Організаційно-правове регулювання інвестиційної діяльності 3 страница

Питання співвідношення економічних і адміністративних методів регулювання потоків капіталів е вторинним, похідним від обґрунтування пріоритетів (галузеве-територіальних, часових, за видами і формами інвестицій, щодояких слід застосовувати методи стимулюваннячи дестимулювання інвестиційної активності. Вихідним пунктом обґрунтування цих пріоритетів повинна стати реальна оцінка інвестиційної привабливості економіки з погляду інвесторів в поєднанні з критичною оцінкою можливостей усунення перешкод на шляху потоків капіталів на регіональному рівні. Для цього детальніше зупинимось на дійсних, а не декларованих цілях інвестування. Подібна оцінка є надзвичайноважливим етапом розробки інвестиційної політики (загальнодержавної і регіональної), тому що за сукупністю та впливом позитивних факторів інвестиційного клімату наша країна значно відстає, а за впливом негативних, дестимулюючих інвестиційну діяльністьзначно випереджає відповідні параметри інвестиційного клімату розвинутих економік. Власне тому строго економічна ціль інвестиційного процесу - отримання прибутку на капітал може бути властивою лише для інвестицій в розвинуті країни. В вітчизняній економіці слід шукати інші, особливі цілі інвестиційної діяльності, через що процес інвестування носить спорадичний, разовий, а не постійний, безперервний характер, а обсяги інвестицій е несуттєвими в порівнянні з потоками прямих іноземних інвестицій між розвинутими країнами [151,с.143].

Розглянемо три найпоширеніші теорії прямого інвестування [141, с.665]. Насамперед, це теорія монополістичної переваги, яка забезпечує дочірній компанії вищий, ніж національним конкурентам рівень ефективності і пов'язана з теорією організації виробництва. Внаслідок досконалішої організації масштабів виробництва, фірма-монополіст здійснює географічну диверсифікацію конкурентної продукції (горизонтальна інтеграція), випуск проміжної (первинної) продукції для вітчизняного виробництва (зворотна вертикальна інтеграція) або остаточної продукції з вітчизняних напівфабрикатів (форвардна вертикальна інтеграція). Реалізація теорії монополістичної переваги відбувається на основі досконаліших знань (технологій, навиках менеджменту і маркетингу), моделі життєвого циклу продукту. Олігопольне становище крупних фірм вимагає постійно розширювати ринок з метою протидії конкурентам-олігополістам та забезпечення зростання внутрішньої економії внаслідок ефекту масштабу та конкурентних переваг олігополістів в доступі до світових ривків капіталу.

Дещо інший напрям узагальнень висвітлює теорія інтерналізації (трансформації видатків), що базується на припущенні про неспроможність, ринків до оптимального розміщення ресурсів внаслідок природних, об'єктивно існуючих та встановлених урядом зовнішніх (неринкових) ефектів в ринковій ціні. В цих умовах зберегти монопольні переваги багатонаціональні компанії можуть лише шляхом заміни операцій з матеріальними чи нематеріальними ресурсами на зовнішніх ринках функціонуванням власного, внутрішнього корпоративного ринку. Не зайве зауважити, що цей ринок меншою мірою залежний від дій національних урядів і ефективніший внаслідок використання трансфертного ціноутворення, інших неринкових за своїм характером методів господарювання.

Синтезованим варіантом розглянутих теорій е еклектична парадигма прямих іноземних інвестицій, в межах якої робиться спроба пояснити різноманітність композиції форм і видів іноземного інвестування для різних приймаючих країн. Вплив національних факторів (природних, трудових ресурсів, географічне розміщення, структура і рівень розвитку ринку, ступінь і дієвість втручання національної держави) визначає вибір співвідношення між товарним експортом, ліцензуванням, прямими інвестиціями і їх формами (грошові частки у статутному капіталі, майнові і немайнові внески), неакціонерні форми інвестування (лізинг, франчайзинг, гудвіл тощо). Можливо, саме еклектична парадигма найбільшою мірою відповідає економічним відносинам в умовах глобалізації світової економіки і може претендувати на роль основи загальної теорії міжнародних економічних відносив. Наголосимо, що в межах еклектичної парадигми достатньо повно можна обґрунтувати стратегію і операційні завдання державної (регіональної) політики щодо іноземних інвестицій.

Отже, підсумовуючи вищесказане відмітимо, що стратегія формування інвестиційного клімату та засоби стимулювання інвестиційної активності повинні бути орієнтовані як на іноземного, так і, головним чином, на вітчизняного інвестора.

По-друге, така політика повинна враховувати прогресуюче зниження реального споживання, а отже - платоспроможного попиту внутрішньоукраїнського ринку. Тобто, подальше посилення впливу фактора збутових можливостей, як потенційно єдиного на даний час мотиву імпорту капіталів в Україну, можливе лише шляхом захисту національного виробництва та зростання реального споживання населення.

По-третє, об'єктивна оцінка становища свідчить про неможливість змін у стратегічній орієнтаціїіноземних інвесторів на збутза рахунок зміни економічної політики в середньотерміновій перспективі. Але економічна ситуація у нашій країні не дозволяє забезпечити рівень конкурентноздатності на ринках капіталів, аналогічний сусіднім державам, через формування системи стимулів і пільг інвесторам. [74, с.130].

Висновок про переважаючі збутові пріоритети підтверджується й пофірмовим аналізом найбільших інвестиційних проектів в Україні. Причому в галузях, які володіють потенційно великим ринком внаслідок монополістичного чи олігополістичного становища (телекомунікації, електроенергетика, нафтопереробка, харчова промисловість, внутрішня і зовнішня торгівля тощо) інвесторам вдається отримати значно вищий рівень дохідності, ніж середній світовий (у 1997 р. 15% річних до обсягу інвестицій) чи навіть близький до рівня в розвинутих економіках (20-25%). Для прикладу, сукупні інвестиції здійснені у сфері телекомунікацій спільним підприємством Utel становили з 1992 р. близько 175 дол. США, а доходи лише за 1998 р. - 338,3 млн. дол. США, прибуток - 38,3 млн. дол., США. Тобто, термін окупності інвестицій, враховуючи їх здійснення за роками, можна оцінити в 3-5 років. Орієнтація на розширення ринків збуту чи перспективне закріплення на них може носити й більш завуальований характер, як, наприклад, у харчовій, тютюновій промисловості чи у виробництві сільськогосподарської техніки з наступним постачанням запасних частин, комплектуючих зарубіжного виробництва. Проте загалом не можна заперечити висновок про те, що при наявності переваг (теперішніх чи майбутніх) іноземні інвестори здійснюють інвестиції, незважаючи на будь-які перешкоди [107, с.35].

Таким чином, загальнодержавна політика формування сприятливого інвестиційного клімату повинна забезпечити узгодження інтересів держави та інвесторів з врахуванням існуючого співвідношення пропозиції і попиту на ринку капіталів, реальних можливостей нашої країни, створити такі умови господарської діяльності, які були б привабливіші від тих, що пропонують інші потенційні імпортери капіталів. Наголосимо, що не обов'язково слід використовувати лише стимулюючі інвестиційні заходи, не менш дієвим може бути протекціонізм щодо інших видів міжнародних економічних відносин.

Враховуючи викладене, сформулюємо основні напрями загальнодержавної стратегіїрегулювання іноземних інвестицій.

1. Посилення протекціонізму щодо товарного імпорту, насамперед, у частині жорсткого дотримання чинних тарифних бар'єрів і широкого застосування нетарифних обмежень. Зазначимо, що в Угорщині, яказаймає провідне становище в імпорті капіталів (1439 дол. на одного мешканця станом за 1997 р.), збережено застосування кількісних обмежень імпорту(в 1994-98рр. розмір квоти наімпорт товарів становив 400-600 млн. дол.) та експорту(близько 6% обсягів квотується) [85, с.25].

2. Забезпечення регіонально-галузевої орієнтації інвестиційної активності і, головне, - стабільних умов господарювання, в залежності від потенціалу конкурентноздатності виробництва товарів, надання послуг, виконання робіт,окремих територій на зарубіжних ринках. Певною мірою цей напрям в останні роки реалізується в проектах спеціальних економічних зон чи режимів інвестиційної діяльності. Завдання полягає в переведенні дещо стихійного, кон'юнктурного процесу в рамки системної і планомірної загальнодержавної політики.

3. Формування загальнодержавної інвестиційної політики "знизу - догори" через узагальнення (синтез) регіонально-галузевих напрямів і економічних інструментів (варто наголосимо, що останні повинні реалізовуватись при безумовному дотриманні обмежувальних критеріїв економічної та екологічної безпеки держави).

4. Поступове і послідовне зменшення впливу дії факторів, які дестимулюють інвестиційну активність (нестабільність законодавства; нездатність уряду дотримуватись зобов'язань; надмірний державний контроль; відсутність підтримки з боку органів виконавчої влади; недостатній розвиток телекомунікаційної і транспортної мережі; корупція).

Як зазначалось раніше, можливості створення особливих стимулюючих інвестиційний процес умов господарювання на регіональному рівні обмежені. Тому регіональна складова загальнодержавної політики формування сприятливого інвестиційного клімату повинна орієнтуватися переважно на усунення перешкод у здійсненні інвестиційної діяльності. При цьому, враховуючи нижчий рівень інвестиційної привабливості української економіки в порівнянні з іншими країнами, принципово важливим є забезпечення абсолютно рівних умов здійснення інвестицій для вітчизняних суб'єктів господарювання.

Для регіональної політики стимулювання інвестицій важливим є аспект, пов'язаний з геополітичними інтересами різних держав чи міждержавних угруповань, які ефективно реалізуються ними через різні форми експорту капіталів (програма технічної допомоги, імпорт капіталів у формі позичкового і функціонуючого капіталу). Цей аспект має виняткове важливе значення для нашої країни, враховуючи її масштаби, економічні та соціальні зв'язки, які склались історично у різних регіонах з сусідніми країнами. Саме тому географія імпорту капіталів може бути значущим фактором географічної орієнтації процесу зовнішньоекономічної інтеграції держави загалом.

З урахуванням цього визначимо основні засади розробки стратегічного плану формування сприятливого інвестиційного клімату у регіоні наступним чином. Насамперед, визначимо, що метою розробки і реалізації стратегічного плану є створення інвестиційного клімату, конкурентоспроможного за основними параметрами з аналогічними регіонами сусідніх держав та України. По-друге, при розробці стратегічного плану, крім загальних принципів планування, доцільно забезпечити дотримання таких основних принципів, як:

- довгострокова орієнтація планових завдань і заходів у поєднанні з конкретним планом дій щодо зменшення інвестиційних ризиків та відновлення довіри інвесторів до потенційних партнерів та органів влади;

- дотримання чинного законодавства та узгодження з програмними заходами уряду України і органів державного управління області;

- максимально можливе збалансування інтересів інвесторів та соціально-економічних інтересів розвитку регіону на основі поліпшення обґрунтованості, інформаційної та правової забезпеченості інвестиційних проектів;

- раціонально допустиме усунення перешкод організаційно-технічного характеру на місцевому рівні для початкового етапу діяльності.

Важливим аспектом є забезпечення послідовного досягнення стратегічних цілей і виконання планових завдань, для чого виділимо декілька етапів плану: попередній (один рік); базовий(3 роки); етап розвитку (5 років). Стратегічною метою першого етапу визначимо відновлення довіри інвесторів до партнерів та органів державного управління щодо умов інвестиційної діяльності, активніше пропонування господарського комплексу регіону як об'єкта інвестиційної активності на зарубіжних ринках капіталів і, як наслідок, прискорення темпів зростання обсягів іноземних інвестицій.

На другому етапі доцільно завершити формування системи залучення інвестицій, що забезпечило б обсяги інвестицій у розрахунку на одного мешканця у конкретних визначених обсягах.

Стратегічною метою третього етапу визначимо створення інвестиційного клімату, основні параметри конкурентноздатності якого забезпечили б конкуренто­спроможність регіону як об'єкта інвестиційної діяльності на рівні аналогічних регіонів України та сусідніх держав.

Стратегічні та операційні завдання першого етапу повинні передбачати аналіз становища на ринку капіталів, характерних тенденцій та процесів, уточнення аналітичних оцінок конкурентоспроможності регіону як об'єкта інвестиційної діяльності та розробка заходів з її підвищення і, з врахуванням цього, інвентаризацію інвестиційних проектів і програм, здійснюваних у регіоні, виявлення та усунення проблем і перешкод у діяльності іноземних інвесторів. Важливими є координація підготовки найбільш значних для господарського комплексу інвестиційних проектів і програм, розробка і здійснення комплексу міжнародного маркетингу інвестиційних проектів на зарубіжних ринках капіталів, а також здійснення заходів з концентрації та підвищення ефективності використання в пріоритетних для області галузях і територіях фінансових ресурсів міжнародних програм допомоги, іноземних фондів та спеціальних фінансових інституцій. Крім цього, надзвичайно актуальним у конкурентній боротьбі за капітали є розробка і реалізація підпрограми формування іміджу регіону як об'єкта інвестиційної діяльності з відносно сприятливішим інвестиційним кліматом, а також пропагування цивілізованих і сумлінних відносин з інвесторами в середовищі українських підприємців та населення.

Вказані стратегічні завдання деталізуємо у вигляді таких першочергових операційних завдань на початковому етапі формування реалізації стратегічного плану:

1. Формування системи та механізмів координації діяльності органів державного управління, суб'єктів підприємництва та їх асоціативних органів фінансово-банківських установ, консультаційних фірм, громадських організацій, засобів масової інформації з усунення нераціональних та незаконних перешкод у здійсненні інвестицій.

2. Дерегулювання в раціонально допустимих межах інвестиційної діяльності на місцевому рівні та ініціювання змін у законодавчих та нормативних актах загальнодержавного рівня.

3. Здійснення заходів з доопрацювання уніфікованих форм типових контрактів з іноземними інвесторами та їх запровадження у практику інвестиційної діяльності.

4. Створення недержавних та змішаних інституціональних органів сприяння іноземним інвестиціям, включаючи формування фінансово-економічних та правових механізмівїх взаємодії з суб'єктами інвестиційного процесу і органами державного управління, а саме консорціуму навчально-консультаційних та експертно-інформаційних фірм, що спеціалізуються на наданні послуг інвесторам, палати незалежних експертів; постійно діючої інвестиційної ярмарки; регіонального міжнародного арбітражного суду; асоціації іноземних інвесторів чи інших громадських організацій.

Організаційна підтримка досягнення визначених завдань має забезпечити Група координації виконання плану. Для реалізації окремих напрямків плану чи супроводження крупних інвестиційних програм та проектів, у тому числі проектів С(В)ЕЗ, доцільно створювати окремі робочі групиза участю працівників органів державного управління, асоціативних органів іноземних та українських інвесторів, громадських органів організацій, засобів масової інформації та ін.

Звичайно, при цьому слід орієнтуватися і на ініціативні дії щодо зміни загального інвестиційного клімату в кращий бік у державі через формування досконалої, несуперечливої і раціональної законодавчо-нормативної бази та засобів її реалізації.

РОЗДІЛ II

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

2.1. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЛУЧЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Одним із найважливіших чинників поліпшення інвестиційної політики в Україні є створення адекватного ринковій економіці правового поля, що цілком залежить від політичної волі законодавчої і виконавчої гілок влади.

Зміст та сутність правового регулювання інвестицій полягає в становленні правових норм (умов і гарантій), що визначають взаємовідносини суб'єктів інвестиційної діяльності.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інститути, господарські товариства (компанії) і корпорації, фінансово-кредитні установи та інші функціональні учасники.

Держава бере участь в інвестиційному процесі, як через державний сектор економіки, так і через свої інститути: органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет та ін.

В Україні діє більш ста законів і інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Серед них необхідно особливо виділити Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. [12] і Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р. [28], що складають основу правового регулювання інвестиційної діяльності.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. зафіксовані державні гарантії прав інвесторів. Насамперед, передбачена стабільність умов діяльності інвесторів незалежно від змін у законодавстві протягом десяти років, відшкодування збитків, нанесених інвестору державними організаціями. Цей закон є основою для інвестиційної діяльності.

У умовах глибокої економічної кризи одним із важливих засобів рішення внутрішніх проблем є залучення іноземних інвестицій, що є додатковим засобом фінансування виробничого, соціально-економічного і науково-технічного розвитку держави. Сьогодні в Україні створені певні правові умови, що стосується діяльності суб'єктів з іноземним капіталом. Правове регулювання діяльності підприємств за участю іноземного капіталу здійснюється відповідно з нормами національного і міжнародного права [6],[23].

У Законі України “Про економічну незалежність України” від 30 серпня 1990 р. передбачалася можливість участі іноземного капіталу в економіці України. Таким чином, були створені умови для розробки пакету нормативних актів, що повинні були створити умови для залучення іноземних інвестицій і визначити порядок створення і діяльності підприємств за участю іноземного капіталу на території України [8].

Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. спрямований на забезпечення вільного економічного самовизначення юридичних і фізичних осіб та декларує право на приватну власність, на використання найманої праці, обмежується втручання держави в підприємницьку діяльність. Він гарантує рівні права власності інвесторам: приватному, колективному та державному [3].

Саме цей закон вперше визначив, що суб'єктами права власності в Україні можуть бути й інші держави, їхні юридичні особи, міжнародні об'єднання, громадяни інших держав і особи без громадянства.

У Законі України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. проголошується свобода підприємницької діяльності, але обмежуються види підприємницької діяльності, саме ті, що є прерогативою держави, і ті, що потребують ліцензування (у тому числі інвестиційної діяльності) [19].

Закон “Про підприємства” від 27 березня 1991 р. встановлює види підприємств, що функціонують на Україні: індивідуальні, приватні, колективні, державні, муніципальні і спільні. Дозволяються інші підприємства з найманою робочою силою [20].

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991р. визначає рівність суб'єктів цієї діяльності (вітчизняних і іноземних), гарантії прав власності, реєстраційний порядок діяльності організацій. Передбачено податкові, митні норми регулювання, експортно-імпортні квоти. Дається визначення іноземних суб'єктів господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України [126, с.30],.

У Законі крім визначення спільного підприємства, було дано поняття спільного підприємництва. Таким чином, було продовжено правове закріплення основ здійснення діяльності за участю іноземного капіталу.

Розрахунки між суб'єктами інвестиційної діяльності (резидентами і не резидентами) здійснюється згідно з Закону “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р. [22].

Закон України “Про систему оподатковування” від 25 червня 1991р. визначає для інвестора види податків і зборів, основними з який є податок на додаткову вартість, податок із прибутку, відрахування в позабюджетні фонди [24].

Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 квітня 1991 р. визначає види операцій, пов'язаних з інвестиційною діяльністю: фінансування реальних інвестицій за дорученнями їхніх власників або розпорядників; випуск, покупка і продаж цінних паперів, лізингові, факторингові і довірчі операції. Забороняється діяльність банку як інвестора у виробничі сфери, торгівлі матеріальними цінностями [2].

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу в Україні” від 18 червня 1991р. обумовлює майнові права інвесторів, їхній захист і державний контроль за випуском і обігом цінних паперів [28].

Крім цих нормативних актів, інвестиційна діяльність і діяльність підприємств за участю іноземного капіталу регулюється Законом України: “Про режим іноземного інвестування”. До його прийняття діяв Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” № 55-93 від 20 травня 1993 р. [З], яким було зупинено дію Закону України “Про іноземні інвестиції” від 13 березня 1992 р.

Особливістю правового регулювання діяльності іноземних інвесторів на території України є те, що, поряд із вищезгада­ним законом, мають враховуватися також положення цілого ряду інших законів та підзаконних нормативних актів. Це Закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” та багато інших нормативних актів.

В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю та іноземним інвестуванням, як її складовою части­ною, визначається у Концепції регулювання інвестиційної діяль­ності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів № 384 від 1 червня 1995 р. Можна сказати, що в Україні вперше на концептуальному рівні в названому документі визначається державна політика щодо здійснення процесу інвестування в країні та іноземного інвесту­вання зокрема [43].

Відповідно до Концепції державна інвестиційна підтримка має надаватися переважно для розвитку пріоритетних напрямів у економіці. Такими напрямами пріоритетного інвестування є розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій; соціальна сфера, роз­ширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку та послуг для населення, а також конкурентноспроможної продукції, що поставляється на експорт; розвиток агропро­мислового комплексу; прискорення розвитку медичної та мікро­біологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи.

Таким чином, Концепція стала першим документом, де йдеться про державне управління іноземним інвестуванням в контексті державного управління інвестиційною діяльністю вза­галі.

Оптимізації використання іноземних інвестицій в економіці нашої країни має сприяти залучення іноземних інвестицій пе­реважно для реалізації державних пріоритетних програм (про­ектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови еко­номіки та надання переваги завершенню раніше розпочатих бу­дов, технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств. Ці принципи знайшли своє втілення в положен­нях Державної програми заохочення іноземних інвестицій в Ук­раїні (втратила чинність), постанові Кабінету Міністрів Ук­раїни № 126 від 2 березня 1994 р. “Про затвердження переліку підприємств, приватизацію майна яких, що перебуває у за­гальнодержавній власності, доцільно здійснити із залученням іноземних інвестицій” [40], постанові Кабінету Міністрів Ук­раїни № 32 від 17 січня 1995 р. “Про затвердження переліку підприємств, приватизацію майна яких, що перебуває у загаль­нодержавній власності, доцільно здійснити із залученням іно­земних інвестицій” [41] та ін.

Протягом минулого року Президент України видав Указ “Про залучення іноземних інвестицій в економіку України” і Закон “Про концесії”. Відповідно до Указу Президента, інвестори звільняються від сплати податку з доданої вартості на устаткування ввезене на територію країни в обмін на корпоративні права підприємств. Закон “Про концесії” дає законодавчу базу для використання об’єктів, які знаходяться в державній або комунальній власності на термін від 10 до 50 років [29],[14].

Закон України “Про оренду землі” дозволяє оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, у тому числі іноземними фізичними і юридичними особами. Цим законом регулюються відносини між орендарем і орендодавцем, визначається порядок державної реєстрації договору оренди [18].

При визначенні правового середовища іноземного інвестування в Україні не потрібно забувати про те, що крім внутрішнього українського законодавства існує група міжнародних договорів України з окремими країнами, що сприяють захисту іноземних інвестицій, що здійснюють вплив на інвестиційний клімат в Україні. Особливість цих договорів полягає в тому, що в них для інвесторів країн-учасниць договору дається більш пільговий, відмінний від національного режим діяльності [66, с.10].

А згідно Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991р. укладені і ратифіковані Україною міжнародні договора складають невід’ємну частину національного законодавства [7].

Крім двосторонніх договорів, існує велика кількість багатосторонніх: універсальна Вашингтонська конвенція 1965 р. “Про вирішення інвестиційних суперечок між державою, що приймає, і іноземними інвесторами” (до цієї конвенції приєдналося більш 90 країн), Сеульська конвенція 1985 р. про створення Міжнародного Агентства по справах іноземних страхувань при міжнародному банку реконструкції і розвитку. Прикладом багатостороннього регулювання на регіональному рівні є Римська угода 1957 р., Інвестиційний кодекс, що затверджений країнами Андської групи. У свій час були створені міжнародні економічні організації - Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Конвенція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) [53, с.105].

В даний час Україна підписала більше 30 договорів по захисту іноземних інвестицій: з Данією, Німеччиною, Грецією, Литвою, КНР, Румунією, Чехією, США, Францією й іншими країнами. Згідно Закону України “Про міжнародні договора України” від 22 грудня 1993 р. [15] такі договора після їхнього підписання підлягають обов'язковій ратифікації Верховною Радою України. Україна ратифікувала договора з Узбекистаном, США, Росією, Фінляндією, Болгарією, Нідерландами, Латвією, Китаєм, Данією, Норвегією, Естонією й іншими країнами.

Деякі країни уклали договір про неприпустимість подвійного оподатковування і заохочення спільної інвестиційної діяльності. Це такі країни як: Великобританія, Польща, Бєларусь, Угорщина, Молдова, Швеція, Канада, Словаччина. Україна також парафувала договори про сприяння і взаємний захист іноземних інвестицій з Індією, Францією, Італією, Пакистаном, Австрією, Об'єднаними Арабськими Еміратами, Чехією, Алжиром, Югославією, Грецією. Перебувають в стадії укладання договора з Грецією, Тунісом, Єгиптом, Швейцарією, Мальтою.

3 червня 1992 р. був прийнятий Закон України “Про вступ України в Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію, Міжнародну асоціацію розвитку і Багатостороннє агентство по гарантіях інвестицій”. На сьогодні Україна є членом одного з головних органів ООН, покликаного вирішувати різноманітні питання міжнародного економічного співробітництва, - Економічної і Соціальної Ради. У той же час Україна прикладає багато зусиль для вступу в такі важливі міжнародні структури як Європейська співдружність і система ГАТТ/СОТ. 16 червня 1994 р. між Україною і Європейською співдружністю був підписаний договір про партнерство і співробітництво. Відносини України з цими організаціями спрямовані на відновлення тісних договірних відносин, що регулюють різноманітні аспекти економічного співробітництва [150, с.311].

Законодавча база визначає правовий статус інвесторів - суб'єктів інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових і інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Законодавство декларує, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види й обсяги інвестицій; залучають для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації торгів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами і результатами інвестицій.

Поряд із правами інвесторів чинне законодавство встановлює і певні їх обов'язки. Так, інвестор зобов'язаний подавати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів і спеціальних служб на капітальне будівництво, одержати висновок експертизи інвестиційних проектів в частині дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, екологічних і інших вимог; одержати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, що потребують відповідної атестації виконавця. Крім того, суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані додержуватися державних норм і стандартів; подавати у встановленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не припускати недобросовісної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання.