Норми та джерела права

Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, чим засвідчується їх загальнообов'язковість, а також положень, що розкривають, тлумачать зміст права. Види джерел права

· Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

· Правовий прецедент — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика[2].

· Правовий (санкціонований) звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

· Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. Договори з норматив­ним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових до­говорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

· Релігійні тексти (Коран, Сунна) — документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею.

· Правова доктрина — це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання.

· Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Но́рма пра́ва (правова́ норма) — загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

· 1.Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):

норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

· 2.Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права):

імперативні,

диспозитивні,

· 3.Норми права за характером впливу на особу:

заохочувальні,

рекомендаційні,

· 4.Норми права по субординації в правовому регулюванні:

матеріальні,

процесуальні,

· 5.Норми за ступенем визначності варіанта поведінки:

абсолютно визначені,

відносно визначені,

5. Поняття та види систематизації законодавства.

Систематизація законодавства - це діяльність правотворчих та інших компетентних органів (посадових осіб) щодо упорядкування та вдосконалення чинних нормативно-правових актів держави, приведення їх до цілісної внутрішньо узгодженої системи та видання новостворених нормативних актів чи збірників законодавства.

Розрізняють різні форми систематизації законодавства:

1) кодифікацію законодавства;

2) інкорпорацію законодавства;

3) консолідацію законодавства.

Кодифікація - це форма систематизації законодавчих актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин, яка полягає у якісній переробці нормативного матеріалу, тобто відміні застарілих норм, усуненні конкуренції правових норм та інших суперечностей правового регулювання, заповненні прогалин і створенні нового нормативно-правового акту -Кодексу, статуту, положення.

Інкорпорація - це форма систематизації законодавства, яка полягає у зведенні воєдино чинних нормативно-правових актів без зміни їх змісту і видання різного роду збірників. Інкорпорація може здійснюватися за хронологічним, алфавітним чи предметним критерієм, а також бути офіційною і неофіційною.

Консолідація - це відомість (об'єднання) відповідної безлічі нормативних актів по одному або декількох взаємозалежних питаннях в один укрупнений акт.

Поняття та види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність - це передбачена нормами права міра державного примусу, що застосовується щодо особи, яка вчинила правопорушення.

Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;

• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках — юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень (штраф, втрати спеціальних прав, попередження та ін);

• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);

• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.;

• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;

• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.

7. Конституційно-правовий статус людини і громадянина.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.

Важливим елементом змісту конституційно-правового статусу особи є його принципи: свободи, рівності особистості, невід'ємності прав і свобод, взаємозв'язку прав і свобод.

8. Форми безпосередньої та представницької демократії.

Безпосередня демократія - це здійснення влади самим народом шляхом голосування або шляхом підтримки пропозицій (ініціатив), внаслідок яких можуть бути прийняті владні рішення.

Формами безпосередньої демократії є референдум, вибори, збори, сходи громадян тощо.

Представницька демократія - це здійснення влади уповноваженими народом представниками щодо прийняття владних рішень.

Зазначені представники можуть функціонувати або колегіально як відповідні органи, або як посадові особи. Вони мають представницькі мандати, які отримали під час виборів. Тим самим прямі вибори, що є однією із форм безпосередньої демократії, поєднуються з представницькою демократією.

9. Президент України як глава Української держави.

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

10. Конституційний статус Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади.

Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

1. Становлення представницької влади в Україні.

Конституційний статус представницьких органів влади в Україні.
Відповідно до Конституції України, в Україні існує певна система представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.
1) По-перше це український парламент – Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом держави і складається із 450 народних депутатів України, що обираються один раз на чотири роки за змішаною виборчою системою. 225 депутатів обираються за пропорційною виборчою системою в єдиному одномандатному виборчому окрузі за списками політичних партій та виборчих блоків із встановленим бар’єром проходження 4%. 225 депутатів обираються в одномандатних округах виборчих округах за відносною більшістю голосів.
2) По-друге – Верховна Рада Автономної республіки Крим, яка складається із 100 депутатів, що обираються у одномандатних виборчих округах за відносною більшістю голосів.
3) По-третє – обласні ради, які не мають чітко встановленої кількості депутатів, це визначається радами самостійно. Мінімальна кількість депутатів у Херсонській обласній раді – 63, максимальна у Донецькій – 180. Причому українське законодавство визначає обласні ради, як представницькі органи, що представляють інтереси районів та міст обласного значення. Для цього від кожного суб’єкта адміністративно-територіального устрою цього рівня (район, місто обласного значення) обирається однакова кількість депутатів у багатомандатному виборчому окрузі за системою відносної більшості голосів.
4) По-четверте – ради громад – сільські, селищні та міські ради, а також районні у місті ради. Кількість депутатів у цих радах, відповідно до закону встановлюється самими радами. Вибори проходять в одномандатних виборчих округах за системою відносної більшості голосів.

2. Основи парламентаризму та парламентської діяльності.

Парламент (від фр. parler — говорити) є вищим представницьким та законодавчим органом держави і обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом.

Парламентаризм — це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

До основних функцій парламенту належать: законотворча, контрольна (контроль за бюджетом і діяльністю виконавчої влади); установча (прийняття конституції, участь у формуванні органів судової і виконавчої влади).

3. Правові засади парламентаризму.

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років

Стаття 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України.Стаття 78. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:Стаття 80. Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.Стаття 81. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.Стаття 82. Верховна Рада України працює сесійно.Стаття 83. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

4. Основні функції парламентської діяльності.

До основних функцій парламенту належать: законотворча, контрольна (контроль за бюджетом і діяльністю виконавчої влади); установча (прийняття конституції, участь у формуванні органів судової і виконавчої влади).

1. Політика як суспільне явище. Політична система в Україні: сутність, структура та функції.

Політика як суспільне явище – це сфера відносин між класами, націями, великими соціальними групами стосовно державної влади та управління, а також відносин між державами на міжнародній арені.

Отже, політична система суспільства – це інтегрована сукупність державних та недержавних соціальних інститутів, які виконують певні політичні функції щодо захисту інтересів соціальних груп, спільнот, і взаємодіють між собою.

Політична система складається із законодавчої, судової, виконавчої систем, центральних, проміжних та місцевих систем управління (чи самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації.

У цілому політичну систему України можна типологізувати як таку, що перебуває на стадії складної та постійної системної трансформації. До її основних характеристик слід віднести унітарну форму державного устрою з особливим статусом Криму, республіканську форму правління змішаного президентсько-парламентського типу, авторитарний характер політичного режиму, багатопартійність політичного спектру з поступовим просуванням у напрямку створення партійної системи поляризованого плюралізму, змішаний (мажоритарно-пропорційний) тип виборчої системи та формування представницьких органів влади і місцевого самоврядування, ідеологічний плюралізм із визначальним впливом соціалістично-комуністичної, центристсько-ліберальної та націоналістичної ідеологій тощо.

2. Зміст і типи політичного процесу.

Політи́чний проце́с — це форма функціонування політичної системи суспільства, що змінюється у просторі і часі; сукупна діяльність суб'єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи.

Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи й існуючого режиму. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору.

По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту — мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси та виконавців.

Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу. Така сукупність цілеспрямованих і спонтанних дій суб'єктів і учасників політичного процесу виключає яку-небудь чітку заданість або приреченість політичного процесу в розвитку подій і явищ. В результаті може вийти по відомій приказці: «Хотіли як краще, вийшло як завжди».

В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від одного стану до іншого.

З погляду структури політичний процес складається з ряду стадій, що послідовно втілюються в життя (але завжди залишаються внутрішньо пов'язаними один з одним) і циклічно повторюються.

3. Держава в сучасному суспільстві та її функції. Політичні партії як суб’єкти вироблення державної політики.

Функції держави - ​​це основні напрями діяльності держави, в яких виражаються і конкретизуються його класова і загальнолюдська сутність і соціальне призначення.

Види функцій держави

1. За соціальним призначенням державної діяльності - основні і неосновні.

Основні функції - такі напрями діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати і розвиватися, характеризують призначення держави, найбільш важливі напрями її діяльності на певному етапі розвитку - функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо.

Неосновні - є складовими елементами основних функцій, але окремо не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити низку її неосновних функцій: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва тощо.

2. За сферами діяльності держави функції поділяються на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні -здійснюються в межах даної держави і забезпечують внутрішню політику держави:

- політична - спрямування внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

- економічна - регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

- оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю над легальністю доходів громадян та їх об'єднань, а також за витрачанням податків;

- соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на труд, достатній життєвий рівень; ліквідація і пом'якшення соціальних протиріч через гуманну і справедливу політику;

- екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

- культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки, охорона культурної спадщини;

- інформаційна - організація і забезпечення системи отримання, використання, поширення і збереження інформації;

- правоохоронна - забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, навколишнього середовища, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Зовнішні -забезпечують здійснення зовнішньої політики держави:

- політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами відповідно до загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права;

- економічна - встановлення і підтримання економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу і рівня розвитку; інтеграція у світову економіку;

- екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;

- гуманітарна (культурна) - підтримання та розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вживання заходів до повернення культурних цінностей свого народу, що знаходяться за рубежем;

- інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

- оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними способами;

- підтримка світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

3. За строками виконання.

Постійні - здійснюються протягом усього часу існування даної держави (оборона країни, охорона правопорядку);

Тимчасові - здійснюються протягом певного проміжку в часі, наприклад, під час стихійного лиха, війни.

1. Політика - це діяльність державних органів, політичних партій, суспільних рухів у сфері відносин між великими соціальними групами, насамперед класами, націями і державами, спрямована на інтеграцію їх зусиль з метою зміцнення політичної влади чи її завоювання специфічними методами.

Партія – це добровільний союз, який виражає інтереси визначених суспільних шарів, заснований на ідеологічному зв'язку та націлений на завоювання влади в державі або участь у ній

Політичним партіям властиві такі основні функції:

• виявлення, формулювання й обґрунтування інтересів великих суспільних груп (політичне вираження);

• активізація й об ' єднання великих суспільних груп;

• формування ідеології і політичних доктрин; участь у формуванні політичних систем;

• участь у боротьбі за владу в державі і формуванні програм її діяльності; участь у здійсненні державної влади;

• формування суспільної думки; політичне виховання всього суспільства або його частини;

• підготовка і висування кадрів для апарату держави, профспілок і т. д.

4. Взаємовідносини політичної і державної влади. Основні напрями демократизації українського суспільства.

Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.

Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.

Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної влади від влади державної:

• політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи;

• будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;

• політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;

• атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

Утвердження демократичних засад в суспільстві гальмують такі чинники:

· висока забюрократизованість апаратів і управлінських процедур у державній владі й самоуправлінні на тлі ще низької політичної й управлінської культури чиновництва;

· низька законослухняність на всіх рівнях влади, навіть на вищих щаблях політичного управління. Через це дедалі більше громадян України, не знаходячи захисту в Україні, звертаються до Європейського суду;

· корупція не тільки у верхніх ешелонах влади, а й на низовому рівні, так звана побутова корупція стає звичним стилем повсякденного життя для багатьох верств населення;

· недостатньо висока політична й правова культура громадян, які не можуть внаслідок цього відстояти свої права й свободи, потрапляють в неправову залежність від чиновника, правоохоронця, підприємця й просто нахабного правопорушника;

· високий рівень конфліктності в суспільстві та серед політичної еліти.

5. Етнополітичні процеси в сучасній Україні, соціально–політичні конфлікти: сутність та причини.

Етнополітика – сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині країни, а також етнічних груп між собою.

Мета державної етнополітики – формування політичної нації. С уть принципових засад етнополітики України базується на:

– ідеї демократичного устрою держави;

– визнані пріоритету права й верховенства закону;

– існуванні єдиного громадянства;

– врахуванні взаємозв’язку загальногромадянських і національних прав людини;

– визнанні справжньої рівноправності етнічних груп у державотворчих процесах;

– політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності;

– дотриманні принципів:

а) національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні;

б) поліетнічного та полікультурного плюралізму;

– збереженні генофонду Українського народу;

– взаємодії й взаємовпливу політичного, економічного, правового соціального й національного факторів у суспільстві;

– захисті суверенітету й територіальної цілісності держави;

– рівноправності та взаємовигідному співробітництві з іншими країнами, міжнародними організаціями та незалежними експертами у міжнаціональній сфері.

Причини виникнення міжетнічних проблем:

- нездатність місцевих органів розв’язання проблем,

- обмеженість прав етнічних угрупувань.

Етапи розв’язання можливих етноконфронтацій на регіональному рівні:

- децентралізація місцевої влади,

- активізація громадськості через надання розширених прав,

- побудова традиційних інститутів соціального контролю,

- корекція ЗУ «Про місцеве самоврядування»,

- адаптація ЗУ «Про місцеве самоврядування» до Міжнародної хартії про місцеве самоврядування,

- надання Раді регіонів при Президентові України прав щодо етнокультурного збереження територій,

- ініціювати розвиток етнорегіональної політики на місцях,

- розробка основоположних принципів та механізмів координації етнополітики,

- рада регіонів могла б сприяти подоланню напруження.

Державне регулювання міжетнічних відносин

Функції:

- регіонально-територіальні взаємини, включно АР Крим,

- збереження, розвиток та забезпечення прав національностей (соціокультурних спільнот),

- розв’язання запитів і потреб громадян та окремих груп населення, пов’язаних з національними питаннями.

1. Інформаційно-аналітична діяльність у державному управлінні.

Інформаційно - аналітична діяльність (ІАД) – це специфічний різновид інтелектуальної, розумової діяльності людини, в п роцесі якої внаслідок певного алгоритму послідовних дій з пошуку, накопичення, зберігання, обробки, аналізу первинної інформації утворюється нова, вторинна аналітична інформація у формі аналітичної довідки, звіту, огляду, прогнозу тощо. В сучасних умовах с пецифіка інформаційно - аналітичної роботи полягає в забезпеченні особи, яка приймає рішення (управлінця), необхідною і достатньою кількістю аналітичної інформації для прийняття єдино правильного, ефективного в умовах непередбаченості і кризових явищ управлі нського рішення. Таким чином, інформаційно - аналітична діяльність певною мірою убезпечує, захищає керівників, управлінців від ризиків, небезпек і викликів сьогодення, рекомендуючи те чи інше ефективне управлінське рішення, прогнозуючи наперед наслідки його прийняття чи неприйняття, чи бездіяльності. При цьому вказуються як позитивні так і негативні наслідки прийняття/неприйняття таких рішень.

1. Роль політичної аналітики в державному управлінні.

Політична аналітика для потреб публічної політики дослід- жує процеси розроблення та реалізації державно-владних рішень.Фактично, найбільший її прикладний обсяг становить аналіз дер-жавної політики, який відповідає суб'єктам державної влади напитання: "Як державну владу реалізувати?". Для інших же зацікав-

лених сторін аналіз публічної політики висвітлює процес реаліза-ції державної влади та створює можливості для опосередкованої участі в цьому процесі.

Політична аналітика для потреб державного управління, основну процедуру якої можна назвати "політичним аналізом державної політики", задовольняє потреби, насамперед, суб'єктівдержавної влади, які несуть відповідальність за її збереження тапримноження. Навіть у реаліях сучасної демократії коло споживачівїї інформаційної продукції лишається, як правило, обмеженим.

Політична аналітика як галузь наукового пізнання передба- чає здійснення певної сукупності наукових процесів. Серед них: аналіз державної політики, політичний аналіз, політичний прогноз, політичні консультації та політична експертиза (остання має велике значення для процесу прийняття державно-управлінських рішень).

Політичний аналіз можна визначити як процес збирання й узагальнення інформації про політичну систему загалом і окремі її складові, виявлення зв'язків, взаємозалежностей та механізмів взаємодії суб'єктів політичного процесу, його закономірностей, аналогів і детермінант з метою розроблення порад, прогнозування напрямів імайбутніх результатів, наслідків політичних дій та їхнього впливу на розвиток суспільства й стан державної влади в ньому. Політичний аналіз у державному управлінні покликаний на службу державній владі. Таким чином, суб'єкт для політичного аналізу вже визначено, це - держава загалом або її окремі структурні елементи. Якщо ототожнювати державу з правлячою елітою - суб'єктом для політичного аналізу буде правляча еліта. Однак про- понуємо не плутати поняття: "суб'єкт політичного аналізу" (аналітик) і "суб'єкт для політичного аналізу" (носій політичної влади).

3 Політичне моделювання в державному управлінні.

Метод моделювання є складовою методологічного аспекту інформа-

ційно-аналітичної діяльності, яка допомагає розв’язувати комплекс проблем,

що існують в управлінні державою та її інститутами. Моделювання (у ши-

рокому сенсі) є основним методом досліджень у всіх галузях знань і науково

обґрунтованим методом оцінок характеристик складних систем, що викори-

стовуються для прийняття рішень у різних сферах державного управління.

Моделювання дає можливість досліджувати складні системи, частини

яких описані різними математичними методами. Використання моделюван-

ня для вивчення соціальних процесів дозволяє виявити таке:

– зовнішні параметри того чи іншого процесу;

– закономірності, які не доступні спостереженню у природних умовах;

– пошук параметрів, що оптимізують протікання процесу, який іміту-

ється;

– зв'язок імітованих явищ з тими параметрами, які автоматично зада-

ються програмою тощо.

У широкому сенсі моделювання – багатоплановий метод дослідження,

один зі шляхів пізнання. Він передбачає дослідження реально існуючих пре-

дметів, явищ, соціальних процесів, органічних і неорганічних систем. А це

означає, що сфери застосування моделювання, по суті, необмежені. Ними

охоплюються всі процеси.

4. Цілі та завдання політичного консультування в державному управлінні

ПОЛІТИЧНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ –

різновид професійної допомоги як політич-

ним діячам зокрема, так і політичним органі-

заціям і органам влади загалом у вирішенні

їх спеціалізованих завдань на основі знижен-

ня ризиків їх діяльності. П.к. є своєрідним

механізмом удосконалення практики управ-

ління політичними процесами та органі-

заціями, раціоналізації їх структури тощо.

Крім того, П.к. є досить ефективним засо-

бом допомоги замовнику надалі самостійно

вирішувати наявні проблеми.

П.к. відносно недавно перетворилося на

невід’ємну частину механізму забезпечен-

ня політичних процесів. Причому йдеться

передусім про такі базові політичні проце-

си, як державне управління та вибори. До-

сить довго в цих сферах узгодження інте-

ресів або планування виборчих кампаній

здійснювалось безпосередньо учасниками

процесів.

П.к. виконує низку завдань, основними з

яких є: формулювання рекомендації замов-

нику з питання, яке його цікавить, на основі

об’єктивної оцінки ситуації та з урахуванням

передового вітчизняного і міжнародного

досвіду; надання рекомендації замовнику у

відповідній формі, певний час і т.ін.; надан-

ня поточної допомоги замовнику у процесі

вирішення проблемної ситуації; зниження

ризиків у процесі прийняття ключових со- ціально-політичних рішень та загальне підви-

щення надійності прийнятих рішень.

Залежно від об’єкта П.к. поділяється на си-

стематичне (постійне) консультування (у

цьому разі консультації надаються протягом

тривалого часу, наприклад передвиборчої

кампанії, каденції народного депутата, пред-

ставників органів державної влади, існуван-

ня певної структури, політичної партії тощо);

консультування конкретного проекту (голов-

на мета подібних консультацій – вирішення

окремих завдань. Досить часто консульту-

вання конкретного проекту перетворюється

на регулярні консультації, особливо, якщо

замовник задоволений роботою експертів з

окремих питань); термінове консультування

(головною особливістю консультацій у цьо-

му разі є те, що вони проводяться в макси-

мально стислі строки для вирішення

найбільш актуальних питань). За кількістю

осіб, які отримують послуги, П.к. поділяєть-

ся на групове (проводиться відразу для

кількох членів структури, що звернулася за

порадами) та інтимно-особистісне (здійс-

нюється тоді, коли політик не бажає опри-

люднювати факт одержання консультацій та

його результати).

5. Принципи та методи політичного прогнозування.

ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ (від грець. – передбачення) – процес розробки науково обґрунтованого судження про вірогідність розвитку політичних подій, шляхи та строки її здійснення. П.п. є однією з форм передбачення з метою підвищення ефективності і точності рішень, що приймаються, розробки рекомендацій для практичної діяльності. Основна мета П.п. – передбачити небажані результати розвитку подій, підготуватись до неминучого, прискорити вірогідний розвиток конкретного явища в бажаному напрямі. Існує кілька класифікацій П.п.: за типами – пошукове, можливостей розвитку явища в майбутньому, та нормативне– на визначенняшляхів та строків досягнення можливого стану явища; за періодом – оперативне (до одного місяця), короткострокове (від одного місяця до одно-

го року), середньострокове (від одного року до п’яти років), довгострокове (понад 15 років). Основні принципи прогнозування: системність, безперервність, верифікація, альтер нативність, рентабельність. Прогнозування здійснюється в кілька етапів: передпрогнозна орієнтація, збирання даних прогнозного фонду, розробка базової моделі, побудова

нормативної моделі, оцінка вірогідності та точності прогнозу, розробка рекомендацій. У результаті У П.п. використовують різноманітні методи, але найбільш поширеними є три методи:

екстраполяції, аналогії та сценарію. Метод екстраполяції– це уявне продовження в май-

бутньому тих чи інших діючих політичнихпроцесів. Цей метод базується на тому, що

політичні явища мають тривалий час дії та

певну траєкторію розвитку, яку можна про-

довжити, якщо відоме минуле та сьогодення.

Метод аналогії полягає в тому, що на основі

ототожнення умов, які привели до певної

події в минулому, можна зробити висновок

про можливість події в майбутньому. Метод

сценаріїв передбачає опис розвитку подій у

майбутньому, його застосовують, коли хо-

чуть побачити, як будуть розгортатися події

на довгострокову перспективу. Сценарії

включають альтернативні варіанти розвитку

подій, тому їх кількість може бути різною.

Існують три види сценарію: “сценарій-есе”, аналітичний, формалізований. Оцінюючи

5. Моніторинг як інструмент управління державною політикою.

Методологічне обґрунтування моніторингу в системі розроблення та реалізації державної політики зводиться до необхідності створення комплексної системи збирання, накопичення, опрацювання та використання інформації, що розкриває специфіку окремих складників діяльності суб'єктів державного управління, його динаміку, що виявляється через внутрішні й зовнішні зв'язки

тощо. Як інструмент державного управління, моніторинг є універсальним та здійснюється за узагальненим алгоритмом у будь-якій сфері державного управління але з урахуванням її специфіки. Інформація, отримана від моніторингу в державному управлінні в певний момент, чи з визначеною періодичністю, власне, й забезпечує коригування важелів, методів, політики механізмів державного управління, забезпечуючи тим самим ефективність його функціонування. Лише забезпечення безперервної дії моніторингу, як інструменту механізму державного управління сприятиме підвищенню його ефективності загалом.

1. Публічна політика як соціальне явище.

Публічна політика – це форма політичного процесу, який реалізується в публічному просторі, підтримується інформаційно-комунікаційними ресурсами та представлений комплексом прозорих вертикальних та горизонтальних взаємодій його учасників.

Умовами результативності публічної політики є:

здатність та спроможність упорядковувати інформацію;

здатність переробляти інформацію;

здатність встановлювати та підтримувати осмислені контакти.

1. Місце та роль груп інтересів у публічній політиці.