Давньогрецький театр. 2 страница

60. Новаційне висвітлення дилеми “Бог- людина” в п'єсі Евріпіда “Гіпполіт”.

У Евріпіда Афродіта карає юнака за нелюбов до жінки, отже й за неповагу до божества кохання. Але насильнецьке кохання – то є велике зло. У Евріпіда саме Афродіта виступає головним профанатором кохання. Гіпполіт не є абсолютним безбожнико. Він шанує Артеміду, але Афродіта вимагає такої ж любові й почесті до себе. Гіпполіт певен, що людина по-справжньому може любити лише одного бога. А якщо людина славить багатьох богів, то вона вже лицемірить. Але сама богиня Афродіта примушує Гіпполята до лицемірства. Вперше в грецькій літ-рі висловлюється така думка, що караючий бог, не є справжнім богом. Після смерті Гіпполіта, Артеміда кляне Афродіту і присягається помститись їй.

61. Генеза давньогрецької комедії

Грецька комедія виникає у VI ст. до н. е. з таких осоновних елементів: а) голосливі й веселі побутові сценки пародійного та карикатурного характеру, б) драматизовані пісні викривального характеру в селян, котрі ходили на свята Діоніса в місто висміювати тамтошніх мешканців, в) оргіастично-жертвений культ Діоніса, г) пісні на честь богів родючості на Діонісових святах. В результаті поєднання цих чинників з’являються веселі, буйні святкові походи та сцени карнавального типу, сповнені жартами, навіть непристойностями; з піснями, танцями, перевдяганням у різних тварин та істот з товстим задом, великим черевом і довгим шкіряним фалласом. Великого значення набували любовні пригоди, бенкети, різні буйства. Слово комедія походить від коммос, тобто святково-веселий натовп, гулянка (від come – “село” та ode – “пісня”). Класична комедія розвивалась під сильним впливом наростаючого антагонізму між вільними землевласниками та великими виробниками. Від культу Діоніса до комедії перейшло багато важливих рис: а)хор, як невід’ємна частина ритуалу, б)агон двух напівхорів, в)парабаса, рух хору у бік глядачів та звертання до них від імені поета, г)багате маскування, д) бенкетування, любовні пригоди, весілля та заключний марш із смолоскипами. За Арістотелем комедія втішає безболісним сміхом з приводу фіктивно страждаючих героїв, про загибель яких не ставиться питання. На початку VІ ст. до н.е.виникає у місті Мегари фарс, примітивна комедія, що складалась з невеличких жартівливих сценок, та мім в Сицилії, тобто жартівливе відиворення в народних сценках щоденного життя. І лише в Аттиці комедія досягла повного розвитку. Тут вона отримала розвинуту фабулу та структуру, різноманітні маски та визначене число акторів. Представники: Хіонід, Кратет, Маснет, Арістофан.

62. Арістофан versus софісти: комедія “Хмари”.

Ця комедія була написана у 423 р. до н.е і головною її темою є висміювання софістики. Арістофан вважав, що ця комедія є його найсерйознішою працею, але “Хмари” не дали успіху у глядача, тому отримали лише ІІІ приз. Старий селянин Стрепсіад заплутався у своїх боргах, до яких його призвів його син, який тяжів до задоволень. Тоді Стрепсіад вирішив піти до думальні софістів, які вміли переконати, що біле – то чорне, а чорне – то біле. Таким чином він хотів переконати кредиторів, що він не мусить сплачувати борги. На чолі софістів стояв Сократ, який був вчителем вміння обдурювати людей у різних суперечках. Арістофан використав Сократа як карикатуру усіх софістів. Сократ приймає Стрепсіада у думальню і посвячує його у софісти. Але Стрепсіад виявляється нездібним і замість себе віддає свого сина. Фідіпід швидко оволодів навичками і звільнив старого від кредиторів, але доходить до того, що син починає бити старого і переконує, що робить це на благо батька, Фідіпід починає твердити, що має законне право бити і матір. Після цього Стрепсіад шаленіє і підпалює думальню софістів. У цій комедії відкриваються всі особливості творчості Арістофана. Автор малює відкриту критику на софістів і на Сократа. Отже, він підтримує тих, хто стратив Сократа за інакомислення. Софісти відкидають богів, ставлячи на їх місце хмари, які, на їх думку, впливають на думки та несуть велику силу.

63. Художність та філософія комедії Арістофана “Лісістрата”.

Комедія “Лісістрата” – це антивоєнний твір, що був написаний у 411р. до н.е. В перекладі “лісістрата” – та, що розбороняє війська. Художність цього твору полягає в тому, що жінки ворогуючих областей розпочинають страйк і примушують чоловіків укласти мир. Сама ж Лісістрата – жінка-аристократка з Афін. Вона збирає жіночі збори, на яких пропонує оголосити чоловікам бойкот за те, що вони весь час воюють і не виконують подружні обов’язки. Жінки утворюють свій табір, де живуть за воєнними законами і куди не допускають чоловіків. Всі жінки захоплюють Акрополь і не пускають до себе чоловіків. Афінські старці благають жінок залишити Акрополь і навіть підпалюють його, однак жінки заливають вогонь. В кінці кінців, з’являються представники Спарти та Афін і просять Лісістрату примирити їх. Отже, чоловіки поступаються жінкам і припиняють війну. П’єса переповнена яскравою еротичністю, що прикрашає художність комедії. Невід’ємною тут є і філософія. Вона полягає в тому, що всесвіт сприймається як терези з чоловіками та жінками. Без одного звена він руйнується. Тому війна постає як гріх. Всеодно все стає на свої місця і гармонія всесвіту не може бути цілком порушена війною.

64. Естетична полеміка у комедії Арістофана “Жаби”.

Комедія Арістофана “Жаби” була написана у 405р. до н.е. Ця комедія цікава тим, що виражає літературні погляди Арістофана. Вона являє собою літературний памфлет у драматургічній формі, в якому Арістофан піддав оцінці творчість Есхіла та Евріпіда і висловився про роль мистецтва в суспільстві. Ця комедія поділяється на дві частини. У першій частині автор показує подорож бога Діоніса та його раба у царство мертвих. Людське суспільство почало деградувати, тому Діоніс вирішив повернути на Землю одного з великих трагиків, бо він певний, що вдосконалити моральність може лише справжній поет. Подорож відбувається у супроводі хору жаб. Полеміка комедії сконцентрована у другій частині, коли Діоніс знаходить письменників. Він бачить, що Есхіл сидить на троні, поряд з ним Софокл, який обсипає його лестощами, Евріпід лає Есхіла, заперечує його майстерність, називає його останніми словами. У іх чвари втручаються Діоніс та Еак і влаштовують офіційний Агон. Першим бере слово Евріпід, він каже, що в есхілових творах відсутній індивідуальний характер, есхілова мова не тільки монументальна, а й незрозуміла для читача, стиль – важкий, неясний, Есхіл вибирає героїв не з життя, а з міфів, іноді створює неймовірні потвори. Натомість Евріпід ставить собі заслугою те, що він творить реально-індивідуальні характери з притаманною лише їм мовою, саме він уводить в драму розум, розкриваючи багатство діалектики життя, складну мотивацію людських вчинків. Зі свого боку Есхіл каже, що його герої величні та ідеальні, надихали греків на перемоги та патріотичні вчинки, у той час як Евріпідові викликають відразу та спотворюють душу глядача, своєю мовою Есхіл виховує найкращі цінності в людях. Діоніс та Еак не можуть визначити хто кращий серед поетів зважують на терезах фрази обох митців. Терези, з волі Арістофана, віддають перевагу Есхілу. Діоніс присуджує перемогу Есхілу та забирає його з собою на землю, аби він підняв духовність та моральність греків. Ця комедія завоювала І місце на агоні та ставилась багато разів.

65. Утопія та скепсис комедії Арістофана “Плутос”

“Плутос” (“Багатство”) – це остання комедія Арістофана. Вона несе в собі риси нового комедійного стилю, далекого від нестримного сміху давньої комедії, але пов’язаного з темами соціального та морального характеру і виключаючого будь-яку гостру політичну сатиру. Натомість з’являються утопія та скепсис. Головний герой комедії – скромний трудівник-землероб, що мріє про свободу від боргів. Одного разу трудівник Хреміл бога багатства Плутоса і бачить, що той сліпий, ось чому одні люди багаті, а інші бідні. Хреміл приводить того до храму бога-цілителя Асклепія, який повертає Плутосу зір. З цього часу всі без винятку стають багатими. Хреміл по дорозі додому зустрічає бідність і каже їй, що тепер не буде бідняків, але вона йому відповідає, що якщо всі будуть багатими, то ніхто не буде працювати та шанувати богів і боги зникнуть. Хреміл не хоче слухати цього і жене бідність геть. Але незабаром все справджується: донощики втрачають свою платню, адже тепер їх професія не потрібна, молоді чоловіки кидають літніх жінок, бо стають багатими, ледачими безбожниками. Навіть боги не можуть існувати в традиційному вигляді, так як ніхто не приносить їм жертви, люди стають багатими без їх милості. Доходить до того, що Зевс та Гермес наймаються рабами у Хреміла. Як бачимо комедія вирізняється критичним відношенням до міфології. Одужання Плутоса пов’язане з обманом і шахрайством, що панують в храмі Асклепія. Давні боги Олімпу представлені в такому зганьбленому вигляді, що іншого твору в грецькій літературі класичного періоду неможливо й знайти. В цьому творі доводиться теза про те, що для міфологічних богів потрібне соціальне середовище. Без бідності й праці – щезають всі міфологічні боги.

66. Геродот – “батько історії”.

“Батьком історії” називали давні греки Геродота з Галікарнаса. Народився Геродот у 484 р. до н.е. в грецькій колонії, що перебувала під владою карійських князів Персії. Геродот походив із знатного багатого роду. Він брав активну участь у політичному житті своєї батьківщини, проте пізніше мусив покинути її. На початку 40-х він здійснив ряд подорожей по різних областях Греції та перського царства, збираючи історичні та етнографічні відомості про чужоземні народи. Афіни стали його другою батьківщиною. Тут він приєднався до гурту Перікла, особливо він здружився з Софоклом. Твір свій автор назвав “Історія”, що в перекладі озн. “дослідження”. Пізніше “Історія” Геродота отримала назву “Музи” і була розділена на 9 книг, відповідно до числа муз. “Історія” Геродота присвячена греко-перській війні, тобто подіям, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку народів стародавнього світу. Завершити цю роботу Геродот не встиг, хоча працював над нею все життя. Розповідь в “Історії” обривається у 478р. до н.е. Геродот заглиблюється в минувщину, щоб дослідити причини війни еллінів з персами. Він не обмежується територією Греції й перського царства, найдетальніше описуючи життя і побут народів багатьох країн Заходу та Сходу. Спочатку він розповідає історію Лідії до завоювання її персами, а далі історію персидської держави, Вавілону, Єнипту, Скіфії, Фракії. Є підстави думати, що Геродот був на території України, в степах якої тоді жили скіфи, яким він присвятив майже цілий розділ. Він детально описав племена, що мешкали на північ від Чорного моря, і зробив це першим. Розповідаючи про військові дії персів проти скіфів, Геродот описує звичаї і відвагу степовиків. Його уявлення про закони історії більш поетичні, ніж наукові, у нього нерідко спостерігається міфологічний світогляд, він із задоволенням тлумачить пророчі сни, неодноразово звертається до оракулів. У перемозі еллінів над персами він бачив передусім перемогу демократичного устрою Афін над східною деспотією. Характерною особливістю Геродота є поєднання історико-географічної та етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного оповідання.

67. Своєрідність “Історії” Фукідіда.

Фукідід (460-396р. до н.е.) – автор одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну. Легенди та історичні анекдоти Фукідіда не цікавили. У цьому він прямо протиставляє себе Геродотові. Фукідід не збирався брати участь у змаганні поетів, його мета не в тому, щоб полонити уяву читача, а в тому, щоб установити істину. Він описав і такі явища, як епідемії, землетруси, затемнення. Фукідід приступив до роботи над своєю хронікою з початком війни між Афінами та Спартою, певний, що ця війна матиме для Еллади більше значення ніж усі попередні. Свідок початку війни, Фукідід дожив до її закінчення. Він хотів розказати про всю війну, але помирає, не завершивши свій труд. В його “Історії” відбито 20 років Пелопоннеської війни. “Історія” Фукідіда була пізніше розділена на 8 книг. На початку свого твору Фукідід стисло згадує про Троянську та греко-перську війни, а потім переходить до сучасності. Фукідід розглядає причини Пелопоннеської війни, одна з них – зростання могутності Афін після греко-перських війн. Розповідь про війну, починаючи з другої книги, ведеться в строго хронологічному порядку, рі за роком описується розвиток не тільки військових операцій, але й внутрішніх сутичок в Афінах. На відміну від Геродоту та інш. істориків Фукідід пише сучасну історію. Він описував нову вимогу до історичної оповіді – необхідність точності та критичної перевірки кожного факту. Фукідід намагається якомога об’єктивніше подавати події, без будь-яких втручань автора. Він уникав власних характеристик політичних діячів і у нього кожний вождь виголошує довгі промови, з яких і мусить складатися в читача враження про нього. Найвидатніша є промова Перікла при захованні перших загиблих афінських воїнів. Вимога об’єктивної точності приводить історика до історичної критики, осоновоположником якої слушно вважають Фукідіда. Він не сумнівається в дійсному існуванні героїв грецької міфології, проте він впевнений, що їх діяння перебільшені, що все це поетичний вимисел.

68. Ксенофонт: життя й творчість.

Ксенофонт (430-353) народився в Афінах в аристократичній сім’ї, був учнем Сократа, але не перейнявся його філософськими ідеями та ідеологічним вченням, його світовідчуття залишилось традиційним. Будь-що хотів зробити собі велику кар’єру. Це був час Пелопоннеської війни, один товариш радить йому іти до Кіра, сина Дарія ІІ, перського царя. Сократ радить Ксенофонту звернутися до Дельфійського оракула і той радить йому іти до Кіра найманцем. Ксенофонт найнявся в армію Кіра. Кір вирішує іти на Вавілон на свого брата Артаксеркса, який унаслідував батьків трон. При Кунаксі відбувається битва між Кіром та його старшим братом. В цій битві Кір гине, а його перське військо переходить на сторону Артаксеркса, а 10 тисяч грецькіх найманцівопиняються один на один з величезним перським військом. Вони пробивають собі дорогу назад до Греції. Ватажків грецького загону було підступно вбито і воїни одностайно обрали Ксенофонта стратегом. Він виводить 5 тисяч воїнів до Греції і передає в руки Фібріону, спартанському воєначальнику, оскільки Афіни ворогували зі Спартою, то Ксенофонта в Афінах оголосили “persona non grata”. Усе своє подальше життя Ксенофонт воював не на боці радного міста, а на боці Спарти. Останні 10 років свого життя жив в Скіллунті поблизу Олімпії, займався землеробством та писав історичні твори, політичні та етичні трактати. Основні його твори: “Анабасіс” (рух від моря вглиб континенту), “Кіропедія” (виховання Кіра) та “Історія Греції”.

69. Перепетії та культурно-історичні імплікації “Анабасісу” Ксенофонта.

“Анабасіс” Ксенофонта створений частково як автобіографія. Твір складається з 3 частин: 1) похід Кіра (битва при Кунаксі та загибель Кіра); 2) похід грецького війська під проводом Клеарха; 3) повернення грецького загону під проводом Ксенофонта. В своєму творі автор ідеалізує своїх героїв. Так у нього Кіра запрошують Лідія, Фрігія та Іонія стати іх сатрапом, хоч насправді Дарій за гроші купляє ці землі. За Ксенофонтом, Кір нібито невинна жертва, яку обмовили перед братом, який за це аирішив його вбити і лише мати вмовила його не робити це. Кір же пообіцяв помститись брату. За Платоном: Кір пішов війною на брата, бо єдиинй мав юридичні права на трон. Ксенофонт всебічно ідеалізує грецьких найманців і протиставляє їх “варварам”-персам. Ксенофонт також ідеалізує воєначальників: Кіра, Клеарха та себе. В той же час він протиставляє два типи воєначальників: себе і Клеарха. Клеарх постає діаболічним воїном, який не може й хвилини всидіти не борючись. В той самий час Ксенофонт уособлює мудрість. Він по-батьківськи ставиться до своїх воїнів, проявляючи і мудрість і строгість. Він прекрасний ритор і може переконати будь-кого у будь-чому. Він також виявляє себе великим естетом, бо може насолоджуватись прекрасними речами, їх виглядом. Але ідеальний вождь чітко вирізняється на фоні неідеального суспільства. Твір “Анабасіс” викликав хвилю в суспільстві за об’єднання Греції.

70. Давньогрецьке красномовство. Основні представники.

У давній Елладі здавен існувало ораторське мистецтво. Вже герої “Еліади” володіли даром переконувати та надихати словом. В Афінах, коли демос був активною силою і широкі верстви населення брали участь у самоврядуванні, умови для розвитку ораторського мистецтва були особливо сприятливі. Батьком риторики вважають філософа Емпедокла з Агригента. Розрізняють 3 види промов: 1) Політичні промови – відігравали величезну роль в громадському житті грецьких полісів, особливо за часів соціальних заворушень та воєн. Промови таких державних діячів, як Перікл, справляли велике враження. Політичні промови Демосфена – самовідданого захисника свободи і незалежності афінської республіки – вершина ораторського мистецтва. Свою ораторську діяльність розпочав процесами проти опікунів, потім укладав судові промови. Демосфен уславився своїми промовами проти царя Македонії Філіпа, який прагнув влади над усіма греками. 2) Урочисті промови – представлене панегіриками, які в Елладі проголошували під час похорону полеглих за батьківщину. Панегірики проголошувались, щоб прославити загиблих і підняти дух живих. Урочисті промови інколи писали, передбачаючи, що вони будуть розповсюджені як політичні декларації. Давньогрецькій майстер красномовства Ісократ взагалі ніколи своїх промов не виголошував. Він готував їх спеціально для публікації. Він виходить зі вчення софістів про те, що слабкий аргумент здавався переконливішим, ніж сильний. Ісократ вважав, що державою повинні правити оратори – люди, які вміють переконувати інших. В Афінах Ісократ організував спеціальну школу риторики, бо вважав її осоновною наукою. На тлі урочистих промов прославився і Горгій, вчмтель Ісократа. Закликання Горгія, що відігравали роль політичних памфлетів, вирізнялись барвистим стилем, смисловими протиставленнями. 3) Судове красномовство. У Греції був закон, згідно з яким кожний мав сам захищати себе у суді. Проте не всі здатні були робити це, тому виникає професія – логографів, якім замовляли подібні промови. Вони повинні були виразно і переконливо викласти справу та емоційно вплинути на суддю. В Афінах прославився логограф Лісій. Його промови написані так жваво, що здається, що на наших очах відбувається засідання суду. Мов живі постають інвалід, у якого хочуть відібрати пенсію, спекулянти, що скуповують хліб, шантажисти, які видурюють гроші.

71. Діалог Платона “Федон”: 4 аргументи на доказ безсмертя душі.

Вступ: Піфагорієць Ехекрат з Фліунта зустрівшись з учнем Сократа Федоном, який був присутній присмерті Сократа просить його розповісти про останні часи життя Сократа. Федон розповідає, що всі учні Сократа були приголомшені, розчулені, у повному відчаї, адже з життя мав ось-ось піти їх великий вчитель. Сам же Сократ поводився так, ніби нічого незвичайного не відбувалось. Сократ доводить, чому недопустимо самогубство – життя людини залежить не від нього, а від богів. Душа й тіло з точки зору пізнання істини: Життя тіла, задоволення заважають чистому мисленню. Коли ми хочемо пізнати щось “чисто”, само по собі, ми мусимо відсторонитися від підказок тіла і споглядати речі душею. Лише “чиста” душа може сягнути істини, правди. Справжні філософи намагаються якомога більше відокремитись від диктату тіла, але це неможливо, бо душа поєднана з тілом. Один з учнів Сократа, Кебет, запитує: як ми можемобути впевнені, що душа після смерті тіла залишається жити? Аргумент1: взаємоперехід протилежностей. а) Спочатку Сократ звертається до міфології – душі померлих перебувають в Аїді. Тобто душі, що прийшли звідсілля знаходяться там і навпаки. б) Все на світі виникло з протилежного, смерть з’являється з життя, життя – із смерті. Аргумент 2: знання як пригадування того, що було до народження людини. а) ми завжди за допомогою одного згадуємо щось інше. Для нас важливе пригадування за однією річчю того, що вона значить (суті, поняття). б) якщо ми бачимо й знаємо певну річ лише завдяки її ідеї – це означає, що для того щоб бачити ми повинні були вже мати ідеї. Людина народжується з почуттями та душею. Наші душі існували раніше нашого народження. Аргумент 3: самототожність ідеї душі. Окремі речі та істоти завжди відмінні і завжди змінюються. Отже, реальні речі розсіюються на елементи з яких вони зібрані. Складна річ, щоб існувати, мусить бути ідеєю. Реальна річ розсіюється, ідея (ейдос) – самототожній. Складна річ сприймається чуттям, ейдос – душею. Реальна складна річ – видима, ейдос – невидимий. Аргумент 4: теорія душі як ейдоса життя. Як парність несумістна з непарністю, так і душа, будучи ідеєю життя тіла – несумістна зі смертю, вмирає тіло, а душа – ні.

72. Провідні ідеї в діалозі Платона “Федр”.

Вступ. Сократ зустрічає талановитого юнака Федра, який вранці був у софістського оратора Лісія. Сократ хоче почути промову Лісія про кохання. Промова Лісія. Той, хто любить не повинен приділяти більше уваги коханому ніж комусь іншому. У Сократа і Федра виникає дружня перепалка... Перша промова Сократа. Треба визначити, що таке кохання? Кохання є потяг або природній і вроджений, або набутий чи розумний. Нерозумно, що той, хто кохає хоче зробити таким же свого коханця, відвертає його від філософії, від спілкування з іншими людьми, роблячи його невихованим. Необхідність говорити саме про кохання позитивне і возвишене. Друга промова Сократа. Кохання є “неистовство”. Перераховує правильні “неистовства”: 1 – ворожіння, 2 – релігійне очищення, 3 – від Муз (тобто поетичний вид, який вище будь-якого розсудного кохання), 4 – ідеальне кохання. Для розуміння “неистовства” треба зрозуміти поняття душі. Ніяке тіло не може рухати само себе, воно рухається тільки під впливом другого тіла. Існує дещо, що рухає само по собі, але не тіло. Самокеруюче і безсмертне начало – це душа. Пояснення душі: душа бога і людини запряжена одним розумним і одним дурним конем, а керується вона “возничим” (розумом). Колісниці 12-ти богів рухаються по небесному хребту, підтримуючи свою сталість, а у людей якщо перемагає кінь злий, то колісниця падає на землю і душа всіляється в тіло смертного. Божественні душі рухаються разом із небом. “Возничий” бачить те, що вище неба – справжнє буття. Перераховується 9 розрядів душ, в залежності від небесних видінь: філософ, цар, державний діяч, гімнаст і лікар, “проричатель”, поет чи подражатель, софіст чи демагог, тиран. Теорія красномовства на основі вчення про душу. Правильна промова повинна йти з визначення свого предмета (не можна переконувати купити коня, не знаючи, що таке кінь і для чого він потрібен). Правильний метод промови – здатність, охоплюючи все одним поглядом, приходити до нової ідеї.

73. Філософія діалогу Платона “Бенкет ”.

Вступ: Аполлодор зі Фалера зустрічається в Афінах із Главком і останній просить розповісти про бенкет у Агафона. Аполлодор там сам не був і розповідає зі слів друга Аристодема. Зранку в місті Арістодем зустрів Сократа – вмитого та в сандаліях, він шов на пір до Агафона, щоб привітати його з перемогою. Аристодем пішов разом із Сократом. Там зібралося багато інтелігентних людей і один з них, Павсаній, закликав всіх не напиватися, а вшанувати бога кохання. Промова Федра. Ерот – один з найдавніших богів. Ерот – єдина сила, що може навчити сиертних жити чесно і справедливо. Ніщо в світі не навчить людей так соромитись одне одного як кохання. Промова Павсанія. На світі існує не один Ерот (двоє Афродіт, двоє Еротів) – прекрасний Ерот від Афродіти небесної і Ерот від Афродіти вульгарної. Небесне та благородне кохання – кохання до чоловіка, до юнака, який розумніший, прекрасніший за дівчину. Промова Еріксімаха. Присутність ерота не тільки в людині, а й у всій природі, у всьому бутті. Розподілення двох Еротів повинно підкорятися необхідності для них бути в постійній гармонії, і це стосується не тільки медицини, а й гімнастики та музики. Жертвоприношення і гадання є актами любовно-гармонійного єднання людей і богів. Промова Арістофана. Первісне існування людей одночасно у вигляді і чоловіків і жінок – андрогінів (4 руки і ноги, шароподібні). Вони були дуже сильними і загрожували Зевсу – він розсік їх на дві половини, розкинув їх по світу і вони шукають одне одного. Тому Ерот – це стремління, розсічених людських половинок відновити цілісність. Промова Агафона. Перераховує окремі якості Ерота – красу, вічну молодість, ніжність, довершеність, справедливість, хоробрість, мудрість у ремеслах, у породженні всього живого. Промова Сократа. Ерот – стремління до красоти і блага, то сам Ерот не є красота чи благо. Ерот – син небес: Багатства (Пороса) і земної Пенії (Бідності). Вічністю не можна оволодіти відразу. Ерот – кохання до вічного породження в красі для безсмертя. Шлях до сходження до найвищого абсолютного блага: 1) людина кохає спочатку одне якесь тіло, 2)після цього людина починає цінити красу душі вище, ніж красу тіла, 3)від моральних норм людина має перейти до наук, 4) наука філософія, 5) благо (воно досягається через самовдосконалення).

74. Естетичні погляди Платона.

Філософія Платона – перше на європейській почві розробленеі продумане вчення об’єктивного ідеалізму. Згідно з вченням Платона існує світ вічних, незмінних ідей, які виливають свою енергію не матеріальний світ. Матеріальний світ ніяк не може бути доскональним, вже через те, що ідеї, являючись образцом (прикладом) для нього, втілюються в нечисленних речах. Звідси уявлення Платоном матеріального світу як про слабке відображення вищого, абсолютного ідеалу, який він називає благом. Для нього пізнання світу заключається в проникненні в ідею, що визначає кожну річ. Проникнувши в саму суть прекрасного матеріального тіла, людина зрозуміє і його прекрасну ідею, тобто душу. В пошуках прекрасного ми знаходимо у Платона основу для створення його вчення про виразні і досконалі форми буття – естетика. Якщо матеріальний світ за Платоном є тільки відображенням світу ідеального, а художник і поет в своїх творах намагаються наслідувати оточуючі їх речі, то їх “мастерство” брехливе. Для Платона вище втілення краси – гармонійний прекрасний космос (побудований за геометричними законами). Все інше, що всередині космосу – красиве в міру свого наближення до вічної правильності небесних рухів. Людина, народжуючи і створюючи прекрасне, безперервно прагне до цього царства вищого кохання, це прагнення – ерос (любов, кохання).

75. “Поетика” Арістотеля: теорія мімесизу.

Поетика (“Про мистецтво вічне”) написана наприкінці життя філософа між 336 та 322 рр. до н.е. Вчення Арістотеля про мистецтво грунтується на понятті мімесизу (“наслідування”, “імітація”), яке було в обігу в естетиці стародавньої Греції. Теорією наслідування користувались і піфагорейці, і Демокріт, і Платон, але трактували по-різному. Арістотель: суть епічної та трагічної поезії – в наслідуванні. Відрізняються вони трьома рисами: чим, що і як наслідуються. Далі Арістотель виявляє чим провадиться наслідування в мистецтві, а саме – в ритмі, слові, в мелодії – нарізно або разом. На питання “Що наслідує мистецтво?” та “Що мімезує поезія?” Арістотель пише, що зображати треба або кращих за нас, або гірших, або таких як ми. За Арістотелем можна наслідувати лише реальне (людей як ми – добрих та поганих) та ідеальне (кращих за нас). Арістотель з’ясовує у який спосіб чим і що можуть наслідувати поети і як саме. Можна або 1)розповідати про події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або 2) від самого себе, не замінюючи себе іншим, або 3) виводячи усіх зображуваних осіб у дії. Отже – епічно, лірично, драматично. Ось у цих трьох відмінностях – чим, що і як – і полягає наслідування. Само по собі наслідування властиве нам від природи. Тому люди й відрізняються від інших живих істот, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому набувають перших знань. Всі відчувають у наслідуванні приємність. (доказ: мистецькі твори, те, на що в дійсності дивитись неприємно, викликає у нас задоволення, коли ми бачимо найточніше його змалювання).

76. “Поетика” Арістотеля: вчення про трагедію.

На думку Арістотеля, “трагедія є відтворення прикрашеною мовою важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань”. В кожній трагедії повинно бути 6 складових елементів: фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична композиція. Основа трагедії – фабула. Фабула, наполягає Арістотель, мусить бути органічно цілісною та мати певний обсяг. Ціле – це те, що має початок, середину та кінець. Добре складені фабули не можуть ні починатися, ні кінчатися де завгодно, а повинні відповідати зазначеним умовам. Фабула трагедії неодмінно має перипетії та пізнавання. Перипетія є зміна подій до протилежного і притому зміна відповідно до ймовірності або неминучості. (Наприклад, в “Едіпі” вісник, який прийшов, щоб порадувати Едіпа і звільнити його від страху перед матір’ю, досяг протилежного, розкривши Едіпові, хто він був). Пізнавання є перехід від незнання до знання, або до дружби, або жо вороженчі тих, кому визначено долею щастя або нещастя. Арістотель виділяє такі види впізнавання: 1) впізнавання по зовнішніх ознаках, 2) впізнавання придумане самим поетом, 3) впізнавання через спогад, 4) впізнавання через міркування. Нарешті, за Арістотелем, фабули бувають прості та заплутані. Простою він вважає таку дію, безперервну та єдину, під час якої зміна відбувається без перипетії або пізнавання; а заплутану – таку, в якій зміна відбувається або з пізнанням, або перипетією, або з обома ними разом. А. виділяє зав’язку і розв’язку, зав’язка часто охоплює події, які лежать поза дією, і деякі з тих, що входять до неї самої, а решта – розв’язка. На друге місце А. ставить характери. Виділяє 4 умови досконалого характеротворення: 1) щоб характери були гідні, 2) відповідність характерів, 3)правдоподібність, 4) щоб характер був послідовний. На думку А. драматичні твори повинні писатися ямбічним ритмом, оскільки він блище до розмовної мови. Загалом А. виділяє 4 види трагедії: 1) заплутана трагедія, 2) трагедія жаху страждань, 3) трагедія характерів, 4) трагедія жаху, де дія відбувається у пеклі.