Метод соціалістичного реалізму в українському живописі ХХ ст

У 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП (б) про «Перебудову літературно-мистецьких організацій», згідно якої створено єдині творчі спілки з розмежуванням за фаховими ознаками. В цей час відбувся перший розширений пленум оргбюро Спілки радянських художників УРСР (1933) і перший з’їзд Спілки радянських письменників (1934 р.). На розширеному пленумі оргбюро спілки були визначені нові партійні і урядові вимоги до митців; прозвучала теза про першочерговість завдання служити мистецтвом соціалістичному будівництву в країні.

У творчу практику увійшло теоретичне визначення «метод соціалістичного реалізму», яке на декілька десятиріч стало напрямом розвитку радянського мистецтва.

Важливим організаційним заходом уряду від моменту утворення творчих спілок стало державне фінансування, спрямоване на розвиток культури. Держзамовлення визначило зміст вимоги перед художниками: реалістичне відображення дійсності комуністичного суспільства.

Художники мали можливість відображати всю різноманітність і багатство реального світу у жанрах побутового, історичного, портретного живопису. Цьому сприяли організаційні заходи в галузі мистецтва: надання творчих відряджень художникам на заводи й новобудови, влаштування республіканських й тематичних виставок, на організацію яких уряд виділяв значні кошти. Уряд давав художникам тематичне замовлення і оплату, а художники задовольняли вимоги замовника – уряду Радянського Союзу. У 1937 р. відбулась VІІ Всеукраїнська виставка, присвячена 20-річчю Жовтня і експонована під девізом: «Квітуча соціалістична Україна»; у 1939 р. – виставка, присвячена 125-літтю від дня народження Т. Шевченка; й виставка образотворчого і народного мистецтва західних областей України.

Попри ідеологічну зангажованість, організація виставок сприяла розвитку українського мистецтва. Важливим фактором часу стала перебудова вищої художньої освіти. Київський художній інститут – кузня лауреатів сталінської премії. Водночас українські живописці на теренах Галицької та Закарпатської України не втратили усвідомлення своєї належності до загальноукраїнської художньої культури.

Реалізм – основний напрям у художній культурі даного періоду. На захист реалізму, серед багатьох інших, виступив Микола Бурачек.

Микола Бурачек ( 1871 – 1942): «Я завжди був реалістом; завжди від самого раннього дитинства, любив життя, любив природу. До моєї реалістичної творчості вороже ставилися всілякі формалісти. Як реаліст, я з іронією ставився до всіляких ізмів, що як пошесть заволоділи на початку революції образотворчим мистецтвом, прикриваючись своєю удаваною революційністю… Таке мистецтво пишалося, що воно не зрозуміле для мас… Митці цих «ізмів» кохали в своєму мистецтві самих себе, свою вигадку, свою абсурдність… [ІУМ. т. 5, С. 289 - 290].

Антін Монастирський (1878 - 1969): … я зрозумів, що реалізм – це не проста фотографія натури і суха об’єктивна передача, а серце художника, його «Я», індивідуальність і темперамент, крізь призму яких він мусить перетворити образ з натури. Я зрозумів, що реалізм найбільш правдивий у мистецтві і вирішив залишитися вірним йому на все життя». [ІУМ. т. 5, С. 290].

Йосип Бокшай (1891 - 1975): «Формалістичне мистецтво залишає людей холодними, а розум бездіяльним».

Мистецтвознавці вважають, що перевага реалізму над «ізмами» в живописі 1934 – 1954 рр. не була штучним породженням партійної політики в галузі художньої культури, а стала наслідком історичної логіки розвитку подій [ІУМ. т. 5, С. 290].

Непересічні здобутки української живописної школи пов’язані з творчістю митців старшого покоління, котрі мали вишкіл європейських художніх закладів. Це художники: Павло Волокидін (1877 – 1936), Іван Їжакевич (1864 – 1962), Лев Крамаренко (1888 - 1942), Микола Самокиш (1860- 1944), Фотій Красицький (1873 – 1944), Федір Кричевський (1879 - 1947), Григорій Світлицький (1872 - 1948), Карпо Трохименко (1885 – 1979), Олексій Шовкуненко (1884 – 1974), Іван Шульга (1889 - 1956), Лев Крамаренко (1888 - 1942), Микола Бурачек (1871 – 1941), Олена Кульчицька (1877 - 1967), Йосип Бокшай (1891 - 1975), Адальберт Жерделі (1891 - 1955), Андрій Коцка (1911 - 1987).

Утвердившись на реалістичних позиціях, митці Радянської України, згідно з поставленими перед ними вимогами, головну увагу приділили їхній сучасності і революційному минулому. Це розвинуло побутовий та історичний жанри живопису.

У побутовому жанрі працювали художники: Семен Прохоров (1873 - 1948), Карпо Трохименко (1885 - 1979), Михайло Дерегус (1904 – 1997), Єфрем Світличний (1901 - 1976), Олександр Любимський (1907 - 1981), Валентин Бернадський (1917 - 1950), Дмиро Шавикін (1902 - 1965) та ін. У кращих їхніх творах помітне прагнення дати не лише правдиве відображення дійсності, знайти цікаві сюжети з життя трудящих, але й забарвити їх яскравим оптимістичним настроєм, втілити в них типові риси нового побуту, розвинути риси «революційного романтизму».

Це не завжди вдавалося реалізувати, - вважають мистецтвознавці. Наприклад, твори Федора Кричевського «Шахтарська любов» (1935), «Розповідь діда» (1936), «Веселі доярки» (1937), «Дівчата» (1937), «Квітуча Україна» (1938-1939) попри всю їхню живописність, відображають внутрішню байдужість автора до змісту сюжету.

У художніх картинах передана основна риса тогочасної політики індустріалізації країни – переведення значної кількості селянства у сферу промислового виробництва.

Олександр Любимський вдався до іншої злободенної теми того періоду – «колективізації сільського господарства і зростання добробуту на селі». Вважається, що митці цього жанру спрямовували зміст твору на людину, її почуття, а не на ідею.

Водночас, творилися й ідеологічні картини – наприклад, «Допит ворога» (1937) Володимира Костецького. «У роки, коли сталінські репресії досягли свого апогею, художник з щирою вірою у їхню справедливість подає власну версію подій. Він не зображує нічні візити до людських осель, підступну безкарність енкаведистів. Картина В. Костецького про військову службу прикордонників – облагороджує захисників радянського союзу» [ІУМ. т. 5, 292].

У передвоєнне десятиліття домінувала тематична картина. Відбувалася активна підготовка художників на академічній основі. Війна порушила нормальний хід художнього життя на теренах України. Частина художників пішла на фронт, більшість виїхала закордон.

Після війни влаштовуються повоєнні художні виставки – VІІІ Республіканська художня виставка Радянського Союзу (1945).

Підготовка до Республіканської виставки йшла через спеціальний відбір. «Кращі твори спочатку відбирали на Україні, а потім відсилали до Москви. Серед інших були картини Георгія Мелехова (1908 - 1967), Сергія Григор'єва (1910 - 1988), Віктора Пузиркова (1918 -1999), Михайла Хмелька (1919 - 1996), Олександра Максименка (1916 - 2011), Сергія Отрощенка (1910 - 1988), Тетяни Яблонської (1917 - 2005).

У перші повоєнні роки провідною темою, що визначала вигляд всього мистецтва, стала тема війни, тема мирної праці, відображення повсякденного робітничого життя країни. Поступово тематика Другої Світової війни доповнюється історичною тематикою (Георгій Меліхов «Молодий Тарас Шевченко у художника К. П. Брюлова», 1947 р; Володимир Задорожний «Богдан Хмельницький залишає у заставу кримському хану свого сина Тимоша», 1954; Михайло Кривенко «Їхав козак на війноньку», 1954 р.).

Тема мирної праці залишалася провідною у станковій картині (наприклад, монументальне полотно Т. Яблонської «Хліб» (1949) відобразило трудове піднесення народу у повоєнні роки).

Однією з сюжетних тем був індустріальний пейзаж (залізниці, шахти, заводи ін.).

Отже, в період 30-50-х рр.. ХХ ст. в живописі домінував соціалістичний реалізм. Соціалістичний реалізм - єдиний офіційно дозволений в СРСР творчий метод літератури і мистецтва.