Характеристика основних типів ґрунтів за ґрунтово-кліматичними зонами

Мета роботи: ознайомитись по карті з ґрунтово-кліматичними зонами та описати основні типи ґрунтів цих зон.

Хід роботи:

1.Ознайомитись по карті з основними ґрунтово-кліматичними зонами та основ­ними типами ґрунтів в цих зонах.

2.Встановити основні відмінності в будові ґрунтових профілів по ґрунтово-кліматичних зонах.

3.Описати основні типи ґрунту, їх сільськогосподарське використання, основні заходи по їх раціональному використанню.

Короткі теоретичні відомості

Розподіл ґрунтів на земній кулі пов'язаний з широтною зміною на його материках природних умов і підпорядковується закону горизонтальної зональності. Суть цього закону полягає в тому, що зональність сукупності чинників ґрунтоутворення спричиняє за собою і зональне розміщення ґрунтів на материках земної кулі. Тому при русі з півночі на південь території України ґрунтово-географічні зони змінювалися в такій послідовності:

1)тайгово-лісова; 2)лісостепова; 3)степова; 4)сухих степів.

Кожній ґрунтово-географічній зоні відповідають свої ґрунтоутворюючі процеси і типи ґрунтів. Деякі типи ґрунтів не утворюють самостійні ґрунтові зони, а зустрічаються серед інших ґрунтів в різних ґрунтово-кліматичних зонах. Ці типи ґрунтів називаються інтразональними. До них відносяться болотні, дерново-алювіальні заплавні ґрунти, а також солончаки, солонці і солоді. Ґрунтовий покрив України відрізняється великою різноманітністю.

Основні типи ґрунтів по кліматичних зонах України.

Ґрунти Українського Полісся

Українське Полісся займає площу 11768,3 тис.га. Це зона мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Клімат - помірно-холодний і вологий, в західній частині порівняно м'який, а при русі на схід - континентальний. Середньорічна кількість опадів - близько 600 мм в рік. Опади випадають переважно влітку. Тип водного режиму - промивний. Рельєф - рівнинний. Ґрунтотворні породи представлені переважно безкарбонатними і лише інколи карбонатними відкладеннями льодовикового походження. Рослинність: хвойні і мішані ліси. Зустрічаються луки і болота. Ґрунтотворення: ґрунтовий покрив формується під впливом 3-х ґрунтотворчих процесів: підзолистого, дернового і болотного, кожен з яких протікає в чистому вигляді або накладається один на іншій. Основні типи ґрунтів зони: підзолисті, дернові, дерново-підзолисті та болотні ґрунти.

Підзолисті ґрунти. Ці ґрунти формуються під хвойними лісами. Профіль ґрунтів підзолистого типу складається з наступних генетичних горизонтів, що різко відрізняються:

А₀ + А₁ + А₂ + В + С

A₀ - лісова підстилка різного ступеня розкладу або дернина потужністю 2...7 см. У орних ґрунтах - відсутній.

A₁ - гумусово-елювіальний горизонт сірого кольору, неміцної грудкуватої структури, часто безструктурний, потужністю в 1...3 см, в підзолах цей горизонт відсутній.

А₂ - підзолистий або елювіальний горизонт білясого кольору з сіруватим відтінком пластинчастої структури або безструктурний, такий, що складається, головним чином, з кремнезему (Si0₂ * n Н₂0).

В - ілювіальний, бурого забарвлення, ущільнений, призматичної структури, збагачений оксидами Al, Fе і колоїдною фракцією, зустрічаються потьоки гумусу.

С - материнська порода, майже не зачеплена ґрунтоутворенням.

За ступенем вираження підзолотворчого процесу підзолиcті ґрунти поділяють на види: слабопізолисті - потужність А₂ - не більше 5 см; средньопідзолисті - 5...15 см; сильнопідзолисті - 15...25 см і підзоли - понад 25 см. Підзолисті ґрунти відрізняються низькою родючістю, вміст гумусу 1...2%. Володіють сильнокислою і кислою реакцією (рНн₂о 4...5,5). Ці ґрунти безструктурні, слабководопроникні, оскільки нижні горизонти їх сильно ущільнені. Загальна пористість не більше 4,5%, аерація 10...20%.

Дернові ґрунти формуються в результаті дернового процесу, якій протікає в чистому вигляді під лучними рослинами. Вони мають органічне розповсюдження і розвиваються переважно на карбонатних материнських порода. Серед їх виділяють два типи ґрунтів: дерново-карбонатні і дерново-глеєві. Генетичні горизонти профілю дерново-карбонатного ґрунту:

А₀ + A₁ + В + С

A₀ - дернина невеликої потужності 2...5 см, в орних ґрунтах –відсутній;

A₁ - гумусово-акумулятивний горизонт темно-сірого кольору, структура зернисто-горіхувата, потужністю 10...20 см і більше;

В - перехідний горизонт буро-коричневого забарвлення, грудкуватої структури. Містить карбонатний щебінь;

С - карбонатна материнська порода.

Дерново-глеєві ґрунти формуються в умовах надлишкового зволоження місцевими ґрунтовими водами і відрізняються від дерново-карбонатних ґрунтів ознаками оглеєння в горизонті В. Дернові ґрунти відрізняються високою природною родючістю. Вміст гумусу у верхніх горизонтах 4...7%, крім того, вони багаті елементами мінерального живлення - Р₂0₅ - 0,10...0,14%; К₂0 - 1,5...2,5%. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або близька до неї; водотривка зернисто-грудкувата структура, що визначає хороші водно-фізичні властивості.

Дерново-підзолисті ґрунти. В результаті сумісної або почергової дії на ґрунт дернового і підзолистого процесів ґрунтотворення, формуються дерново-підзолисті ґрунти, найбільш поширені в тайгово-лісовій зоні. Ці ґрунти дещо родючіші, ніж підзолисті. Генетичні горизонти їх профілю ті ж, що і в підзолистих ґрунтів, але гумусоакумулятивний шар (A₁) в цих ґрунтах потужніший (на 5 см більше), вміст гумусу також більше - до 3...5%. B останньому властивості цих ґрунтів схожі з підзолистими. Дерново-підзолисті ґрунти ділять на види за ступенем прояву дернового і підзолистого процесів:

дерново-слабопідзолисті – горизонт А₂ у вигляді плям;

дерново-средньопідзолисті – горизонт А₂ до 5...15 см;

дерново-сильнопідзолисті – горизонт А₂ до 15...25см.

Заходи щодо підвищення родючості підзолистих і дерново-підзолистих ґрунтів: 1. систематичне внесення органічних і мінеральних добрив, особливо ефективне застосування гною, різних торфокомпостів, а на легких ґрунтах - зелених добрив; 2. зниження кислотності ґрунту за допомогою вапнування; 3. дотримання правильного використання сінокосів і введення в них бобових трав; 4. правильний обробіток з поступовим заглибленням орного шару, з одночасним внесенням добрив; 5. осушення перезволожених ґрунтів; 6. звільнення полів від валунів, чагарників.

Лісостепова зона

Лісостеп розташований між тайгово-лісовою і степовою зонами. Тут ліс поєднується з безлісими степовими просторами. Загальна площа зони 20,2 млн.га - близько 33,6 % всієї території України. Клімат відрізняється від Українського Полісся дещо меншою кількістю опадів і великою випаровуваністю. Тому постійний низхідний витік води в ґрунті не утворюється (періодичнопромивний режим). Ґрунтоутворюючі породи: найбільш поширені - леси і лесо­видні суглинки. Рельєф в різних частках зони неоднаковий: слабохволяста рівнина з добре розвиненою мережею гідрографії, схили вододілів сильно порізані ярами і балками. Рослинність: трав'яниста рослинність лугових степів чергується з масивами широколистих лісів.

Ґрунти цієї зони - переважають сірі лісові (під лісами) і опідзолені, вилужені і типові чорноземи (під лучними степами). З інтразональних ґрунтів, можуть зустрічатися засолені ґрунти.

Сірі лісові ґрунти. Сірі лісові ґрунти формуються під освітленими широколистяними лісами з добре розвиненим трав'янистим покривом. Формування сірих лісових ґрунтів відбувається при сумісному в часі перебігу дернового (переважаючого) і підзолистого процесів ґрунтоутворення. У профілі сірих лісових ґрунтів чітко виділяють наступні горизонти:

А₀+A₁ + А₁А₂ + В + С

A₀ - лісова підстилка потужністю 2...4 см.

A₁ - гумусово-акумулятивний, сірого забарвлення, грудкувато-горіхуватий потужністю 15...20 см і більше.

A₁A₂- гумусо-елювіальний або опідзолений, яскраво-сірого забарвлення, структура горіхувата, потужність 10...15 см.

В - ілювіальний, різко відрізняється від попереднього. Забарвлення корич­нево-буре з темними потьоками гумусу, структура горіхувато-призматична, сліди кремнеземної присипки, щільного складення.

С - материнська порода, жовтувато-палевого кольору, лесовидні суглинки з наявністю карбонатів (з глибини 150 см і більше).

Сірі лісові ґрунти по своїх властивостях займають проміжне положення між дерново-підзолистими і чорноземними ґрунтами. Залежно від змісту гумусу і потужності гумусового горизонту сірі лісові ґрунти ділять на підтипи: світло-сірі, сірі і темно-сірі. Вміст гумусу: для світло-сірих - 3%, сірих - 3... 5%, темно-сірих ґрунтів - 5%. Потужність гумусового горизонту: у світло-сірих - 20 см, сірих - 20...25, темно-сірих - 25 см. Кислотність (рНн₂о): у світло-сірих - 5,0...5,5, сірих - 5,5...6,0, темно-сірих - 6,0...6,5. Родючість цих ґрунтів збільшується від світло-сірих до темно-сірих, які по властивостях близькі до чорноземів. Ці ґрунти відрізняються слабкою водопроникністю структури, тому при обробці сильно розпилюються, нерідко запливають і утворюють ґрунтову кірку, легко піддаються ерозії.

Заходи щодо підвищення родючості сірих лісових ґрунтів: 1. внесення органічних і мінеральних добрив; 2. вапнування, для чого можна використовувати мелений вапняк, мергель, а також звичайний карбонатний лес; 3. обробіток (по системі) - з урахуванням конкретних ґрунтових умов рельєфу та інших чинників забезпечує економію засобів і енергії; 4. застосування для боротьби з водною ерозією ґрунтозахисних сівозмін з багаторічними травами, оранкою впоперек схилу, терасування схилів, посадка лісо- і садосмуг та ін.; 5. снігозатримання - затримання талих вод, будівництво ставків і водоймищ у верхів'ях балок і ярів, спеціальний обробіток ґрунту, направлений на збереження вологи, регулювання стоку, зрошення.

Зона степів

Зона степів межує на півночі з лісостепом. Тут формуються чорноземні ґрунти, які займають в Україні 16,5 млн.га. Клімат степової зони помітно різниться за широтами і в довготних напрямках. Із заходу на схід зони зростає континентальність і сухість. Безморозний період перевищує 180 днів. Рослини встигають утворити велику масу органічної речовини. Річна кількість опадів на більшій частці зони в середньому 400...500 мм. Випаровування значно перевищує річну кількість опадів. Тут створюється непромивний водний режим. Ґрунтові води лежать глибоко. Рельєф: на більшій частці території переважає рівнинний слабохвилястий рельєф з окремими підвищеннями, є типові западини і дрібні степові блюдця. На значній частині зони є балки та яри. Ґрунтотворчі породи: основними ґрунтоутворюючими породами в чорноземній зоні є леси і лесовидні відкладення, характерною межею яких є вміст карбонатів. Рослинність: трав'яниста рослинність дає велику кількість органічних залишків. Ліс є тільки по балках і западинах.

Ґрунтотворення. Основні ґрунти зони - чорноземи, утворилися під впливом дернового процесу в умовах степової рослинності і непромивного водного режиму. Окрім чорноземних ґрунтів в цій зоні зустрічаються: вилуговані-чорноземи, солончаки і солонцюваті ґрунти, солонці і осолоділі ґрунти, солоді, заплавні і болотні ґрунти.

Чорноземи характеризуються великими запасами органічної речовини, що виражається потужним гумусовим шаром з високим вмістом гумусу (4...12 і більше % у верхньому горизонті).

У профілі чорноземів виділяються наступні гене­тичні горизонти:

А₀ + А + В₁ + В₂ + С

А₀ – слаборозвинена дернина. Потужність 3...4 см. У орних ґрунтах - відсутній.

А - перегнійно-акумулятивний (гумусовий) горизонт, у вологому стані чорного кольору, структура грудкувато-зерниста, потужність від 20 до 55 см, перехід в наступний горизонт поступовий. Верхня частина горизонту в орних ґрунтах позначається як Аор.

В₁ - нижня частка гумусового горизонту, світліше попереднього, структура грудкувато-зерниста або грудкувата, потужністю від 40 до 80 см. Поступово переходить в наступний горизонт.

В₂ - перехідний горизонт буро-сірого кольору, внизу з палевим відтінком, з патьоками і язиками гумусу, структура грудкувата, перехідна до низу в грудкувато-призматичну, характерна наявність новоутворень карбонатів кальцію у вигляді псевдоміцелію і т.п.

С - материнська порода, містить багато карбонатів у вигляді псевдоміцелію.

У профілі чорноземів часто зустрічаються сліди діяльності землериїв (ховрахів, хом'яків і ін.) у вигляді так званих кротовин.

Потужність гумусового горизонту (А + В₁) – 50-150 см і більше. Чорноземи містять багато елементів живлення: азот (N) - 0,2-0,5%; P₂O₅ - 0,15-0,30%; K₂0 - 2,0-2,5%. Реакція близька до нейтральної або слаболужної (рНн₂о 6,5...7,5). Чорноземи володіють найкращими фізичними властивостями. Зерниста і зернисто-грудкувата структура верхніх шарів обумовлює хорошу повітря-водопроникність ґрунтів, пористість 55...60%. Великий зміст гумусу сприяє рихлому складенню ґрунтів при щільності гумусового шару 0,95...1,15 г/см³ і високій вологоємності. Це вказує на високу родючість чорноземних ґрунтів.

Класифікація чорноземів. Чорноземи України за ступенем вираження процесу чорноземоутворення ділять на наступні підтипи: 1) опідзолені; 2) вилуговані; 3) звичайні; 4) південні; 5) на щільних глинах; 6) літогенно-карбонатні; 7) літогенно-кислі.

Крім того, чорноземи діляться на види:

1) за потужністю гумусового шару (А + В₁) на: малопотужні (<40см), середньо потужні (48-80см), потужні (80-120см), надпотужні (>120см);

2) за вмістом гумусу у верхньому горизонті на: мало гумусні (<6%), середньогумусні (6...9%), високогумусні (> 9%).

Чорноземи опідзолені і вилуговані сформувались в лісостеповій зоні під лучною степовою рослинністю. В опідзолених чорноземах спостерігаються сліди опідзолення у вигляді кремнеземної присипки в дещо освітленому гумусовому шарі, слабо-кисла реакція, горизонт карбонатів - на глибині 1,3....1,5 м.

Вилуговувані чорноземи, на відміну від опідзолених, не мають крем'янистої присипки, в гумусовому горизонті, містять більше гумусу. Карбонати в гумусовому шарі відсутні. Лінія скипання залягає на глибині 90...120 см.

Типові чорноземи. У них найяскравіше виражені характерні властивості, властиві чорноземам. Відрізняються сильнорозвиненим гумусовим горизонтом (100...120 см) і великим вмістом гумусу.

Звичайні і південні чорноземи. Розташовані на південь від типових. Вони розвиваються в умовах посушливішого клімату під степовою ковило-типчаковою рослинністю. Мають менш потужний гумусовий горизонт і менший вміст гумусу. Південні чорноземи мають слаболужну реакцію, на глибині 1,5...2 м - гіпс, лінія скипання вища, потужність гумусового горизонту і зміст гумусу менші, ніж у звичайних чорноземів.

Літогенно-карбонатні чорноземи (приазовські, придунайські). Своєрідні представники південних чорноземів, відрізняються потужним гумусовим горизонтом 1,3...1,8 м і більше, але вміст гумусу в них невеликий, тому колір гумусового горизонту бурий або темно-сірий. Карбонати у вигляді псевдоміцелію розташовуються починаючи з поверхні. Ці ґрунти відрізняються високою продуктивністю.

Вилуговані чорноземні ґрунти. Зустрічаються разом з чорноземами в лісостеповій і степовій зонах. Приурочені вони до знижених елементів рельєфу при близькому заляганні ґрунтових вод. Відрізняються інтенсивнішим забарвленням, помітним оглеєнням в нижній частині профілю. Генетичні горизонти ті ж, що і у чорноземів. Скипання в горизонтах В₁ або В₂. Потужність гумусового горизонту (А+В₁) 80...90 см і більше. Дуже родючі.

Заходи щодо підвищення родючості чорноземних ґрунтів: 1. оптимізація водного режиму шляхом: а) будівництва зрошувальних систем; б) використання для зрошення вод місцевого стоку; в) лісонасадження, снігозатримання та інші заходи щодо накопичення і збереження вологи; 2. поліпшення поживного режиму і збереження запасів гумусу - досягається правильною системою добрив, що поєднує внесення гною і мінеральних добрив; 3. збереження і відновлення структури - боротьба з водною і вітровою ерозією за допомогою правильної організації території, сівозмін, лісонасаджень і правильної системи обробітку ґрунту.

Зона сухих степів

Ця зона на півночі межує із зоною степів і займає 4711 тис.га. Клімат зони посушливий і континентальний. Опадів випадає мало - в сухих степах від 350 до 200 мм в рік. Рельєф зони різноманітний, але переважає рівнинний. Характерна наявність численних мікропонижень, що викликає перерозподіл опадів і строкатість ґрунтового покриву. Ґрунтові води залягають глибоко.

Ґрунтотворчі породи. Переважають леси і лесовидні суглинки, на схід ґрунти формуються на елювіально-делювіальних відкладеннях корінних порід і карбонатних суглинках. Більшість ґрунтоутворюючих порід (окрім лесів) засолені.

Рослинність зони бідна у видовому відношенні і характеризується низькорослістю і зрідженням. Ковило-типчакові степи в північній частці зони при просуванні на південь переходять в полино-типчакові та типчако-полинові степи. У цій зоні сильно розвинені ефемери (тюль­пани, іриси та ін.).

Ґрунтовий покрив відрізняється різко вираженою комплексністю. Тут разом з каштановими (основний тип ґрунтів сухих степів) ґрунтами зустрічаються лучно-каштанові, солончаки, солонці і солоді.

Каштанові ґрунти формуються в результаті дернового процесу ґрунтотворення під зрідженою полино-ковиловою типчаковою рослинністю. Процеси мінералізації різко переважають над процесами гуміфікації. Тому гумусу в ґрунті утворюється мало, а структура володіє невисокою водопроникністю, ґрунти можуть запливати і ущільнюватися. Характерне накопичення в ґрунті мінеральних солей, зокрема натрієвих.

Профіль каштанового ґрунту складається з горизонтів:

А₀ +А + В₁ + В₂ + Вк + С

А₀ - степова слаборозвинена дернина потужністю 2...3 см (у орних ґрунтах відсутній).

А - гумусовий горизонт, каштанового кольору, грудкувата або грудкувато-пилувата структура, потужністю до 30 см.

В₁ - перехідний гумусовий, світлішого забарвлення з бурим відтінком, структура грудкувато-призматична, більш ущільнений, потужністю 15...25 см.

В₂ - горизонт гумусових потьоків, забарвлення неоднорідне, структура призматична - грудкувата, ущільнений, потужністю до 20 см, сірувато-бурого кольору, в нижній частці зустрічаються скупчення карбонатів.

Вк – карбонатний, найбільш щільний горизонт, потужністю до 50...60 см, бурувато-пальовий, структура призматична.

С - материнська порода, ясно-палевого кольору, з плямами карбонатів та кристалами гіпсу на глибині 1,5...2 м.

Вміст гумусу в каштанових ґрунтах в середньому 3....4%, потужність гумусового по горизонту не більше 30...40 см. Вміст P₂O₅ - 0,1...0,2 %, калію - 1,2%. Реакція ґрунту слаболужна (pHн₂о 7,2...7,5), яка з глибиною посилюється. Каштанові ґрунти залежно від змісту гумусу ділять на підтипи: 1)червоно-коричневі (гумусу 4...5%), 2)каштанові(гумусу 3...4%), 3)світло-каштанові (2...3%).

Відповідно від каштанових до світло-каштанових ґрунтів зменшується потужність гумусового шару, збільшується солонцюватість, знижується структурність і ближче до поверхні підтягуються соленосні горизонти. Каштанові ґрунти - потенційно багаті і при відповідній агротехніці можуть давати високі урожаї.

Заходи щодо підвищення родючості каштанових ґрунтів: 1. поліпшення водного режиму шляхом агротехніки і штучного зрошення; 2. поліпшення фізичних властивостей солонцюватих ґрунтів і солонців за допомогою хімічних меліорації і відповідного обробітку ґрунту; 3. боротьба з вітровою ерозією; 4. внесення органічних і мінеральних добрив, які найбільш ефективні в умовах зрошення; 5. у районах, де обробіток культур обмежений, подальший розвиток повинен отримати пасовищне скотарство на базі широкого обводнення.

Інтразональні грунти

Болотні грунти

Ці ґрунти формуються в різних ґрунтово-кліматичних зонах в умовах надлишкового зволоження (болотний процес ґрунтоутворення). Вони найбільш поширені на Поліссі. У південніших зонах ці ґрунти представлені, в основному, болотними заплавними. Загальна площа боліт в Україні близько 34 тис.га.

Найважливішими рисами болотного процесу ґрунтоутворення є: накопичення торфу і формування глеєвого мінерального горизонту. Всю різноманітність боліт, що існують в природі, можна звести до трьох достатньо характерних типів: низинні, верхові і перехідні.

В основу класифікації болотних ґрунтів покладено їх походження і потужність торфового шару. За морфологічною будовою болотні ґрунти різко відрізняються від ґрунтів мінеральних. У їх профілі чітко виділяються наступні горизонти:

А₀ + Ат +g+ С

А₀ – оторфований горизонт землистої гумусованої маси, потужністю від 0 до 10 см.

Ат - торфовий, в якому залежно від ступеня розкладу рослинних залишків можуть бути виділені: А¹_т, що менш розклався, ступінь розкладання до 25%;

перегнійно-торфовий А²_т, ступінь розкладу 25...45%;

перегнійно-торфовий А³_т, ступінь розкладу > 45%.

g - глееєвий, різного ступеню вираження. Глеєвий горизонт має сіре забарвлення з зеленувато-сизуватим чи сизим відтінком. Перший відтінок залежить від накопичення закисних форм заліза, а голубуватий - від присутності фосфорнокислого заліза - вівіаніту. Зустрічаються іржаві плями окисних форм заліза.

С - материнська порода, в’язка, з включенням вівіаніту.

За ступенем прояву болотного ґрунтоутворюючого процесу болотні ґрунти ділять на два підтипи: торфово-глеєві ґрунти верхових боліт і торфово-перегнійно-глеєві перехідних і низових боліт.

За потужністю торфового шару болотні ґрунти ділять на види: торфово-глеєві - шар торфу від 8 до 25 см; торф’яно-глеєві - від 25 до 50см; торф'яники - > 50см.

Торфові ґрунти за потужністю торфового горизонту діляться на: малопотужні - від 50 до 100 см; средньопотужні - від 1 до 2 м; потужні - понад 2 м.

На відміну від мінеральних, болотні ґрунти мають торфовий горизонт, тому властивості болотних ґрунтів значною мірою визначаються його складом і властивостями, а вони сильно відрізняються в болотах різного типу. Ступінь розкладу в низових торфових ґрунтах вищий, ніж у верхових. У низових нормально-зольних торфових ґрунтах кількість золи складає 8…12%, тоді як зольність верхових торфових ґрунтів складає 2...5%. Вміст азоту в торфових низових ґрунтах більший, ніж у верхових і нерідко досягає 3...4%, у верхових - до 0,5%. Вміст фосфору невеликий у всіх торфах (виключенням є торфові ґрунти, що містять вівіаніт). Всі торфові ґрунти бідні калієм. Для верхових торфових ґрунтів характерна сильнокислая реакція (рНсол. 2,5.... 4,5).

Значно відрізняються торфові ґрунти і за фізичними властивостями. Найменшу щільність (0,04...0,08 г/см³) мають болотні верхові ґрунти, а найбільшу - низові (0,11...0,25 г/см³). Торфові ґрунти відрізняються високою вологоємністю, особливо верхові сфагнові торфи.

Торфові ґрунти перехідних боліт займають проміжне положення між низовинними і верховими. Торф володіє малою теплопровідною. Тому торфові ґрунти замерзають взимку на меншу глибину, ніж мінеральні, але розмерзаються дуже повільно.

Болотні ґрунти відрізняються високою потенційною родючістю (особливо низинні), яка в повній мірі виявляється при здійсненні на таких ґрунтах комплексу меліоративних і агротехнічних заходів.

Заходи по підвищенню родючості болотних ґрунтів: 1. осушення закритим дренажем з системою двостороннього регулювання водного режиму; 2. очищення території від пеньків, чагарників, купини з подальшим плануванням; 3. правильний обробіток ґрунту (оранка, фрезерування, дискування, коткування і ін.); 4. освоєння сівозмін з посівом в перші роки багаторічних і однорічних трав, а потім і інших культур; 5. застосування мінеральних добрив (особливо калійних і фосфорних); 6. при освоєнні верхових болотних ґрунтів необхідно проводити вапнування і вносити повні дози мінеральних добрив; 7. внесення мікродобрив; 8. для збагачення болотних ґрунтів мікрофлорою і для активізації її діяльності вносять невеликі дози гною і бактерійні добрива; 9. для боротьби з ерозією і непродуктивними втратами торфу в резуль­таті інтенсивної мінералізації та для поліпшення теплового режиму ґрунту, слід застосовувати структурну меліорацію (добавки мінерального ґрунту).

Засолені ґрунти

До групи засолених ґрунтів, які містять в поверхневому або глибших горизонтах підвищена кількість легкорозчинних со­лей відносяться солончаки, солонці і солоді. Загальна площа засолених ґрунтів складає близько 2,5 % всіх ґрунтів України, більш всього ці ґрунти поширені в зоні сухих степів.

Солончаки - це ґрунти, що містять велику кількість (від 0,6 до 2% і більш) водорозчинних солей по всьому профілю ґрунту. Максимум солей знаходиться у верхньому горизонті ґрунту. У будові профілю в процентному вмісті гумусу і поживних речовин у солончаків зазвичай спостерігаються загальні риси схожості з тими типами ґрунтів, в зоні яких вони сформувалися. Реакція солончаків слабо-лужна (рНн₂о 7,3.,.7,5). Солончаки утворюється, головним чином, при близькому заляганні мінералізованих ґрунтових вод в умовах випрівного водного режиму. Вони можуть формуватися і на засолених ґрунтоутворюючих породах, наприклад, на засолених морських відкладеннях, в районах розповсюдження засолених озер і в приморських областях в результаті перенесення солей вітром. Поглинені катіони представлені, головним чином, Са, Мg і невеликою кількістю Na. Солончаки часто утворюються в районах зрошуваного землеробства в результаті неправильного поливного режиму. При надмірному зволоженні полів різко підвищується рівень ґрунтових вод, що веде до швидкого засоленню культурних земель. Засолення може виникати і при зрошуванні мінералізованими водами. Таке засолення поливних земель називається вторинним, а солончаки, що утворилися, називають вторинними або іригаційними. Між типовими солончаками і незаселеними ґрунтами зустрічаються також перехідні за ступенем засолення ґрунти, що називають солончаковими.

Заходи щодо підвищення родючості солончаків: 1.промивання водорозчинних солей прісними водами для видалення їх надлишку; 2. пониження рівня ґрунтових вод шляхом пристрою дренажу; 3. посів солевитривалих культур (буркун білий, суданська трава, пирій повзучий, сорго, цукровий буряк та ін.); 4. попередження вторинного засолення; 5. відповідна система обробітку ґрунтів і застосування добрив.

Солонці. Солонцями називаються засолені ґрунти, в яких легкорозчинні солі в шкідливих для рослини кількості в основному знаходяться на глибині 20...50 см і більш, а ґрунтово-поглинальний комплекс ілювіального горизонту насичений обмінним натрієм, а інколи - магнієм. Специфічною ознакою солонцевих ґрунтів від солончаків є не солі, а різко виражена ілювіальність колоїдів, наявність на невеликій глибині солонцевого горизонту із стовпчастою, брилистою або горіхуватою структурою та дуже поганими фізичними властивостями. Максимум водорозчинних солей знаходиться в нижній частці профілю, а верхні горизонти практично від них вільні. Солонці утворюються при розсоленні солончаків в умовах великої кількості натрієвих солей і періодичного промочування ґрунту. Солонці зустрічаються, в основному, в степовій зоні і зоні сухих степів. Профіль солонцю поділяється на наступні генетичні горизонти:

А - гумусово-алювіальний, зазвичай буро-сірого кольору, збіднений гумусом, збагачений кремнеземом, пористий, плитчастої структури, потужність до 15...25 см.

В1 - солонцевий (ілювіальний), забарвлення темніше з бурим відтінком, збагачений колоїдами, щільного складання, при висиханні розтріскується не стовпчасті структурні окремості, покриті потьоками гумусу, потужність до 10...12 см і більше.

В2 - підсолонцевий, забарвлення світле, структура призматична, має карбонати у вигляді білозірки і гіпсу.

С - материнська порода, містить легкорозчинні солі.

Вміст гумусу в солонцях залежить від зональних особливостей їх формування. У складі поглинені катіонів Са, Ма і багато обмінного Nа. Реакція солонців лужна (рНн₂о 8....9 і більше). Фізичні властивості солонців дуже несприятливі. У вологому стані вони набухають, погано пропускають вологу, стають в'язкими і липкими, а при висиханні стають дуже твердими і при оранці дають суцільні великі глиби, що не піддаються руйнуванню при подальших обробітках.

За потужністю горизонту (А) солонці ділять на види: кіркові (< 7 см), стовбчасті (7...15 см) і глибокостовпчасті (> 15 см).

Заходи щодо підвищення родючості солонців: 1. внесення гіпсу (гіпсування) і подальше глибоке зволоження ґрунту для видалення з поглиненого стану натрію, поліпшення фізичних властивостей і нейтралізація лужної реакції, окрім гіпсу для хімічної меліорації солонців рекомендують використовувати вапно і хлористий кальцій, застосовують також азотну і сірчану кислоту, сірчисте залізо, шлаки й інші відходи промисловості; 2. відповідна система обробітку ґрунту і плантажна оранка, внесення органічних і мінеральних добрив; 3. при невеликому розповсюдженні солонців серед чорноземів поліпшити їх можна "землюванням"; 4. внесення до ґрунту штучних структуроутворювачів (полікриламід і інші полімерні з'єднання).

Солоді – це сильно вилужені і підзоловидні (білясті) ґрунти понижень лісостепової та степової зон. Вони зустрічаються переважно в лісостеповій і степовій зонах. Їх формування приурочене до знижених елементів рельєфу (западини, лимани і ін.), які нерідко зайняті осиковими, березовими колками і трав'янистими рослинами. Утворення солодей є подальшою стадією розвитку солонців під дією тривалого їх зволоження. Процес перетворення солонців в солоді називається осолонцюванням. Профіль солодей чітко ділиться на наступні горизонти:

А₀+А₁+А₂+В+С

А₀ - лісова підстилка.

А₁ - перегнійний, темно-сірого кольору, невеликої потужності (3...3 см).

А₂ - осолоділий, білястого забарвлення від великої кількості кремнезему, безструктурний, збіднений мулистою фракцією.

В - ілювіальний, темно-бурий, брилистий, із залишками стовпчастої структури солонцевого горизонту, збагачений колоїдами.

С - материнська порода з відкладенням карбонатів.

До складу поглинених катіонів солодей входять, окрім Са і Mg, ще Na і Н+. У верхньому горизонті солодей рН менше 7, а інколи знижується до 5. Нижче за профілем (біля карбонатного горизонту) реакція лужна. Солоді у верхніх горизонтах сильно вилужені, що обумовлює низький вміст гумусу і елементів живлення. Ці ґрунти відрізняються несприятливими фізичними властивостями; слабка водопроникність, безструктурність, утворення глиб при оранці, запливання при зволоженні.

Заходи щодо підвищення родючості солодей: 1. глибока оранка, при кислій реакції - вапнування малими дозами; 2. внесення органічних і мінеральних добрив; 3. землювання (покриття солодей дерновим перегнійним гноєм ґрунтом з сусідніх ділянок).

Грунти річкових заплав

Ґрунти в заплавах річок розвиваються рік впливом алювіальних процесів. Разом з тим, ці ґрунти відображають зональні умови ґрунтоутворення, характерні для оточуючих річкову долину вододільних просторів. Заплавні ґрунти відрізняються різноманітністю. Найбільш характерні для заплав дерново-лугові шаруваті, дерново-лугові, зернисті і болотно-заплавні ґрунти. У області добре розвиненої заплави прийнято виділяти 3 зони в напрямі від русла річки до надруслової тераси: прируслова, центральна і притерасна.

Прируслова заплава. Рельєф тут складається окремими грядами або гривами, розділеними улоговинами. Лучні рослини тут вигорілі й відрізняються бідним видовим складом, тому терновий процес ґрунтоутворення слабо виражений. Ґрунти тут дерново-лучні шаруваті. Вони характеризуються майже повною відсутністю розчленовування профілю на горизонти, але відрізняються виразною шаруватістю, малопотужним (10...20 см) гумусовим горизонтом, малим вмістом гумусу (не більш 1.....1,5%).

Центральна заплава займає найбільшу частку заплави і має понижений і вирівняний рельєф з ухилом до тераси. Ґрунтові води підходять близько до поверхні. Рослинність добре забезпечена вологою впродовж всього вегетаційного періоду. На склад відкладень в цій частині заплави має великий вплив характер паводку. У зв'язку з цим, центральна заплава поділяється на центральну зернисту і центральну шарувату заплави.

Вони найчастіше мають наступний профіль:

А₀ + А+В +С

А₀ - дернина невеликої потужності.

А - гумусовий горизонт легкого механічного складу, потужність (20 см).

В - перехідний горизонт. Особливість профілю цього ґрунту - виразна шаруватість. Проте характер весняного паводку з року в рік не залишається незмінним. Тому в центральній заплаві зустрічаються алювіальні наноси, де темно-кам'яні зернисті відкладення перешаровуються світлими піскуватими і навпаки. На такому алювії формуються дерново-лучні шарувато-зернисті ґрунти, які за родючістю займають проміжне положення між зернистими і шаруватими ґрунтами заплави.

Притерасна зона розташована при самій надрусловій терасі. Це найбільш понижена частка заплави, перезволожена. В ґрунтах цієї зони господарюють аеробні і відновні процеси. Тому тут формуються переважно болотні заплавні ґрунти. Це - глеєві або торфові ґрунти (переважно низові торфовища) і мулувато-болотні ґрунти, які відрізняються високою потенційною родючістю. У профілі мулисто-болотних ґрунтів розрізняють гумусовий горизонт чорного кольору і глеєвий - з яскраво іржавими плямами Fe₂O₃ верхньої частини і в нижній частині – бруднувато-сизий від закисних з'єднань заліза.

Профіль заплавних ґрунтів часто відображає зональні особливості ґрунтоутворення - сліди опідзолення, солонців, солончаків і т.д. Лучні заплавні ґрунти лісостепу і степу відрізняються потужним гумусовим шаром, в них вже спостерігається карбонатність, солонцеватість і солончакуватість.

Заходи підвищенню родючості ґрунтів: висока потенційна родючість ґрунтів тернистої і притерасної заплав виявляється тільки при окультуренні.

Для освоєння ґрунтів потрібне осушення, видалення купини і знищення чагарників, правильний обробіток, внесення мінеральних і мікродобрив добрив. Розорювання менш родючих піщаних і супіщаних ґрунтів прируслових і шаруватих русел може привести до розвитку ерозії і до повної втрати родючості.

Література:

1. Назаренко І.І., Польчина С.М., Нікорич В.А. Ґрунтознавство: Підручник.- Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – 400 с.

2. Вознюк С.Т. та ін. Меліоративне ґрунтознавство з основами гідрології. - Львів; Вища школа, 1984.

3. Вознюк С.Т. та ін. Використання результатів аналізів грунту з метою підвищення їх родючості та визначення потреби в меліораціях.- Київ; 1988.

4. Панас Р.М. Грунтознавство: навчальний посібник. – Львів: «Новий світ - 2000», 2005. – 372с.

5. Грунти України: властивості генезис, менеджмент родючості/ В.І.Купчик, В.В.Іваніна, Г.І.Нестеров та ін.; Навчальний посібник. За ред. В.І.Купчика. – К.: Кондор, 2007. – 414 с.