Польський визвольний рух. 1 страница

У 50–60-х рр. XIX ст. на Правобережжі серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів», представниками якого були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський. «Хлопомани» визнавали існування українського народу, вивчали українську мову, історію та культуру, прагнули скасування кріпацтва та демократизації суспільства.

У 1863–1864 рр. відбулося польське національно-визвольне повстання проти Росії, яке охопило й Правобережну Україну. У лавах польських повстанців воювали українці Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Поляки, як і раніше, прагнули відновити незалежність Польщі в межах 1772 р. і відмовляли українському народу у праві на власну державність, тому масової підтримки українців повстання не отримало й було придушено російським урядом.

Тема: Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст.

План.

1. Соціально-економічне становище.

2. Суспільно-політичний розвиток.

3. Національно-визвольний рух.

4. Культцра України в другій половині ХІХ ст.

1. Соціально-економічне становище.

Скасування кріпосного права під час революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії сприяло розвитку ринкових відносин в економіці західноукраїнських земель.

· Основою економіки залишалося сільське господарство, в якому було зайнято 75–85% населення. Незважаючи на залишки кріпацтва (панування поміщицького землеволодіння, великі викупні платежі, малоземелля і безземелля селян), розвивалися ринкові відносини: застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів; виникали кооперативи.

· У 70–90-х рр. XIX ст. почалося формування фабрично-заводської промисловості, провідними галузями якої були нафтова, вугільна, соляна, лісова та харчова. Однак промисловий переворот у Західній Україні відбувся пізніше, ніж у центральних і західних регіонах Австрійської імперії, тому великих підприємств було дуже мало (5%), переважала середня, дрібна і кустарно-реміснича промисловість.

· Аграрне перенаселення, повільний розвиток промисловості, демографічний бум призвели до початку трудової еміграції українців до Росії, Німеччини, Румунії, Австрії, Угорщини і навіть до Канади, США, Бразилії й Австралії.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття залишалися внутрішніми колоніями Австрійської імперії і служили ринком збуту товарів і джерелом сировини та сільськогосподарської продукції.

2. Суспільно-політичний розвиток.

Поразка революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії мала наслідком політичну реакцію. Однак у 60-і рр. XIX ст. австрійський уряд був змушений провести реформи, у результаті яких:

· було прийнято Конституцію (1867 р.);

· перетворено унітарну Австрійську імперію на дуалістичну Австро-Угорську імперію (1868 р.);

· надано обмежену внутрішню автономію Галичині й Буковині. Закарпаття стало частиною Угорщини і самоврядування не отримало.

Австрійський уряд намагався перешкодити формуванню української нації й асимілювати українське населення, що виявилося в порушенні проголошеної Конституцією рівноправності всіх громадян в адміністративних, судових і навчальних закладах, обмеженні викладання українською мовою в школах, зайнятті керівних посад лише особами австрійської, угорської й польської національностей.

3. Національно-визвольний рух.

Політика національного гноблення сприяла активізації українського національно-визвольного руху, в якому існували 3 суспільно-політичні течії: москвофіли, народовці і радикали.

· У 60-х рр. XIX ст. оформилася «москвофільська» течія, яка об’єднувала поміщиків, селян, інтелігенцію. «Москвофіли» (Б. Дідицький, І. Наумович, М. Качковський), не визнавали існування українського народу, його мови та культури і прагнули приєднати західноукраїнські землі до Російської імперії. «Москвофіли» створювали бібліотеки, читальні, школи, видавали газету «Слово», у 1870 р. заснували політичну організацію «Руська рада».

· У 60-х рр. XIX ст. зародився рух народовців, який об’єднував інтелігенцію, студентів, священиків УГКЦ. Народовці (В. Шашкевич, В. Барвінський, В. Навроцький) визнавали існування українського народу і вважали основним питанням своєї діяльності не політичну боротьбу, а культурно-просвітницьку діяльність. Вони заснували декілька періодичних видань: журнали «Нива», «Мета», «Русалка», газети «Діло» і «Батьківщина». У 1863 р. народовці створили у Львові першу громаду, у 1868 р. — культурно-освітнє товариство «Просвіта», у 1873 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

· У 70-х рр. XIX ст. з’явилася радикальна течія, яка об’єднала молодих представників інтелігенції. Радикали (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович) прагнули надати українському визвольному рухові політичного характеру. Вони видавали журнал «Друг», захищали інтереси селян і робітників у конкретних справах, у 1885 р. створили політичну організацію «Народна рада».

У 90-х рр. XIX ст. керівниками національно-визвольного руху стали новоутворені політичні партії.

· Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р., І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький) прагнула до демократизації суспільного життя, утвердження соціалізму, надання Україні автономії у складі перебудованої на федеративних засадах Австро-Угорщини.

· Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р., В. Охримович, І.Франко, Є. Левицький) закликала до національної єдності всіх українців і боротьби за незалежну Україну.

· Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. Ганкевич, Д. Бачинський, С. Вітик) мала на меті побудову соціалізму через реформи та легальні парламентські методи боротьби.

Національно-визвольний рух у Західній Україні розвивався по висхідній лінії. Еволюцію поглядів на майбутнє України від автономізму до незалежності прискорила брошура радикала Ю. Бачинського «Україна поневолена» (1895 р.), де вперше було висунуто й аргументовано ідею здобуття Україною повної політичної самостійності.

4. Культура України в другій половині XIX ст.

Розвиток української культури відбувався в несприятливих умовах панування в Україні імперських режимів Росії й Австро-Угорщини. Усупереч перепонам, які чинили російський та австро-угорський уряди, національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною підняти національну свідомість і спрямувати культурний розвиток.

· У системі освіти сталися позитивні зміни, зумовлені потребами суспільства в освічених людях. Розширилася мережа початкових (народні училища, земські та недільні школи), середніх (класичні гімназії і реальні училища) і вищих навчальних закладів (Новоросійський і Чернівецький університети, політехнічні інститути у Львові та Києві, технологічний інститут у Харкові, академія ветеринарної медицини у Львові).

· Найвідомішими вченими були фізик Іван Пулюй (дослідження неонового світла, рентгенівського випромінювання), хімік Микола Бекетов (викладання фізичної хімії), біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія (заснування бактеріологічної станції, лікування чуми, холери, тифу, туберкульозу), етнограф Микола Миклухо-Маклай (дослідження побуту народів Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії), філолог Олександр Потебня (розробка питань української мови), історики Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Руїна»), Володимир Антонович («Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні»), Михайло Грушевський («Історія України-Русі»), Дмитро Яворницький («Історія запорозьких козаків»), які започаткували наукову розробку історії України. Своєрідною академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у складі якого існували історико-філософська, філологічна і математико-природознавча секції.

· В українській літературі розвивалися різноманітні художні напрями (романтизм, реалізм, натуралізм). Визначними митцями в галузі літератури були Пантелеймон Куліш (історичний роман «Чорна рада»), Марко Вовчок («Народні оповідання»), Іван Нечуй-Левицький (соціально-побутові повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Панас Мирний (романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Леся Українка (ліричні збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», драматичні поема «Лісова пісня»), Іван Франко (вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», побутова поема «Наймичка», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя»). Значний вклад у розвиток драматургії внесли Михайло Старицький («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Хазяїн»), Марко Кропивницький («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив», «Спокуса»).

· У 1864 р. у Львові, а у 1882 р. у Єлизаветграді було створено перші професійні театри, де працювали талановиті актори Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський.

· Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість композиторів Семена Гулака-Артемовського (опера «Запорожець за Дунаєм»), Петра Сокальського (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький»), Миколи Лисенка (опери «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч»), Михайла Вербицького (музика до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна»).

· Розвиток міст сприяв архітектурної творчості Олександра Беретті (Володимирський собор у Києві), Олексія Бекетова (драматичний театр у Сімферополі), Олександра Скобелєва (центральний телеграф у Києві, вокзал у Козятині), Олександра Вербицького (будинок політехнічного інституту в Києві), Юліана Захаровича (будинок політехнічного інституту у Львові, будинок Галицької ощадної каси).

· Найвидатнішими скульпторами були Леонід Позен (композиції «Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці»), Михайло Микешин (пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві).

· Розквіт переживав український живопис, пов’язаний з творчістю Сергія Васильківського («Бій запорожців з татарами», «Весна на Україні», «Після дощу»), Іллі Рєпіна («Запоріжці пишуть листа турецькому султану», «Гайдамака», «Проводи новобранця»), Миколи Пимоненка («Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс»), Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Степ», «Чумацький шлях»), Миколи Ярошенка («Всюди життя»).

Прогрес української культури був пов’язаний з меценатською діяльністю підприємців Терещенків і Симиренків, які віддавали значні кошти на розвиток освіти, матеріально підтримували діячів національної науки й мистецтва.

Україна на початку XX ст.

План.

1. Економічний розвиток Наддніпрянської України.

2. Створення українських політичних партій.

3. Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

4. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

5. Соціально-економічний розвиток Західної України.

6. Культура України на початку ХХ ст.

1. Економічний розвиток Наддніпрянської України.

Головною особливістю розвитку економіки Наддніпрянської України на початку XX ст. був поступовий перехід від капіталізму доби вільної конкуренції до монополістичного капіталізму.

Розвиток промисловості характеризувався:

· концентрацією виробництва й утворенням монополістичних об’єднань — синдикатів («Всеросійське товариство цукрозаводчиків», «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Продвагон»);

· формуванням промислової спеціалізації регіонів (Донбас — центр вугільної промисловості, Нікополь — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і частково Лівобережжя — цукрової промисловості);

· значним впливом іноземного — французького, бельгійського, німецького, британського — капіталу (у вугільній промисловості іноземному капіталу належало 63%, у металургії — 90% основного капіталу, у залізничному транспорті — 2/3 залізниць). Економічна криза 1900–1903 рр. призвела до скорочення промислового виробництва, розорення слабких підприємств, зростання безробіття.

Розвиток сільського господарства характеризувався:

· збереженням великого поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля (у 1905 р. 32,5 тис. дворянських господарств мали 10,9 млн. десятин землі, у середньому по 334 десятини на маєток;

· 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, у середньому по 7 десятин на одне господарство);

· майновим розшаруванням селянства (куркулі, середняки, бідняки);

· посиленням спеціалізації окремих районів (Степова Україна — зернові культури, Правобережжя й частково Лівобережжя — технічні культури: цукрові буряки, картопля, тютюн);

· створенням сільськогосподарських спілок (Союзи споживчої кооперації); посиленням міграції українських селян на сільськогосподарські заробітки (в Степову Україну, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя, за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід).

Темпи економічного розвитку Наддніпрянської України були досить високими, однак істотно відставали від темпів розвитку передових країн світу внаслідок колоніальної політики Російської імперії. Наддніпрянська Україна виступала постачальником сировини і допоміжних продуктів для промисловості центральних губерній імперії (у 1913 р. її внесок до загальноімперського виробництва становив 78% вугілля, 72% залізної руди, 69% чавуну, 58% прокату, 57% сталі), а також сільськогосподарської продукції (пшениці, цукру, сала).

2. Створення українських політичних партій.

На початку ХХ ст. почався новий етап українського національного руху, який характеризувався його подальшою політизацією. Виникли українські політичні партії, які орієнтувалися на відновлення автономії України у складі Росії (автономісти) чи незалежної Української держави (самостійники).

• Революційна українська партія (РУП, 1900 р., Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський) мала на меті боротьбу за національні права та соціальну революцію.

• Українська народна партія (УНП, 1902 р., М. Міхновський) виступала за самостійну Україну під гаслом «Україна для українців».

• Українська демократична партія (УДП, 1904 р., О. Лотоцький, В. Чехівський, Є. Чикаленко) прагнула встановлення в Російській імперії конституційної монархії й надання Україні автономії.

• «Спілка» (Український соціал-демократичний союз, 1904 р., М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський) прагнула представляти інтереси всіх робітників України, незалежно від національності.

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р., М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра) виступала за демократичну республіку й автономію України.

Крім національних партій, в Наддніпрянській Україні діяли загальноросійські політичні партії:

• Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП, 1898 р., М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Ф. Сергєєв), яка у 1903 р. розкололася на помірковану (меншовики) і ліворадикальну (більшовики) течії;

• Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, 1902 р., В. Чернов, В. Дорошенко);

• Конституційно-демократична партія (КДП, 1905 р., І. Лучицький, В. Науменко, Д. Григорович-Барський);

• Загальний єврейський робітничий союз (Бунд, 1897 р.).

3. Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

Збереження самодержавства, відсутність гарантованих прав і свобод громадян, невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітників, безробіття, національне гноблення неросійських народів, поразка Росії у війні з Японією призвели до революції в Російській імперії. Завданнями революції стали ліквідація

самодержавства, встановлення конституційно-демократичного ладу, проголошення прав і свобод громадян; ліквідація поміщицького землеволодіння і перерозподіл землі; запровадження 8-годинного робочого дня і системи соціального захисту робітників; скасування обмежень у правах неросійських народів і надання можливості їх національного самовизначення.

• 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі була розстріляна військами мирна демонстрація робітників («кривава неділя»). На знак протесту в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві відбулися страйки робітників, яких підтримало селянство, почавши погроми поміщицьких маєтків.

• Революційні настрої охопили армію та флот. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» на чолі з матросами Г. Вакуленчуком і О. Матюшенком. 11–16 листопада 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту під проводом лейтенанта Петра Шмідта. 18 листопада 1905 р. виступили сапери у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

• У жовтні 1905 р. відбувся загальноросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників України.

• 17 жовтня 1917 р. імператор Микола ІІ видав Маніфест, у якому обіцяв підданим громадянські права, політичні свободи та скликання законодавчого органу — Державної Думи. Маніфест розмежував політичні сили на три групи: перша (реакційний табір) захищала існуючу політичну і економічну систему і заперечувала будь-які нововведення; друга (ліберальний табір) сприйняла маніфест з надією на конституцію і демократичний устрій і вважала революцію закінченою; третя (революційний табір) вважала маніфест тактичним маневром з боку влади і вимагала продовження революції.

• У грудні 1905 р. відбулися збройні повстання з метою захоплення політичної влади в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Єнакієвому,Луганську. Всі повстання було придушено, їх організаторів і активних учасників засуджено, після чого революція пішла на спад.

Революційні події сприяли активізації українського національного руху:

• з’явилася українська преса (газети «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада»);

• відновилася діяльність мережі товариств «Просвіта» (в Одесі, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Кам’янець-Подільському);

• почалася українізація шкільної та вищої освіти (україномовні відділення було відкрито в Одеському і Харківському університетах);

• розгорнулася діяльність українських представників у Першій Державній думі (27 квітня — 8 липня 1906 р., 102 депутати) і Другій Державній думі (20 лютого — 2 червня 1907 р., 102 депутати), які вимагали скасування викупних платежів селян за землю; запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах; свободи слова, друку, зборів, союзів і віросповідань; надання Україні автономії в складі Росії.

Однак 3 червня 1907 р. Друга Державна дума була розпущена царем, революція завершилася поразкою, українські проблеми залишилися невирішеними. Незважаючи на поразку, революція сприяла пробудженню національної свідомості українського народу й набуттю політичними партіями досвіду боротьби за демократизацію суспільно-політичного ладу.

4. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

Після поразки революції в Російській імперії встановився реакційний режим, який одержав назву столипінського за ім’ям голови Ради міністрів Петра Столипіна.

Він характеризувався:

• виданням нового виборчого закону, за яким виборчі права мали тільки 15% населення;

· забороною демонстрацій, мітингів, зборів;

• розгромом робітничих організацій, профспілок;

• забороною українських газет, журналів, художньої літератури; закриттям «Просвіт», українських клубів і гуртків.

Одночасно з метою вирішення аграрного питання, послаблення конфронтації в суспільстві та недопущення нової революції було проведено аграрну реформу (указ від 9 листопада 1906 р., закони від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.), яка передбачала:

• вихід селян із громади та закріплення землі у приватну власність;

• створення на селі відрубного й хуторського господарства;

• надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

• переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії.

Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві, однак в цілому не досягла поставлених цілей, оскільки не ліквідувала поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля селян. Після поразки революції 1905–1907 рр. усі українські партії зазнали переслідування влади. Поступово український визвольний рух, в якому діяли національно-ліберальний, націонал-радикальний та революційно-соціалістичний напрямки, набирав нових сил, однак цей процес на певний час призупинила Перша світова війна.

5. Соціально-економічний розвиток Західної України.

Соціально-економічний розвиток Західної України визначався її залежним становищем в Австро-Угорської імперії.

• Розвиток промисловості характеризувався завершенням формування фабрично-заводської промисловості; успішним розвитком нафтової, деревообробної, швейної, взуттєвої і килимарської галузей; припливом іноземного — німецького, англійського, французького — капіталу.

• Розвиток сільського господарства характеризувався наявністю кріпосницьких пережитків; збереженням поміщицького землеволодіння; поглибленням соціальної диференціації селянства; розвитком кооперативного руху; посиленням еміграції до Німеччини, Бельгії, Франції, США, Канади, Бразилії та Аргентини.

Однак зростання промисловості та сільського господарства не призвело до поліпшення становища робітників і селян, які відчували на собі економічний і національний гніт. Дискримінація українського населення сприяла зростанню національної свідомості й активізації масової політичної боротьби за національне визволення українців. Загальноукраїнським центром визвольного руху залишалася Галичина, де активно діяли:

• політичні партії (Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-суспільна партія, які боролися за впровадження загального виборчого права та територіально-адміністративний перерозподіл Галичини);

• підпільні молодіжні організації («Молода Україна»);

• спортивно-фізкультурні патріотичні товариства («Сокіл», «Січ», «Пласт»).

Ідея незалежної Української держави, в якій були б зібрані всі етнічні українські землі, ставала гаслом, навколо якого мали об’єднатися всі українці.

6. Культура України на початку ХХ ст.

Формування індустріального суспільства супроводжувалося переглядом існуючих культурно-естетичних цінностей та пошуком нових стилів, форм, жанрів у літературі, архітектурі, живопису, музиці.

• У зв’язку зі зростанням потреби в письменних людях збільшилася кількість навчальних закладів, однак освіта залишалася недосяжною для більшості населення.

• Великий внесок у розвиток науки зробили історики Михайло Грушевський («Ілюстрована історія України», «Історія України-Русі») і Олександра Єфименко («Історія українського народу»); філологи Борис Грінченко (видав «Словник української мови») й Агатангел Кримський (вивчав походження та історію української мови); етнограф Федір Вовк (доводив, що українці — окремий слов’янський народ); епідеміолог Данило Заболотний (визначив методи боротьби з чумою, холерою); інженери Леонід Лутугін (заклав основи досліджень у гірничій справі), Михайло Курако (розробив проект доменної печі), Дмитро Григорович (сконструював першій у світі гідролітак), Ігор Сікорський (сконструював першій багатомоторний літак), Петро Нестеров (обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці «мертву петлю»), Левко Мацієвич (запропонував побудувати авіаносець).

• Література була представлена творчістю Івана Франка (поема «Мойсей»), Михайла Коцюбинського (повість «Fata morgana»), Володимира Винниченка (збірка «Краса і сила», роман «Чесність із собою»), Олександра Олеся (поетична збірка «З журбою радість обнялась...»), Василя Стефаника (збірка новел «Камінний хрест»).

• Діячами театрального мистецтва були драматурги, актори й режисери брати Тобілевичі, відомі під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, котрий створив у Полтаві першій український стаціонарний професійний театр (1906 р.).

• Видатним композитором був Микола Лисенко (опери «Енеїда», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»), за ініціативою якого було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві (1904 р.) та музичний інститут у Львові (1905 р.).

• Майстрами живопису були художники Микола Самокиш (альбоми «Українська старовина», «Війна 1904–1905 рр.»), Киріак Костанді (картини «В люди», «Старенькі»), Казимир Малевич (картини «На косовиці», «Чорний квадрат»).

• Виразником національного стилю в архітектурі став Василь Кричевський (будинок Полтавського губернського земства, Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»). Архітектор В. Фельдман і художник-баталіст Ф. Рубо було створили панораму «Оборона Севастополя» (1905 р.), присвячену подіям Кримської війни.

Незважаючи на національне гноблення з боку Російської та Австро-Угорської імперій, українська культура здобувала світове визнання.

Тема: Україна в Першій світовій війні (1914–1918 рр.)

План.

1. Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

2. Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

1. Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

Напередодні Першої світової війни український народ не мав власної державності і територіальної цілісності. Україна входила до складу двох сусідніх імперій — Російської та Австро-Угорської, тому Україна стала об’єктом територіальних домагань з боку воюючих сторін — Троїстого Союзу (1882 р., Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанти (1907 р., Англія, Франція, Росія):

• Австро-Угорщина прагнула захопити Волинь і Поділля;

• Німеччина — Придніпров’я, Донбас, Крим;

• Росія — Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття.

Крім того, Австро-Угорська і Російська імперії прагнули використати війну для придушення національно-визвольного руху українського народу.

В Австро-Угорщині після початку війни тисячі українців без суду і слідства опинилися у в’язницях і концтаборах. У Росії заборонялися українські періодичні видання, припинялася діяльність «Просвіт», переслідувалися громадські діячі та греко-католицькі священики.

Під час Першої світової війни (1 серпня 1914 – 11 листопада 1918 рр.) українці змушені були воювати один із одним: до російської армії було мобілізовано майже 4 млн. українців, а до австро-угорської – понад 300 тис. Основним театром воєнних дій стали західноукраїнські землі.

• У серпні — вересні 1914 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова здійснили наступ (Галицька битва), у результаті якого зайняли Східну Галичину, Північну Буковину та вийшли до Карпатських перевалів. 22 березня 1915 р. російські війська після багатомісячної облоги взяли фортецю Перемишль.

• У травні — червні 1915 р. німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали оборону російських військ (Горлицька операція) та захопили Галичину, Буковину, Волинь, Холмщину.

• У травні — серпні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова перейшли в контрнаступ (Брусиловський прорив) і відвоювали Західну Волинь, Східну Галичину і Північну Буковину.

• У червні 1917 р. новий наступ російських військ завершився повним провалом і втратою Галичини і Буковини, після чого лінія фронту стабілізувалася до укладання Брест-Литовського мирного договору (27 січня 1918 р.).

2. Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

З початком війни серед політиків Наддніпрянської України стався розкол:

• діячі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили у підтримку Росії, прагнучи за її допомогою об’єднати Україну і домогтися автономії;

• лідери Товариства українських поступовців (ТУП) зайняли нейтральну позицію;

• діячі Союзу визволення України (засновано 4 серпня 1914 р. у Львові Д. Донцовим, Д. Дорошенком) виступили у підтримку Німеччини та її союзників, намагаючись за їхньою допомогою відділити Україну від Росії й утворити самостійну державу під протекторатом Німеччини та Австро-Угорщини.

Представники політичних партій Західної України утворили Головну українську раду (1 серпня 1914 р, Львів, голова Кость Левицький), яка закликала українців воювати на боці Австро-Угорщини за визволення України від Росії. З ініціативи ГУР у серпні — вересні 1914 р. у м. Стрий на Львівщині було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС), до складу якого увійшли представники молодіжних воєнізованих організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (2,5 тис. чол.). Січові стрільці взяли активну участь у Першій світовій війні, відзначившись у боях за Ужоцький перевал (вересень 1914 р.), гору Маківка (квітень — травень 1915 р.), гору Лисоня (вересень 1916 р.) в Карпатах. Потрапивши в оточення під Бережанами, полк УСС припинив існування.

Перша світова війна призвела до падіння Російської й Австро-Угорської

імперій, що створило умови для боротьби українського народу за неза-

лежність.

Тема: Українська революція (1917–1918 рр.)

План.

1. Початок української революції.