Форми авторитаризму

Деспотизм являє собою архаїчну форму режиму, він відповідає двом спотвореним формам правління, якими є тиранія та олігархія (за Аристотелем). Держава стає об’єктом приватного привласнення з метою задоволення особистих потреб того або тих, хто править. Список колишніх деспотичних правителів довгий – Бокасса у Центральноафриканській Республіці, Дювальє на Гаїті, Трухільо у Домініканській Республіці, Маркос на Філіппінах, Мобуто в Заїрі.

Деспотичні диктаторські форми політичного режиму залишаються життєздатними і в сучасні часи, хоча такий режим притаманний більшою мірою країнам із низьким рівнем розвитку промислового виробництва та грамотністю населення. Запорукою політичного існування сучасних диктаторів (тиранів) є насилля, тортури, страх. Наприклад, Омар аль-Башир (Судан, при владі з 1989 р.); Тан Шве (М’янма, при владі з 1992 р.); Робарт Мугабе (Зімбабве, при владі з 1980 р.); Теодоро Обіанг Нгуема Мбасого (Екваторіальна Гвінея, при владі з 1979 р.); Муамар Каддафі (Лівія, при владі з 1969 р.)

Диктатура – це авторитарний режим, що виходить за рамки особистих інтересів правителя або правителів і стосується співтовариства загалом: проект національної консолідації, проект соціального або морального збереження, розвитку і модернізації. У чистому вигляді диктатура визнає себе такою і постає головним чином як перехідна форма. Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався режим так званого «нового» або «м’якого» авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення «нової держави», але й реалізація серйозних економічних реформ, які забезпечили б вихід на протязі посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклади тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Бразилія, Чилі, Філіппіни, Греція, Португалія. Така популярність авторитаризму продиктована його перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, знайти консенсус між владою й опозицією, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних конкретних питань. Все це надає привабливості авторитаризму та спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.

Військовий режим – має кілька різновидів: а) військово-диктаторський, де армія є пріоритетною правлячою силою, розділяючи виконавчу владу з правлячою бюрократією; б) військово-демократичний, при якому армія стає однією з політичних інституцій і не підмінює інших; в) військового державного перевороту (як правило він не довговічний), г) авторитарний преторіанізм (від лат. praetoriani – преторіанці – наймані війська, що є опорою насильницької влади, основаної на грубій силі).

У країнах Азії й Африки досить поширеною формою політичного режиму є «стратократія», яку розуміють як правління військових, що «узаконюють» неконституційним шляхом свою владу і проголошують себе вищим органом державної влади. Утвердження військових у сфері політичного керівництва супроводжують: по-перше, відміна або призупинення дії конституції; по-друге, концентрація законодавчої влади в руках військової ради; по-третє, заборона будь-якої політичної діяльності (включаючи розпущення або призупинення діяльності політичних партій, громадських організацій тощо); по-четверте, обмеження конституційних прав і свобод громадян, широке застосування насильницьких методів управління (введення надзвичайного стану). Стратократія – недовговічний політичний режим, оскільки він не є легітимним. Навіть якщо військові не відмовляються від влади, вони стискаються з проблемою створення хоча б якого-небудь конституційного фасаду (проводять референдуми, перейменовують лідера військової хунти на президента або призначають на пост глави держави підставну фігуру з цивільних політиків; засновують правлячу партію, від імені якої реалізують свою владу). Так було у Єгипті (1952 р.), Сирії (1963 р.), Іраку (1963 і 1968 рр.), Йемені (1962 р.), Алжирі (1965 р.), Лівії і Судані (1969 р.). Пізніше всі інститути військового правління було замінено на президентські (як правило, однопартійні) режими зі збереженням значної ролі армії і військових у політиці.

Афро-азіатські держави не можна однозначно інтерпретувати ні як тоталітарні ні як тоталітарні режими (адже в них відсутня технічна інфраструктура, яка допомагає здійснювати загальний контроль за поведінкою людей), ні як демократичні, тому що створення конституційно-правового демократичного фасаду не означає встановлення відповідних демократичних правил «політичної гри». Розвиток нової парадигми у концептуалізації афро-азіатської дійсності пов’язаний з розробкою понять «патрімоніалізм» і «неопатрімоніалізм».

Поняття «патрімоніалізм» походить від слова «patrimonium», що ще з Римського права означає «спадкове родове майно». Традиційний патрімоніалізм був притаманний різним давнім і середньовічним східним суспільствам. Головна його особливість полягала у дистанціюванні між центром політичної влади та суспільством. Для неопатрімоніалізму характерним є симбіоз деяких елементів традиціоналізму й сучасної держави, коли «зовнішній фасад» держави (наявність конституції, парламенту, політичних партій, системи виборів тощо) не співпадає з внутрішньою логікою функціонування влади. У таких режимах:

· політичний центр концентрує всі ресурси влади (політичні, економічні, символічні), одночасно закриваючи доступ для всіх інших груп і прошарків до цих ресурсів та контролю над ними;

· правлячі групи керують державою як приватною власністю (патримоніумом), які «приватизують» громадські інститути і їх функції, використовуючи їх як джерело власних прибутків;

· етнічні, кланові, релігійні та сімейно-родові зв’язки відтворюються у сучасних політичних і економічних відносинах, визначаючи принципи їх функціонування;

· відбувається персоналізація влади, коли культ нового вождя – керівника держави стає об’єктом релігійного вшанування й сакралізації;

· реальним принципом функціонування політичної системи стає клієнталізм (відносини особистої залежності, які випливають із взаємообміну послугами між патроном і його клієнтами), або патронажні відносини.

Останніми роками у багатьох афро-азіатських країнах відбувається демократизація політичної системи.

Авторитарним за своєю суттю є монархічний режим, особливо це стосується ісламських монархій (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман). Релігія в ісламському світі є домінуючою формою суспільної свідомості й способу життя. Якщо західне суспільство може генерувати свої закони, то мусульманське – лише тлумачити дане зверху. Абсолютний характер віри визначає й абсолютний характер державності та підлеглості суспільства державі. Покора правителю є своєрідною формою богослужіння, непокора – гріх і злочин.

Процес економічної модернізації у ХХ ст. спричинив соціальні зміни в ісламських монархіях, проте поряд із західними стандартами рівня і якості споживання незмінною зберігається роль ісламу як основи суспільно-політичного життя, консервується абсолютна влада правлячих родин. Економічна лібералізація, що активізувалася в країнах Аравійського півострова наприкінці ХХ ст. і спричинилася процесами глобалізації, привела до паростків демократизації в цих країнах. Монархії прийняли конституції або рівнозначні їм акти, перевівши тим самим функціонування державної системи з традиційних, родоплемінних засад на сучасні основи легітимності влади. Але ті ж таки конституції зафіксували центральне місце в системі влади за монархом. Він і дедалі відіграє головну роль у прийнятті законодавчих актів, є головою виконавчої влади, недоторканою особою. Консультативні ради, які з’явилися тільки в 90-х рр. ХХ ст. у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, та парламенти (Кувейт), є дорадчими утвореннями, а не органами, що дозволяють брати участь у вирішенні питань національного розвитку. Адже їх склад частково або цілком формується монархом. Водночас ці законодавчі органи успішно функціонують і виконують свою роль у суспільстві, яке модернізується.

Традиційною за змістом залишається й система виконавчої влади. Міністерства тут лише зовні схожі на західні. Природа цієї системи така: уряд відповідальний перед монархом, а його голова і члени призначаються ним, як це відбувалося протягом століть. Серед урядовців зростає кількість осіб, котрі не належать до королівської родини (в Саудівській Аравії, наприклад). Проте ключові посади в уряді (безпека, оборона, нафтова галузь) і місцевій адміністрації належать членам правлячої династії. Це пояснюється природною необхідністю міцного зв’язку між правителем, який приймає рішення, і апаратом, який його виконує, для ефективної роботи всієї системи державного управління.

Таким чином, авторитарна система правління для аравійських суспільств є не лише природною. Протягом усього їх незалежного розвитку вона стала також запорукою здійснення соціально-економічних реформ, що було можливим лише за умов централізованого керівництва процесом соціальної трансформації, мобілізації економічних ресурсів і згуртованості такого неоднорідного (племінні групи, ліва й ісламська опозиція) суспільства. Отже авторитарна система тут більшістю не сприймається як зло чи недолік. Вона ототожнюється із запорукою добробуту та прогресу.

Таким чином, авторитарний політичний режим здатний відносно безболісно трансформуватися в демократичний режим. Основна передумова такої трансформації – наявність за авторитаризму певної сфери громадянського суспільства.

Демократичний політичний режим. Демократичний політичнийрежим є одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства. Демократичні режими поширені в економічно розвинутих країнах із сталими традиціями демократії, лібералізму, плюралізму, активістської політичної культури.

Основними його чинниками є – юридична та фактична гарантія прав людини; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства і правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу розподілу влади; наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції; забезпечення законності в урегулюванні конфліктів; базова єдність суспільства, високий рівень професійних і моральних якостей лідера.

Закріплені конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першочерговими у міжнародному праві визначаються політичні права і свободи: свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місця проживання громадян і їх переміщення в середині власної країни, забезпечується право на виїзд і в’їзд у свою країну. Громадянам гарантуються соціально-економічні права, зокрема, право на працю і вільний вибір професії, вони реально беруть участь у вирішенні державних, громадських справ.

При демократичному політичному режимі дозволяється вільна діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних організацій, які діють у межах законів.

Важливий атрибут демократичного політичного режиму – принцип розподілу влади у системі державної влади. Згідно з цим принципом законодавча, виконавча і судова влада відокремлені і досить незалежні одна від одної, водночас вони постійно взаємодіють між собою у процесі формування і виконання державної політики. При розподілі влади кожна з них врівноважує іншу, не даючи жодній з них зайняти панівні позиції в державі.

Обов’язковою умовою демократичного політичного режиму є прозорість дій державних органів влади, політичних партій та інших громадських організацій. Активну роль у забезпеченні прозорості влади відіграють вільні від урядової цензури засоби масової інформації.

Демократичний політичний режим несумісний з такими насильницькими актами, як незаконні репресії держави проти громадян, придушення владою інакомислення та легальної опозиції. Отже, гарантувати захист громадян від державного свавілля здатний тільки демократичний політичний режим.

При демократичному політичному режимі значна роль у системі державного устрою відводиться органам місцевого самоврядування. Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцеві влади регламентувати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Тим більше, що прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров’я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Демократичний політичний режим допускає наявність незалежного контролю за владою, який здійснюється «знизу». Контроль за владою з боку громадянського суспільства запобігає таким негативним явищам, як корупція, бюрократизм, патронажні відносини тощо.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв’язання конфліктів – з іншого. Для цього необхідно, щоб громадяни, всі суб’єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії.

У світі відбувається постійна еволюція політичних режимів. Розглядаючи динаміку їх розвитку, можна сказати, що в цілому в сучасну епоху існує тенденція до збільшення кількості демократичних режимів. Багато режимів є перехідними: від авторитарних до демократичних або авторитарними з демократичними тенденціями розвитку.

5.2 Демократія та її форми

Термін і ґенеза демократії. Всучасних умовах слово «демократія» (від грец. demos – народ і kratos – влада) є найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Загальновідомо, що історична генеза (від грец. genesis – походження, виникнення; процес утворення) демократії тривала і суперечлива. Народжена в Античній Греції (перша демократична держава – Афінська республіка), ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Концепції найяскравіших філософів того часу Платона і Аристотеля ґрунтувались на протиставленні «правильних» і «неправильних» форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до «неправильних» форм.

Термін «демократія» в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ – демос. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян, які становили переважну більшість населення полісу. Афінська держава дала світові зразок публічної влади, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона винайшла інститут народного трибунату як противагу владі сенату і консулів.

В подальшому також панувало скептичне ставлення до демократії, хоча елементи демократії вже почали зароджуватися у формі представницьких органів, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент Англії, Генеральні штати Франції, кортеси Іспанії, Військова Рада Запорізької Січі). Після Французької буржуазної революції (1789-1799) стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у демократії були свої досягнення, але, в цілому, до неї було негативне ставлення.

Після виходу в світ книги А. Токвіля «Демократія в Америці» (1-й том вийшов у 1835 р., 2-й – у 1840 р.) почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду.

Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли «Декларація прав людини», прийнята ООН (1948 р.), Гельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух у постсоціалістичних країнах, Паризька нарада голів урядів європейських країн і прийнята нею «Паризька хартія для нової Європи» (1990 р.).

У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях:

· як влада народу – народовладдя;

· як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень більшістю (виробнича, партійна, профспілкова, молодіжна тощо);

· як рух за здійснення демократичних цілей і ідеалів (соціал-демократичний, ліберальний, християнсько-демократичний, соціальний тощо);

· як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей.

Таким чином, демократія є одночасно й ідеологічним постулатом, і основною соціальною технологією.

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості означає, що будь-яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. Проте, важливо враховувати, що розуміється під поняттям «народ» і як здійснюється його суверенітет.

В історії політичної думки народ трактувався як чернь, «нетворча більшість» у протиставленні до «творчої меншості», а тому не здатним раціонально мислити, приймати рішення, управляти. В сучасній політичній теорії такий тип правління відображає античне поняття «охлократія», що означає влада натовпу, черні.

Сучасне розуміння народу як дорослого населення країни, що має рівні політичні права, дає можливість говорити про загальну демократію. Але до початку ХХ ст. жодна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав, а тому була соціально обмеженою. Це були класові (для власників, які мали нерухомість) або патріархальні (тільки для чоловіків) демократії. Наприклад, вперше виборчі права жінкам були надані у Новій Зеландії у 1893 р., Австралії у 1902 р., Фінляндії у 1905 р., в інших країнах світу – у 20-х роках ХХ ст., у Франції, Бельгії, Швейцарії – після другої світової війни.

В сучасних умовах принцип більшості здійснюється у декількох формах: конституційна більшість (дві третини або три чверті від встановленого числа), абсолютна більшість (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість). Відомі теоретики демократії розуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним способом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більш того, історія свідчить, що можливі варіанти «диктатури більшості», коли демократія перетворюється в свою протилежність – деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в сучасних демократіях практикується принцип захисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкорюючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право захищати свою позицію у будь-яких конституційних формах: створенням опозиції в парламенті, відстоюванням своєї точки зору через засоби масової інформації тощо.

Моделі демократії. Існує декілька конкуруючих теорій або моделей демократії, кожна з яких пропонує свою особисту версію народовладдя:

· класична демократія;

· ліберальна демократія;

· демократія розвитку;

· народна демократія.

Класична модель демократії – це Афінська демократія, про яку вже згадувалось. В ній управління здійснювалося народними зборами. Всі головні рішення приймались еклесією, до складу якої входили всі громадяни і збиралася вона не менш як сорок разів на рік. Якщо були потрібні державні службовці для постійної роботи, то їх обирали на основі жеребкування або системи ротації, щоб було представництво найбільшої кількості громадян. Виконавчим органом народних зборів була Велика рада, до якої входили 500 громадян; існувала також Колегія п’ятидесяти, яка подавала пропозиції Великій раді. Незважаючи на те, що у афінській демократії був великий рівень політичної активності громадян, її головним недоліком було те, що з процесу прийняття рішень були виключені окремі категорії населення (участь була обмежена народженими у Афінах чоловіками віком від 20 років).

Класична модель прямої і безперервної народної участі у політичному житті у сучасний час має місце, наприклад, при електронному опитуванні громадян (електронна демократія); вона лежить в основі консультативних референдумів.

Сутність ліберальної демократії – у індивідуалістичному розумінні свободи, що було характерно для раннього лібералізму XVI і XVIII ст. Демократія розумілась як засіб, завдяки якому люди могли огородити себе від втручання уряду в їхнє життя. Ліберальна демократія являє собою обмежену і непряму форму демократії. Практично згода (консенсус) досягається шляхом голосування на регулярних й змагальних виборах, що забезпечує підзвітність суспільству тих, хто ним керує. Політична рівність у даному випадку розуміється як рівність виборчих прав.

Демократія розвитку орієнтована на розширення сфери політичної участі суспільства. Найбільш сміливий для свого часу підхід запропонував Жан-Жак Руссо, для якого демократія є засобом, за допомогою якого люди мають свободу лише тоді, коли вони прямим чином приймають участь у житті суспільства. Теорію Ж.-Ж. Руссо ми вже згадували у розділі 2 цього навчального посібника. Його ідеї допомогли сформуватися одній сучасній ідеї, з якою у 1960-1970-х рр. виступили теоретики «нових лівих». Мова йде про «суспільство участі» – суспільство, в якому кожний громадянин мав би повну свободу розвитку через участь у прийнятті рішень, що визначають його життя. В основі цієї моделі лежить концепція «низової» демократії: політична влада повинна йти знизу до верху. Небезпека такого підходу в тому, що, якщо «загальну» волю неможна визначити, опитавши громадян про їх бажання (бо ними може керувати елементарний егоїзм), то з’являється можливість визначити цю волю зверху. Не виключно, що це може зробити диктатор, який назве себе носієм «істинних» інтересів суспільства. Ось чому таке бачення демократії називають тоталітарною демократією.

Концепція демократії розвитку мала і більш поміркований варіант (Джон Стюарт Мілль, Алексіс де Токвіль). Демократія в цій концепції несе в собі небезпеку того, що меншість і свобода особистості можуть бути принесені у жертву ідеї народу. Більшість не завжди права, істина не визначається процедурою підняттям рук при голосуванні. Представники цієї концепції підтримували ідею парламентської демократії.

Концепція народної демократії породжена марксистською традицією. Марксисти не приймали ліберальну або парламентську демократію, бачили в ній форму «буржуазного», «капіталістичного» правління. З їх розуміння демократія – це суспільна рівність на базі суспільної власності (суспільна демократія). Така демократія була реалізована у Радянському Союзі, в країнах із ортодоксальними комуністичними режимами. Після революції 1917 р. у Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії. Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка тільки нав’язувала народу ілюзію народовладдя, а насправді проголошений демократизм був декоративним і фальшивим.

Поліархія. У наш час багато уваги серед дослідників приділяється тому, як демократія працює на практиці, який сенс потрібно вкладати у поняття «демократизація».

Американський політолог Р. Даль у роботі «Демократія і її критики» (1989 р.) увів у науковий обіг поняття «поліархія» (від грец. polys – багато і arche – влада, джерело, засада; дослівно багатовладність, багатозасадність) – на противагу «демократії». Під демократією він розуміє «ідею», «ідеал», а під поліархією – її реальне втілення. На його думку, поліархія означає правління меншості, що вибирається народом на конкурентних виборах. Мінімальний набір необхідних ознак сучасної політичної демократії складається з таких формальних процедур:

· загальні виборчі права громадян;

· можливість для громадян претендувати на обіймання виборних посад;

· регулярне проведення вільних, конкурентних і справедливих виборів;

· надання конституційним правом вибраним посадовим особам можливості контролювати урядові рішення;

· відсутність утисків стосовно політичної опозиції;

· право громадян створювати незалежні асоціації й організації (включаючи незалежні політичні партії і групи інтересів) і приєднуватися до них;

· вільний доступ громадян до джерел альтернативної інформації.

Історично поліархія асоціюється з суспільством, для якого характерні:

· відносно високий рівень доходів на душу населення;

· зростаючий рівень доходів і багатства на душу населення на протязі тривалого часу;

· високий рівень урбанізації;

· порівняно маленька частина населення, що зайнта у сільському господарстві;

· багатоманітність сфер професійної діяльності;

· широке розширення грамотності;

· велика кількість людей, що навчаються у вищих учбових закладах освіти;

· економічний устрій, при якому виробництвом зайняті відносно автономні фірми, що орієнтовані на національні й міжнародні ринки;

· значення традиційних індикаторів добробуту, таких як кількість лікарів на тисячу жителів; довготривалість життя; доля сімей, які можуть собі дозволити купівлю товарів тривалого споживання тощо.

Таким чином, вважає американський учений Р. Даль, якщо у суспільстві відсутні названі риси, то поліархії (якщо вони взагалі виникають) не можуть бути сталими, в них відбувається чергування поліархічних і недемократичних режимів.

Хвилі демократизації. На початку 90-х рр. ХХ ст. у політичну науку широко входить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління (або поліархії) в контекст світових модернізаційних перетворень. Американський соціолог і політолог С. Хантінгтон у своїй книзі «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ століття» відзначив три хвилі демократизації, кожна з яких відрізнялася своїми історичними умовами, особливостями протікання, причинами зміцнення демократії в окремих країнах і регіонах та невдачами демократичних експериментів в інших. Схема С. Хантінгтона подається таким чином:

Перша – тривала хвиля демократизації: 1828 – 1926 рр. (від подій Американської та Французької революцій до становлення 29 демократій, які характеризуються парламентаризмом, партійною системою, широким виборчим правом). Перший спад: 1922 – 1942 рр. (коли домінуючою тенденцією світового розвитку стає повернення до авторитарних і нових політичних режимів тоталітарного типу).

Друга – коротка хвиля демократизації: 1943 – 1962 рр. (пов’язана з розвитком антиколоніального руху та перемогою над фашизмом). На 1957 – 1975 рр. припадає друга «спадна хвиля» (одна третина 32 реальних демократій, що існували в світі, прийшли до різних форм авторитаризму).

Третя, або «глобальна демократична хвиля», починається у 1974 р. з падіння авторитарних режимів у Португалії та Греції і триває дотепер. В 1975 р. після смерті генерала Франко завершується тридцятишестирічний період авторитарного правління і починається процес переходу до демократії в Іспанії, який успішно закінчується прийняттям нової демократичної конституції і вільними парламентськими виборами у березні 1979 р.

Рух до демократії охопив латиноамериканський і азіатський континенти. В 1970-х рр. приймаються конституції і відбуваються вибори в Еквадорі, Болівії, Перу, Уругваї, Бразилії. В 1980-х рр. приходять до влади цивільні уряди в Туреччині, на Філіппінах, у Пакистані.

Наприкінці 80-х на початку 90-х рр. ХХ ст. відбуваються «оксамитові революції» у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. В 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з’являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусія, Литва, Латвія, Естонія, Казахстан та інші).

Консолідація демократії є найважливішим етапом переходу від авторитарної форми правління до демократичної. Він розпочинається після вирішального розриву з попереднім режимом і закінчується тоді, коли можна вже говорити про те, що встановлена демократія розвивається на своїй власній основі, яка дозволяє при всіх негараздах економічного, соціального і культурного життя підтримувати стабільність і забезпечувати стійкий розвиток. Під час переходу створюються політичні інститути нового демократичного режиму, які починають працювати і взаємодіяти згідно з новими правилами гри. Для консолідації демократії важливо, щоб політичні еліти (лідери партій, бізнес-кіл тощо) були здатні спільно діяти в ім’я довготривалих цілей національного розвитку. Консолідація демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводити принципову межу між демократичним режимом і демократичними правителями. Розчарування у результатах діяльності конкретних політичних еліт не повинно переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, яке нібито здатне «навести порядок» тощо).

Таким чином, можна сказати, що країна має консолідовану демократію, якщо всі основні політичні сили приймають правила демократичної гри, що відповідають базовій характеристиці демократії.

У сучасному світі демократія розглядається як найбільш адекватний і ефективний вид політичного устрою. Тому не випадково, наприклад, повсюди спостерігається достатня сталість базових демократичних орієнтацій навіть в умовах економічної кризи й падіння життєвого рівня населення.

Форми демократії. В залежності від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, виділяють три форми демократії: пряму, плебісцитарну та представницьку (репрезентативну).

Пряма форма демократії надає можливість самим громадянам брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Практично вона можлива у невеликих колективах (на підприємствах, у селах, мікрорайонах тощо) або на рівні місцевого самоврядування (ізраїльські кібуци, швейцарські, американські громади, російські земські збори тощо).

Плебісцитарна форма демократії теж надає можливість безпосередньо виявити волю народу через механізм голосування для підтримки законів або інших політичних рішень, які готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою.

Таким чином, якщо пряма форма демократії припускає участь громадян у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень, то плебісцитарна форма демократії – тільки у голосуванні (референдуми, опитування тощо).

Важливими процедурами громадянського волевиявлення стали референдуми (від лат. referendum – «те, що має бути повідомлене»), які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу щодо актуальних питань державної політики і суспільно-політичного життя в цілому. Перший референдум був проведений в 1439 р. у Швейцарії щодо фінансового стану цієї республіки. Інститут референдуму знайшов своє законодавче закріплення у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у конституціях багатьох країн світу, особливо у Франції, Італії, Данії, Норвегії, Ірландії, Канаді, Бразилії та ін. 1 грудня 1991 р. референдум проводився в Україні щодо підтримки Акту незалежності України.

Всенародні голосування на референдумах мають або вирішальний, або консультативний характер. Але в будь-якому випадку їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають велике значення.

Суть представницької (репрезентативної) форми демократії – в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень шляхом передачі своїх повноважень виборним депутатам, які мають висловлювати інтереси своїх виборців і приймати рішення в їх інтересах. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як у центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади.

Жодна з цих форм демократії у «чистому вигляді» не існує. Політична реальність свідчить, що поєднання різних форм демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечується право меншості на опозицію. В такому випадку демократія може стати «тиранією більшості», переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах.

Таким чином, у сучасному світі демократія набула визнання та поширення, хоча у багатьох країнах вона є тільки фасадом для авторитарної влади. Для того, щоб розвивались демократичні форми політичного життя, потрібні соціальні, економічні та культурні умови. Це – високий рівень економічного розвитку країни, різноманітність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників. Економічний розвиток і супроводжуючий його добробут призводить до соціальних зрушень: зростання урбанізації, освіти, грамотності, масових комунікацій. Саме вони ведуть до формування масового середнього класу як соціальної бази демократії, а також до розвитку демократичної політичної культури.

Перехід до демократії – це шлях створення цивілізованої сучасної системи, здатної до саморозвитку. Демократизація суспільства потребує такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності громадян, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності – з іншого. Для цього необхідно також, щоб усі суб’єкти політичних відносин навчилися жити в умовах демократії.

	Главная \| Случайная страница \| Контакты \| Мы поможем в написании вашей работы!