Тема 4. Управління трудовими ресурсами, мотивація і оплата праці

Склад та структура трудових ресурсів підприємства. Розрахунок необхідної чисельності працівників. Розрахунок ефективного фонду роботи одного робітника. Ефективність використання трудових ресурсів (продуктивність праці). Мотивація трудової діяльності. Сутність оплати праці. Форми та системи оплати праці. Практика застосування доплат та надбавок. Преміювання персоналу.

Основною метою цього розділу є ознайомлення студентів із складом та структурою трудових ресурсів підприємства, набування ними практичних навичок, щодо розрахунку чисельності працівників, фонду робочого часу працівника та показників продуктивності праці.

Також в цьому розділі висвітлюються теоретичні основи, пов'язані з оплатою праці та мотивацією персоналу. Студентам даються практичні навички щодо розрахунку заробітної плати різних форм та систем.

Трудові ресурси – частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Існують реальні трудові ресурси (люди, які вже працюють) та потенційні (люди, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Персонал підприємства – сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Керівники – працівники, що займаються управлінням підприємством та його структурними підрозділами. Це директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалісти – працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи. До них відносяться інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

Службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (виконують суто технічну роботу). Наприклад, діловоди, обліковці, агенти, креслярі,секретарі-друкарки, стенографісти.

Робітники – персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

Основні робітники – безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції.

Допоміжні робітники – виконують функції обслуговування основного виробництва.

Професія – вид трудової діяльності, здійснення якого потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – порівняно вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Кваліфікація – сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій.

Явочна чисельність – усі працівники, що з'явилися на роботу.

Облікова чисельність – усі постійні, тимчасові і сезонні працівники, яких прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність – визначається за певний період як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

Ефективний фонд часу робітника – розраховується за наступною формулою:

, (4.1)

де – ефективний фонд часу роботи працівника, год.,

– явочна чисельність, дні,

– середня тривалість робочого дня, год.,

– внутрішньозмінні втрати робочого часу, год.

Рівень продуктивності праці – характеризується показниками виробітку продукції та трудомісткості продукції.

Виробіток продукції – визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік). Ще виробіток визначається, як кількість продукції, що припадає на одного працівника підприємства. При розрахунках відокремлюється виробіток на одного працюючого (враховуються дані по всьому ПВП), виробіток на одного працівника (враховуються основні та допоміжні робітники) та виробіток на одного основного виробничого працівника (враховуються тільки основні робітники).

Трудомісткість продукції – кількість робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги).

Система мотивації – сукупність взаємопов'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).

Методи мотивації – економічні (прямі), економічні (непрямі), негрошові. До перших відноситься відрядна та почасова оплата, премії за раціоналізацію, участь у прибутках тощо, до других відноситься пільгове харчування, користування житлом, транспортом та ін., до третіх – гнучкі робочі графіки, охорона праці, просування по службі тощо.

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної праці й додаткової оплати праці.

Основна заробітна плата – залежить від результатів діяльності працівника й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами.

Додаткова оплата праці – здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. До неї відносять премії, доплати, надбавки інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Тарифно-посадова система – складається з наступних основних елементів: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка.

Тарифно-кваліфікаційні довідники у вигляді Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників (ЄТКД) – збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт. ЄТКД призначено для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів робітникам тощо.

Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців – нормативні документи із загальногалузевими кваліфікаційними характеристиками цих категорій працівників. У них зазначаються посадові обов'язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, а також вимоги до рівня та профілю підготовки керівників, спеціалістів і службовців.

Тарифна сітка – перелік тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів.

Тарифні коефіцієнти – характеризують ступінь складності праці робітників, що мають відповідні розряди. Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює одиниці. За першим розрядом тарифікуються прості роботи, що не потребують професійної підготовки. Приклад, що є ілюстрацією щодо двох останніх понять, наведений у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1 Таблиця тарифних коефіцієнтів

Показник	Тарифні розряди
Тарифні коефіцієнти	1,0	1,088	1,204	1,350	1,531	1,800	1,892	2,0

Тарифна ставка – визначає у грошовій формі абсолютний розмір оплати труда у одиницю робочого часу. Тарифні ставки бувають годинні, добові та місячні (оклади).

Оплата праці керівників, спеціалістів і службовців здійснюється за встановленими державою посадовими окладами з урахуванням застосованої системи стимулювання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою.

Існує дві форми оплати праці: відрядна та почасова.

Відрядна форма оплати праці – оплата здійснюється за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. Необхідна умова застосування цієї системи – наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місті.

Почасова форма заробітної плати – оплата праці здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Використовується коли роботи недоцільно чи неможливо нормувати. Ця форма вважається більш прогресивною з точки зору якості виконання робіт.

До відрядної форми заробітної плати відносяться наступні системи оплати праці: пряма відрядна, непряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна,акордна.

До почасової: проста почасова, почасово-преміальна, за посадовими окладами.

Пряма відрядна система – заробіток працівника розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції. Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці продукції.

Непряма відрядна система – заробіток робітника залежить не від його виробітку, а від результатів роботи працівників, що їх він обслуговує. Заробіток робітника () за цією системою розраховується за наступною формулою:

, (4.2)

де s – погодинна тарифна ставка,

t – фактично відпрацьована кількість годин цим працівником,

k_BH – середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

Відрядно преміальна система – заробіток працівника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів.

Відрядно-прогресивна оплата праці – передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (n_о) за звичайними відрядними розцінками p, а робіт, виконаних понад нормативний рівень (n_i) – за підвищеними розцінками (р_і) залежно від ступеня виконання завдання. Отже

заробіток (D_В ) у цій системі визначається за наступною формулою:

, (4.3)

Акордна система – полягає в тому, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням строків його виконання. Ця система заохочує до скорочення цих строків і тому використовується передовсім для усування наслідків аварій, для будівельних робіт тощо.

Проста почасова оплата – розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду на кількість відпрацьованих годин.

Почасово преміальна система – за цією системою робітник окрім тарифного заробітку одержує премію за досягнення певних кількісних або якісних результатів.

Система оплати за посадовими окладами – за цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

Доплати й надбавки – самостійні елементи заробітної плати, які призначаються для компенсації або винагороди за суттєві відхилення від нормальних умов праці, котрі не враховано в тарифних ставках і посадових окладах.

Доплати – поділяються на ті, що не мають обмежень щодо сфер трудової діяльності, а також ті, що застосовуються в певних сферах прикладання праці. До першої групи зараховуються доплати за роботу в наднормовий час; особам, які не досягли вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу; робітникам, які внаслідок виробничої необхідності виконують роботи за нижчими від наданих ним тарифних розрядів; за час простою та в разі невиконання норм виробітку й виготовлення бракованої продукції не з вини робітника. До доплат до заробітної плати, що існують у певних сферах діяльності входять наступні групи доплат: доплати, що мають водночас стимулюючий і компенсуючий характер (• за суміщення професій (посад), • за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконаних робіт, • на період освоєння нових норм трудових витрат, • бригадирам з робітників, яких не звільнено від основної роботи, • за ведення діловодства та бухгалтерського обліку, • за обслуговування обчислювальної техніки), доплати компенсаційного характеру за умови праці, що відхиляються від нормативних (• за роботу у важких, шкідливих та особливо важких і шкідливих умовах, • за інтенсивність праці, • за роботу в нічний час, • за перевезення небезпечних вантажів), доплати, зв'язані з особливим характером виконуваних робіт: сезонністю, віддаленістю, невизначеністю об'єкта праці тощо (• за роботу у вихідні дні, що є робочими за графіком, • за багатозмінний режим роботи, • водіям, які працюють на автомобілях, за ненормований робочий день і роз'їзний характер праці, • за дні відпочинку (відгулу), що надані за роботу понад нормальну тривалість робочого часу в разі вахтового методу організації робіт, • за роботу понад нормальну тривалість робочого часу в період масового приймання й закладання на зберігання сільськогосподарської продукції, • за роз'їзний характер праці).

Надбавки – сплати чітко вираженого стимулюючого характеру, які завжди зв'язуються з діловими якостями конкретного працівника. Найчастіше використовуються наступні надбавки до заробітної плати: за високу професійну майстерність робітників, за високі досягнення службовців у праці, за вислугу років, за виконання особливо важливої роботи (на певний термін), за знання й використання в роботі іноземних мов.

Існують певні відмінності між преміальними системами, що застосовуються для заохочення робітників, і системами, призначеними для спеціалістів і службовців.

Система преміювання робітників за основні результати діяльності поділяється на індивідуальну та колективну. Перша застосовується тоді, коли організація виробництва передбачає роботу кожного із членів трудового колективу незалежно від інших (Премія нараховується на основну заробітну плату окремого робітника). Колективна премія ж нараховується залежно від стану виконання колективних показників діяльності на основну заробітну плату бригади (дільниці, цеху). Потім колективну премію розподіляють між робітниками з урахуванням їхнього особистого внеску, виходячи з основної заробітної плати, відпрацьованого часу та коефіцієнта трудової участі (що розраховується на основі обсягу виконуваних робіт, їхньою напруженістю, якістю роботи, виконавчою дисципліною тощо). Головними напрямками стимулювання робітників основного виробництва є поліпшення якості продукції (робіт, послуг), освоєння прогресивної технології та нової технології, зниження матеріальних витрат, зростання продуктивності праці. Преміювання працівників, що займаються обслуговуванням основного виробництва треба здійснювати з використанням наступних показників: забезпечення ритмічної роботи устаткування, підвищення коефіцієнта його використання; зменшення кількості випадків і тривалості несправності машин; збільшення міжремонтного періоду експлуатації, скорочення витрат на обслуговування й ремонт обладнання; безперебійне забезпечення робочих місць інструментом, енергією, пальним тощо.

Організація преміювання різних функціональних груп спеціалістів і службовців може здійснюватись на базі розгляду одного чи обох із наступних факторів: результатів роботи підрозділу (з урахуванням певних показників діяльності всього підприємства); результатів роботи підприємства в цілому (з урахуванням певних показників діяльності підрозділу). Головною умовою преміювання спеціалістів і службовців технічних та економічних відділів виробничого підприємства є виконання планового (розрахункового) рівня прибутковості підприємства. Додатковою умовою може бути стовідсоткове виконання договірних зобов'язань щодо поставок продукції.

Участь у прибутках або стимулювання персоналу через прибутки полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками підприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад, щомісячні виплати) або відкладеним (на кілька місяців чи навіть років), а також може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам певної кількості акцій підприємства.

Тема 5. Собівартість продукції

Витрати та собівартість продукції. Класифікація витрат. Сукупні витрати та собівартість продукції (послуг). Собівартість окремих виробів.

Метою цього розділу є поглиблене ознайомлення студентів із змістом поняття витрати, собівартість, надання їм рекомендацій, щодо практичної частини цього розділу. А саме: складання кошторису та калькулювання.

Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним та принциповим є їх поділ на інвестиції (постійні витрати) та поточні (операційні витрати). Витрати мають натуральну та грошову форми.

Поточні витрати бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробників, інструмент та ін.), другі існують постійно й незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Собівартість є одним із важливіших показників ефективності виробництва.

У собівартість продукції включають витрати на:

· дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;

· підготовку й освоєння нової продукції;

· виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

· обслуговування виробничого процесу та управління ним;

· збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.);

· розвідку, використання й охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);

· набір і підготовку кадрів;

· поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

Але існує багато нюансів, щодо розрахунку собівартості продукції. Так, наприклад, непродуктивні витрати, пов'язані з виробничою діяльністю (витрати від браку, недостач і псуванню матеріалу, від простоїв тощо), у межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість продукції, а витрат від порушення вимог (умов) договорів з іншими підприємствами та організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.

Загальні витрати -- витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції – обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

За ступенем однорідності витрати поділяють на елементні та комплексні.

Елементні витрати – однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці,відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування тощо.

Комплексні витрати – різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Це витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі і загальногосподарські витрати, утрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі.

Прямі витрати – безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один вид продукції, то усі витрати є прямими.

Непрямі витрати – не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв'язані не з виготовленням конкретного виробу, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо

На підставі зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати – є функцією часу, а не обсягу продукції. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). до постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до них ще відносять витрати, які змінюються в залежності від обсягів виробництва, але не істотно (умовно-постійні витрати).

Змінні витрати – витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу їх можна поділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати – змінюються пропорційно обсягу виробництва. До них належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Непропорційні витрати – поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж пропорційні витрати. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це витрати на відрядно-прогресивну систему оплати праці, додаткові рекламні та торгові витрати тощо.

Дегресуючі витрати – зростають меншій мірі, ніж пропорційні витрати. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

Сукупні витрати підприємства виражаються наступними показниками: кошторис виробництва, собівартість валової, товарної та реалізованої продукції.

Кошторис виробництва – витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції у цьому періоді чи ні. Кошторис складають за наступними економічними елементами:

· матеріальні витрати;

· заробітна плата;

· відрахування на соціальні потреби;

· амортизація основних фондів і нематеріальних активів;

· інші витрати.

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

· сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

· вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни прилади тощо);

· покупні напівфабрикати;

· виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

· допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

· паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, гас тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

· пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

З вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Заробітна плата – включає всі форми оплати праці штатного та позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Відрахування на соціальні потреби – містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та інші подібні заходи.

Амортизація основних фондів – обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

Інші витрати – оплата послуг зв'язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Приклад складання кошторису виробництва наведений у таблиці 5.1.

Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Синтетичний ґрунтується на кошторисі виробництва. Від перших п'яти статей кошторису (таблиця 4.1) віднімається сьома стаття (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються із прибутку, позавиробничі витрати, відшкодування витрат від браку). Далі отримане значення коригується на восьму та дев'яту статті. Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків НЗВ за собівартістю одержуємо виробничу собівартість товарної продукції.

Інший спосіб полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів:

, (5.1)

де – собівартість товарної продукції,

– собівартість одиниці i-ої продукції (послуги),

– виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції, який використовується як допоміжний. Це факторний метод. Згідно з ним:

, (5.2)

де – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість),

m – кількість факторів впливу на собівартість продукції у плановому періоді;

– зміна собівартості в плановому (прогнозному) періоді під впливом j-го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

, (5.3)

де – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу,

– обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Також слід урахувати такий фактор, як відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді ():

, (5.4)

де – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді,

– зміна у плановому періоді відповідно умовно-постійних витрат та обсягу виробництва, %.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

Калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Найбільш поширеними методами калькулювання: калькулювання за повними та неповними витратами.

Калькулювання за повними витратами – усі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Цей метод є традиційним для вітчизняних підприємств.

Метод калькулювання за неповними витратами – частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Наприклад, "direct-cost", коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

Орієнтовно номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств є такою:

1. Сировина та матеріали (включаючи транспортно-заготівельні витрати. Ці витрати можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. З вартості сировини та матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їх можливого використання).

2. Енергія технологічна (витрати на енергію, яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці: плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т.п. Обчислюється за нормами витрат та тарифами на енергію).

3. Основна заробітна плата виробників (витрати на оплату праці робітників безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції.).

4. Додаткова заробітна плат виробників (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін. Обчислюється у відсотках до основної зарплати).

5. Відрахування на соціальні потреби виробників (розраховується у відсотках до суми попередніх двох статей).

6. Утримання та експлуатація машин та устаткування (амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплата праці та соціальні відрахування робітників, які обслуговують машини: наладчики, електрики, слюсарі тощо. На ці витати складається кошторис для кожного цеху на рік (квартал). Існує декілька способів відношення цих витрат на собівартість окремого виробу.

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників:

, (5.5)

де – витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.,

– основна заробітна плата робітників на одиницю продукції, грн.,

– основна заробітна плата робітників (по цеху, виробництву), грн.,

– витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, грн.

Інший спосіб полягає у обчисленні витрат залежно від часу обробки виробу та нормативних витрат на одиницю часу:

, (5.6)

де m – кількість машин, на яких обробляється виріб,

– витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.,

– тривалість обробки на і-й машині, годин).

7. Загальновиробничі витрати (витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху. Це витрати на зарплату з відрахуваннями на соцстрах працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін.).

8. Загальногосподарські витрати (ті ж самі види витрат, що і в пункті сім, але на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір та підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення повітря тощо), виплату відсотків за кредити та ін.

Розподіл загальновиробничіх та загальногосподарських витрат здійснюється здебільшого однаково: пропорційно основній зарплаті виробників).

9. Підготовка та освоєння виробництва (витрати на освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування).

10. Позавиробничі витрати (витрати на маркетинг: витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими: витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування в певний район ринку. Непрямі ж витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості).

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти – виробничу і всіх статей – повну собівартість.

В зарубіжній практиці прийнято здійснювати калькулювання тільки за змінними витратами. Сумарні постійні витрати розподіляються між виробленою продукцією за наступними принципами: пропорційно кількості виробленої продукції, пропорційно виручці від реалізації продукції та пропорційно змінним витратам.

Тема 6. Фінансові результати від реалізації економічних проектів

Фінансова діяльність. Доход. Прибуток. Рентабельність. Показники фінансово-економічного стану підприємства.

У цьому розділі студентам даються матеріали щодо джерел фінансування підприємств, визначення доходу, прибутку та рентабельності діяльності підприємства.

Фінансування, в залежності від джерел коштів, буває внутрішнім та зовнішнім.

Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, отриманих від діяльності підприємства. Це прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу майна.

Зовнішнє фінансування здійснюється за рахунок джерел, які не пов'язані з діяльністю підприємства. Це внески засновників до статутного фонду безпосередньо чи у формі покупки акцій, а також кредити, інші боргові зобов'язання та державні субсидії.

Ще фінансування підприємства можна поділити на ті, що здійснено за рахунок власних коштів (статутний фонд, прибуток, амортизаційний фонд) та за рахунок залучених (боргові зобов'язання, які необхідно повертати: облігації, кредити тощо).

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства. Він є головною метою діяльності підприємства. Відокремлюють декілька видів прибутку.

Загальний прибуток – це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу (ще його називають балансовий прибуток).

Прибуток після оподаткування – прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства (чистий прибуток).

Валовий доход – виручка від продажу продукції, а також виручка від продажу майна та позареалізаційних операцій.

Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства, котрий у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Існує декілька модифікованих форм рентабельності. Ми розглянемо рентабельність продукції та рентабельність виробництва.

Рентабельність продукції () розраховується за формулою:

, (6.1)

де – загальний прибуток, грн.

– сумарна собівартість,

Рентабельність виробництва () розраховується за наступною формулою:

, (6.2)

де – середньорічна вартість основних фондів,

– загальний норматив обігових коштів.