З історії вивчення проблеми мови і мовлення

ЛЕКЦІЯ 4. МОВА І МОВЛЕННЯ

ПЛАН

1. З історії вивчення проблеми мови і мовлення.

2. Співвідношення мови і мислення.

Проблему мови і мовлення вважають однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трактування цих понять і критеріїв їх розмежування

вченими різне.

З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мови привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і

мовлення. Поширеною була думка, що поняття мови і мовлення першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавцями дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки

досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окремі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його явленням, – це сукупність мовного матеріалу одного народу. Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протиставляв «безперервно повторюваному роцесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її потребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодуен де Куртене 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мовлення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою.

Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», ЕіпгеїзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегтіі£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на перше місце висувають мовлення, трактуючи його як діяльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта. Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав увагу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення». Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися непоміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії. Основні положення швейцарського вченого, викладені в «Курсі загальної лінгвістики», такі: Теорія мови 1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність, мову і мовлення; 2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за допомогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення); 3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності; 4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення, належать до мовлення; 5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефективним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди передує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальнити так:

МОВА МОВЛЕННЯ

психічне явище психофізичне явище, що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

соціальне індивідуальне

системне несистемне

пасивне активне

потенційне реальне

стійке нестійке

довговічне однократне

синхронічне діахронічне

суттєве побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської класифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко визначена лінгвальна діяльність: «має різнорідний характер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгвальної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Соссюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні Мова і мовлення вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихотомію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуальний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізняти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом із метою вираження своєї особистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціальне від індивідуального; 2) суттєве від побічного і випадкового» [Соссюр 1977: 52]. Можливо, саме ця ескізність характеристик породила пізніше неоднозначне розуміння і критику майже всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлення. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випадкове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не побічне, не випадкове і навіть не індивідуальне. Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошуючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний елемент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змінити». Незважаючи на дещо неповну характеристику виділених явищ (треба брати до уваги те, що праця женевського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Баллі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазначав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як таку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвістика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають

соссюрівську дихотомію «мова – мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський – компетенція і виконання. Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, Теорія мови мовлення. Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування,

оскільки «мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених. Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М.І.Черемисіна: «мова – мовлення – текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю.В.Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст – поняття видове стосовно родового поняття мовлення. М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом – процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням – система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мовознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у певному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи шепелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучуваність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно

й умовно, і саме поняття правильності є відносним).

Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розрізнення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на

зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати

органами чуття. Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему.

Узус – це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець вимовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголошенні на залізничному вокзалі «Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» порушено узус, оскільки загальноприйнятим є певний стереотип: «Увага! До відправлення поїзда... залишається 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє слово дякую (thank you) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мовознавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мову і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і писемну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворівякі становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12]. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення і критерії їх розмежування та їхній онтологічний

статус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпретують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як

продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і

мовлення використовують переважно ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова – психічне явище, а мовлення – психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мова – системне явище, а мовлення – асистемне. Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовлення, яке також вважається системним. Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мовлення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення – конкретне (М. С. Трубецькой); 2) мова – постійна, довговічна, мовлення – перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев). Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова – мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків). Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гардинер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечують це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльмслев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються соссюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розглядають мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька школа, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лінгвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмслев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргументовані і непереконливі спроби деяких учених розподілити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лінгвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мовлення співвідносяться, як модель і її реалізація. Незважаючи на інтенсивне входження понять мови і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мовознавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єсперсен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Колшанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а наукова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрівська концепція мови і мовлення являє собою теоретично безперспективне змішування двох різних підходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система

мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у самостійний предмет спеціально-лінгвістичного аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взаємозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дослідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наголошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні компоненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13]. Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мовознавстві мова і мовлення розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в головах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий народ, прокинувшись уранці, став би безмовним. Неправильною є також думка, що мова існує в текстах. Закономірно виникає запитання щодо безписемних народів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодуэн де Куртенэ 19636: 71]. Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст уживання. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мовлення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мовлення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує

потенційно. Вітторе Пізані свого часу поставив риторичне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двісті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним

(випадковим, унікальним), рухливим. Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мову і мовлення як соціальне індивідуальному. Це положення швейцарського вченого неодноразово піддавали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивідуальне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за виконанням, воно завжди належить певній конкретній особі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єднанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні

одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мовних елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях використаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію індивіда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригінальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозуміння. Мову і мовлення протиставляють і за іншими ознаками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація и елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин

спілкування. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими ознаками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення можна оцінити зі змістового, етичного й естетичного погляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне,

зразкове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї системності в процесі функціонування. Щоправда, в мовленні асистемні явища все-таки трапляються. З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів. Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створення двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвістики мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві почалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традиційні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретними умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприклад, структуру речення він уважав фактом мови, а речення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мовлення — явища, які створюються в процесі комунікації (словосполучення, конкретні речення). Такий розподіл мовних одиниць між мовою і мовленням заперечували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення». Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці

так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень називають ще емічним) і мовленнєві: фонема — звук, морфема — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі протиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити

інваріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого потоку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення. Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не можуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем,

зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки породжує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо). Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для практики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи навпаки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням попередньо не дають відомостей про будову мови, ні граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере початок від датського мовознавця О. Єсперсена, який вважав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

Питання до самоконтролю

1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідношення мови і мовлення.

2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми характерні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?

3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в сучасному мовознавстві?

4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?