Із історії розвитку педагогічної майстерності і творчості вчителя

Першим увів поняття «майстерність вихователя» і «педагогічна техніка» А.С. Макаренко у своїй статті «Деякі висновки з мого педагогічного досвіду»: « Майстерність вихователяне є якимось особливим мистецтвом, але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта» [4].

В.О. Сухомлинський продовжив розвиток теорії про педагогічну майстерність. У працях В.О. Сухомлинського «Сто порад вчителю», «Павлиська середня школа», «Як виховати справжню людину», «Розмова з молодим директором школи» та багатьох інших велика увага приділяється творчості вчителя в становленні справжньої людини, громадянина, патріота Батьківщини. «Ми маємо справу з найскладнішим, неоцінним, найдорожчим, що є в житті, – з людиною. Від нас, від нашого вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її громадянське й інтелектуальне обличчя, її місце і роль у житті, її щастя» (Сухомлинський В.О. Вибрані твори. — Т. 2. — С. 420).

Основні ідеї педагогів-новаторів: 1) співробітництво з усіма учасниками навчально-виховного процесу; 2) навчання без примусу, з оптимізмом, без конфліктів; 3) використання опори в навчанні; 4) система випередження у навчанні; 5) гуманістична система оцінювання;
6) демократизація виховання особистості; 7) самоаналіз, саморозвиток, самовдосконалення особистості тощо.

4. Шляхи формування педагогічної майстерності:

- самовиховання загальної та педагогічної культури (потреба, самопізнання, планування, реалізація, контроль, корекція);

- засвоєння професійних знань, вмінь, навичок;

- громадська активність;

- педагогічна практика; вивчення передового педагогічного досвіду (Для детального вивчення рекомендовано ознайомитися із системою самовиховання та етапами її розробки у підручнику
Фіцула М. М. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: «Академвидав», 2006. – С. 41 – 45; Приклади програм самовиховання К. Ушинського, Л.Толстого. План роботи на кожен день В. Сухомлинського тощо).

Контрольні питання

1. Як Ви розумієте поняття «педагогічна майстерність» та «педагогічна творчість»?

2. Які складові структури педагогічної майстерності Ви можете назвати? Чи погоджуєтеся Ви із структурою?

3. Що Вам відомо із історії розвитку педагогічної майстерності та творчості?

4. Які шляхи формування педагогічної майстерності Ви можете назвати й проаналізувати?

Література

1. Волкова Н. П. Педагогіка. – 2-ге вид., перероб. й доп. – К.: Академія, 2007. – 616 с.

2. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХ1 ст.). – К.: Радуга, 1994. – 61 с.

3. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти від 13.05.2009 р.

4. Макаренко А. С. Сочинения в 8-и томах. – Т. 1 - М: Педагогика, 1983. – 368 с.

5. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І. А. Зязюна. – К.: СПД
Богданова А.М., 2008. – 376 с.

6. Фіцула М. М. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: «Академвидав», 2006. –
352 с.

7. Якушева С. Д. Основы педагогического мастерства для преподавателей и студентов вузов и колледжей: Учебное пособие. – Оренбург: ГОУ ОГУ, 2004. – 230 с.

Лекція 2.

Тема 2. Методологія і методи науково-педагогічних досліджень

Мета – ознайомлення із методами і методологією проведення науково-педагогічних досліджень, сприяння виникненню інтересу та розумінню до проведення педагогічних досліджень.

План

1. Метод, методика науково-педагогічного дослідження.

2. Педагогічний експеримент.

3. Соціологічні методи дослідження.

4. Логіка (етапи) психолого-педагогічного дослідження

Основні поняття: метод, педагогічний метод, педагогічне дослідження, об´єкт і предмет дослідження, експеримент, бесіда, об´єкт виховання, самоспостереження, аналіз, констатуючий і формуючий експеримент.

Тези лекції

1. Метод, методика науково-педагогічного дослідження. Поняття “метод” (грец. methodos) використовувалося в стародавньому світі як синонім до виразів “шлях дослідження, спосіб пізнання”. Сучасна філософія трактує його як форму практичного і теоретичного освоєння дійсності, систему засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосовувати конкретна наука для пізнання свого предмета. Метод науково-педагогічного дослідження — спосіб дослідження психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об´єктивної закономірності виховання і навчання.

Для отримання різнобічних відомостей про розвиток особистості, колективу або іншого об´єкта навчання й виховання підбирають оптимальний комплекс методів — методику дослідження. Методика дослідження — процедура, послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів, спрямованих на вирішення дослідницьких завдань. Добираючи методики дослідження, важливо дотримуватися таких вимог:— застосовувати поєднання методів, яке б відкривало різнобічні відомості про розвиток особистості, колективу, іншого об´єкта виховання чи навчання;— використовувані методи мають забезпечити одночасно вивчення діяльності, спілкування та інформованості особистості;— методи мають відображати динаміку розвитку певних якостей, як у віковому плані, так і протягом певного проміжку часу; — використовувати такі методи, які дають змогу одержати відомості про учня з багатьох джерел, від найкомпетентніших осіб, які постійно спілкуються з ним. Сучасна педагогіка використовує такі методи педагогічних досліджень: педагогічне спостереження, бесіда, інтерв´ю, експеримент, вивчення продуктів діяльності, соціологічні методи, соціометричні методи, тестування тощо.

Метод педагогічного спостереження. Метод педагогічного спостереження — організоване дослідження педагогічного процесу в природних умовах. Він є найпоширенішим методом дослідження проблем виховання і навчання. Сутність його полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психолого-педагогічних явищ. Метод спостереження має цілеспрямований характер, підпорядковується меті дослідження. Головними його вимогами є: чіткість, систематичність, різнобічність, достатня кількість зафіксованих фактів, своєчасність, об´єктивність, економність техніки запису, ретельне, вдумливе й копітке опрацювання зібраного матеріалу, урахування всіх впливів на перебіг досліджуваних явищ, відокремлення істотних, стійких, повторюваних фактів від другорядних та випадкових елементів, неупередженість у тлумаченні матеріалу, в оцінюванні фактів і висновків щодо них. Розрізняють спостереження пряме, опосередковане та самоспостереження. Пряме спостереження — вид спостереження, під час якого дослідник, безпосередньо бере участь у досліджуваному процесі, діє разом з учасниками дослідження. Характер залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виокремлюють у колективі; в інших — спостерігач не приховує своїх дослідницьких цілей. Залежно від дослідницьких завдань вибудовується система стосунків спостерігача з іншими учасниками дослідження. Цей тип спостереження здебільшого використовують під час вивчення дітей у процесі їх навчання й виховання. Опосередковане спостереження — вид спостереження, що не передбачає безпосередньої участі дослідника у процесі, який вивчають. Воно ефективніше, ніж пряме спостереження, оскільки дає змогу фіксувати природну поведінку дітей, унеможливлює вплив педагога на них.

Самоспостереження — процес споглядання внутрішніх психічних процесів з одночасним спостереженням за їх зовнішніми виявами. Воно є унікальним методом “проникнення” усередину психічних процесів та явищ. Водночас пов´язане з певними труднощами, оскільки дані самоспостереження повинні бути не інтерпретованими, а сутнісними у тій послідовності, в якій вони виникають. А словесний вияв почуттів та переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним. Цінність отриманих даних залежить від щирості дитини, безпосередності, звільненості від додаткових впливів на неї. Дані самоспостережень враховують при висловлюваннях учнів про способи вирішення навчальних та інших завдань, оцінюванні успіхів і невдач у навчальній та іншій діяльності, ставлення до людей, своїх здібностей, читацьких інтересів, смаків, ідеалів, життєвих планів. Фактичні дані самоспостережень аналізують разом з даними спостережень. Бесіда, інтерв´ю

Бесіда — метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь підготовлених запитань. Бесіда потребує особливої душевної чуйності, уміння слухати й одночасно вести розмову у передбаченому руслі, розпізнавати емоційні стани співбесідника, миттєво реагуючи на будь-які зміни, фіксувати зовнішні прояви внутрішнього стану (жести, міміку, пози тощо). Для ефективного проведення бесіди необхідно визначити мету, розробити план, з´ясувати, які питання є основними, а які додатковими, створити сприятливу, доброзичливу атмосферу для відвертої розмови, беручи до уваги вікові та індивідуальні особливості співбесідників, виявляти педагогічний такт, запротоколювати бесіду. На початку бесіди основне завдання полягає в налагодженні первинного контакту зі співбесідником. Тому нерідко дослідник формулює спершу запитання, відповіді на які не дають пов´язаної з темою дослідження інформації, але залучають співрозмовника до зацікавленого обміну думками. Ініціатор бесіди має подбати, щоб запитання були короткими, логічними, зрозумілими. Дані про явище, що цікавить, можна одержати при відповідях на прямо поставлені запитання (Що знає досліджуваний про той чи інший об´єкт? Яке ставлення до нього? тощо), так і опосередковано (наприклад, при обговоренні прочитаної книги). Результати бесіди доцільно порівняти з даними, отриманими за допомогою інших методів. Відповідно до мети подальшої співпраці вчителя та учнів виділяють такі види бесіди:— експеримент (залучення до співробітництва). Передбачає настроювання співрозмовника на специфіку експерименту, перелік основних дій, надання інструкцій; — експериментальна бесіда (перевірка гіпотези). Використовують у ситуаціях, коли кожний окремий елемент діяльності передбачає повну змістову завершеність попереднього; — інтерв´ю.

Інтерв´ю — метод отримання інформації за допомогою усного опитування. Інтерв´ю допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів; дає змогу вести спостереження за їх психологічними реакціями. Воно ефективне у тих випадках, коли дослідник впевнений в об´єктивності відповідей опитуваного. Під час інтерв´ю дослідник ставить сформульовані наперед запитання у певній послідовності й записує відповіді на них. При проведенні інтерв´ю слід подбати про усунення або хоча б зниження впливу “третіх” осіб, присутність яких може змінити психологічний контекст інтерв´ю, спричинити нещирі відповіді респондента. За ступенем формалізованості інтерв´ю бувають: а) вільні — не регламентовані темою, формою бесіди; тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації питань; б) стандартизовані — близькі за формою до анкети із закритими запитаннями. Результати інтерв´ю порівнюють з даними, отриманими за допомогою інших методів (анкет, спостережень, пілотажних досліджень тощо).

2. Психолого-педагогічний експеримент Психолого-педагогічний експеримент — метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї. Експеримент дає змогу реєструвати факти, розкривати закономірності, механізми, динаміку, тенденції психічного розвитку, становлення особистості, виявляти можливості для оптимізації цього процесу. Саме цей метод сприяє поєднанню психологічних досліджень з педагогічним пошуком. Психолого-педагогічний експеримент передбачає такі етапи:

1. Констатуючий експеримент першого порядку. Спрямований на з´ясування характеристик та властивостей досліджуваного явища. У ньому беруть участь основна і контрольна групи. Основну групу задіюють у всіх процедурах експерименту. Контрольна група є еталоном, за яким оцінюють розвиваючий та формуючий ефект експерименту. Завдяки цьому дослідження відбувається в паралельному режимі.

2. Формуючий експеримент. Здійснюється за допомогою експериментальної моделі розвиваючих і формуючих впливів на предмет дослідження. Поєднує в собі різні процедури: навчальні, ігрові, практичні тощо. Важливою при цьому є аналітична модель “розвиваючого ефекту” експерименту — своєрідний “ідеальний образ” сподівань дослідника щодо його результатів.

За місцем проведення розрізняють лабораторний і природний педагогічний експеримент. Лабораторний експеримент відбувається в штучних умовах, коли експериментатор моделює всі необхідні для його проведення умови. Він дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу, тривалість, послідовність подразників або їх комбінацій) та реакції-відповіді (дії, висловлювання) людини на ці подразники. Експеримент завжди доповнюють певними методичними засобами, що дає змогу розширити його можливості й підвищити ефект від дослідження загалом. Природний експеримент запропонований російським психологом О. Ф. Лазурським (1874 —1917). Дослідження відбувається у спеціальних умовах, відповідно до його мети, а досліджувані процеси протікають природно та послідовно, без втручання експериментатора. Він поєднує у собі позитивні риси спостереження і лабораторного експерименту, однак, порівняно з лабораторним, є менш точним і тому доповнюється ним. Педагогічний експеримент дає змогу відокремити досліджуване явище від інших, цілеспрямовано змінювати умови педагогічного впливу на вихованців, повторювати окремі педагогічні явища приблизно в таких же умовах. Дані експерименту обробляють, перевіряють за результатами спостережень та інших методів дослідження.