис,

міркування).

20. Перерахуйте комунікативні якості мовлення, поясніть їх сутність.

21. Якими видами літературних норм повинен володіти оратор? Свою думку обґрунтуйте.

Лекція №4

ОСНОВНІ ЕТАПИ ВИСТУПУ

План

1.Початок публічного виступу, прийоми захоплення уваги.

2.Прийоми підтримки уваги протягом виступу.

3.Завершення виступу, відповіді на питання.

4.Дискусія.

1. Вищим виявом майстерності публічного виступу є контакт зі слухачами. За визначенням психологів, контакт – це спільність психічного стану оратора й аудиторії, взаєморозуміння мовця і слухачів. Для його встановлення важливим є інтелектуальне та емоційне співпереживання оратора й аудиторії. Щоб воно виникло та утримувалося, промовцеві треба багато працювати і враховувати велику кількість моментів (цікава тема, переконливий і захоплюючий виклад, особливості аудиторії тощо). Крім того, значну роль відіграє і особистісний контакт – подобається оратор чи ні.

Уже на початку виступу мовець повинен завоювати увагу слухачів. Увага – це спрямованість психічної діяльності й зосередженість її на об’єкті. Вона може бути:

а)неусвідомленою (не залежить від волі, свідомості: така увага виникає на будь-який сильний подразник); б)усвідомленою (людина свідомо зосереджується на об’єкті, що супроводжується нервовими затратами, тому стомлює); в)післяусвідомленою (такою, що підтримується зацікавленістю). У слухачів у вступній частині виступу необхідно викликати усвідомлену увагу.

Найбільш поширеними прийомами захоплення уваги є: 1)апеляція до події, часу, місця; 2)звернення до життєвих проблем слухачів або до злободенних інтересів; 3)збудження інтересу новими фактами; 4)розповідь про історичний епізод; 5)наголошення на боротьбі та конфлікті; 6)розповідь про себе, особистий досвід, випадок із власного життя; 7)цитування знаменитості чи просто свого знайомого; 8)наведення парадоксу, який збудить мисленнєву діяльність слухачів; 9)демонстрація якогось предмета; 10)постановка дилеми; 11)проблемне, риторичне або неочікуване питання до публіки; 12)привернення уваги до рекламної назви виступу; 13)прийом „нейтральної фрази”, яка не має безпосереднього відношення до виступу, але з якихось причин має значення і смисл для присутніх; 14)викладення теми і мети виступу (краще застосовувати в підготовленій аудиторії, чия увага забезпечена зацікавленістю темою виступу).

Існують і чисто технічні методи захоплення уваги:виголошення фрази дуже голосно або тихо; здійснення якоїсь незвичної дії; встановлення зорового контакту.

Можна виділити й невірні прийоми початку виступу: категоричні чи банальні твердження, вибачення, жарт.

Однак, якщо ораторові і вдалося захопити увагу аудиторії, перед ним виникає інша проблема: фізіологічний чинник (період уваги становить 15 хвилин), занадто комфортне розміщення слухачів і велика їх кількість не сприяють підтримці уваги. Тому найбільш ефективний виступ – це той, що вкладається в мінімальний період уваги та проходить у невеликій аудиторії (20-25 чоловік), яка не може розташуватися з достатнім комфортом.

2. У разі потреби дозволяють активізувати увагу слухачів протягом виступу спеціальні прийоми:

1)логічність, змістовність і доступність викладу, виразність мовлення;

2)діалогізація промови, яка досягається побудовою її за схемою „питання – відповідь”,

або має прихований характер (промовець розмірковує вголос, а слухачі, слідкуючи

за ним, здійснюють таку ж саму мисленнєву операцію; інтелектуально

співпереживають. Це співпереживання може бути й емоційним, коли оратор “заражає”

співрозмовників своїми почуттями);

3)питання до аудиторії, які повинні бути або простими, або сформульованими таким

чином, щоб на них могли дати відповідь “так” чи “ні”;

4)звернення до окремих слухачів, навіть чисто організаційні вони активізують всю

аудиторію;

5)організація дискусії, яку допоможе розпочати прийом провокації, що викличе у

слухачів активну незгоду й увагу;

6)авансування – спеціальне затягування повідомлення важливої чи цікавої думки;

7)неочікуваний короткий відступ від теми абовикористання гумору, що дозволить

слухачам перепочити;

8)драматизація мовлення, тобто емоційне й наочне зображення подій, які стосуються

теми виступу;

9)посилення емоційності та експресивності викладу;

10)фізичне відволікання уваги, наприклад, демонстрація якогось предмета;

11)відрив від конспекту, встановлення зорового контакту з аудиторією;

12)спускання до зали, наближення до слухачів;

13)акцентування оратором фраз, думок, що може бути звуковим (зміна темпу, ритму,

інтонації, використання пауз) і лексичним (увага привертається спеціальними словами:

прошу звернути увагу, ось що особливо важливо, необхідно підкреслити тощо);

14)прийом „ізоляції”: усунення всіх стороніх чинників;

15)розміщення більш цікавої інформації у другій частині виступу;

Ораторові варто пам’ятати про необхідність дотримання регламенту, що є виявом поваги до слухачів, демонстрацією підготовленості й упевненості в собі. Щоб укластися в регламент, промовцю слід добре підготуватися, виступ починати вчасно, на запитання відповідати коротко, намагатися закінчити промовляти дещо раніше (але ні в якому разі не збільшувати темп мовлення).

3. Ефективне завершення виступу має велике значення, оскільки нагадує головну думку і пояснює її практичну значущість, при цьому заключна частина повинна логічно витікати із попереднього матеріалу. Завершити промову можна: а)підсумковим повторенням головної думки; б)ілюстрацією основної ідеї (прикладом, алегорією, аналогією тощо); в)цитатою, крилатим виразом; г)кульмінацією (основна думка виголошується в кінці виступу на високій емоційній ноті); д)узагальнюючим підсумком; е)жартом; є)компліментом аудиторії чи зверненням до неї.

У кінці виступу не слід вибачатися, згадувати щось додатково, використовувати фразу: ”Ну от і все, що я хотів вам сказати”. Не рекомендується залишати аудиторію в стані безнадії, необхідно показати слухачам якусь позитивну перспективу, змалювати можливий вихід зі скрутного становища.

Після завершення виступу у слухачів можуть виникнути питання, що засвідчують їх зацікавленість. Відповіді на них посилюють вплив промови, підтримують враження від неї. Щоб досягти саме такого результату, оратор повинен пам’ятати основні правила:

а)кожне питання слід вислуховувати уважно; б)треба намагатися дати відповідь на всі питання (відкласти їх можна такими словами: ”Я відповім вам дещо пізніше”); в)відповідати потрібно коротко (1-1,5хв), переконливо і демократично, демонструючи повагу до людини.

Питання можуть бути різними: 1)уточнюючими (допитливі слухачі хочуть співвіднести нові знання з тими, що в них є); 2)роз’яснювальними (виникають внаслідок неточного викладу чи нетямущості слухачів); 3)додатковими (виходять за межі теми і свідчать про зацікавленість аудиторії); 4)полемічними (виявляють незгоду з позицією промовця). За структурою вони поділяються на прості та складні, за формою − на коректні та некоректні (порушують закони логіки); за характером − на нейтральні, доброзичливі, недоброзичливі, ворожі, гострі (життєво важливі, принципові).

Інколи питання (формою чи змістом) ставлять оратора у скрутне становище, тому їх називають “важкими”. А.В.Степановвиділяє найбільш типові їх різновиди: 1)питання-капкан (ставиться з впевненістю, що оратор не зможе на нього відповісти), краща відповідь на нього − іронія; 2 ) контрпитання (ставиться ораторові у відповідь на його питання), тут головне – змусити слухача все ж таки відповісти першим; 3)галопуюче питання (має на меті підштовхнути думку оратора в певному напрямку і фактично є риторичним), на нього можна відповідати, як на смислове; 4)каверзне питання (мета якого продемонструвати слабку підготовку оратора), на нього можна відповісти або відверто, або звернувшись до іронії; 5)питання-вимога (починається, як правило, з фраз: ”Ви ж не станете заперечувати..”; “Ви ж не можете не визнати..”), відповідь на нього теж стандартна: ”Так, але..”, “Це не зовсім так..”; 6)питання-незгода, на нього краще відповідати, визнаючи правильність висловленої точки зору, але відстоюючи власну;

7)питання „два в одному” (кілька питань під видом одного), на нього доцільно дати розширену відповідь, щоб уникнути двозначності; 8)образливе питання: якщо ставиться письмово, то можна передати зміст своїми словами і відповісти на нього серйозно.