Поточний контроль

Експрес контроль

Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження (телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та інші), що мають особливо велике значення при серцево-судинній патології.

Поточний контроль

Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на 7 – 10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії.

Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри і, залежно від характеру патології, проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження, що свідчать про стан тієї чи іншої системи: серцево-судинної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату та інші. Так, для визначення функціонального стану серцево-судинної системи застосовують динамічні проби з різними фізичними навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками, вправами на велоергометрі, тредмілі (доріжка, що пересувається), сходження по східцях. За реакцією ЧСС, артеріального тиску, часу відновлення цих показників після навантаження робиться висновок про функціональний стан серцево-судинної системи і дається оцінка фізичної працездатності на даний час.

У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає необхідність у визначенні толерантності до фізичних навантажень, тобто здатність організму витримувати їх без негативних порушень стану. Визначається вона шляхом поступового зростання навантажень з одночасним електрокардіографічним контролем. При появі перших ознак погіршення коронарного кровообігу, що фіксується на електрокардіограмі – пробу припиняють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи ознак несприятливої реакції називається порогом толерантності до фізичного навантаження. Він дає можливість об’єктивно призначати оптимальний рівень фізичних навантажень під час занять ЛФК, який, зрозуміло, значно нижчий порогового, а також визначити рівень підготовки до фізичної праці. Для цього порогову толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.

3. Вимірювання у суглобах

Вимірювання рухів у суглобах є одним із головних методів оцінки рухових можливостей пацієнта при багатьох захворюваннях, травмах і деформаціях опорно-рухового апарату. Порівнюючи амплітуду активних і пасивних рухів особи, яку обстежують, з амплітудою ідентичних рухів здорової людини можна судити як про порушення, так і про відновлення обсягу рухів у процесі лікування, оцінювати ефективність занять ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації.

Амплітуду рухів у повному обсязі, тобто нормальну, прийнято оцінювати у 5 балів; 3/4 нормальної амплітуди рухів – 4 бали; 1/2 – 3 бали; 1/4 – 2 бали; мінімальна амплітуда рухів – 1 бал; рухи відсутні – 0 балів.

Вимірювання рухів у суглобах проводять за допомогою інструментів різної складності. Найбільш широко у практиці застосовують універсальний кутомір або гоніометр. Він складається з транспортира зі шкалою до 180 °, до якого прикріплено два плеча (бранши) довжиною по 30 – 40 см (рис. 1). Одна з бранш рухлива. При вимірюванні вісь кутоміра сполучається з віссю суглоба, а бранши розташовуються по осі проксимального і дистального сегментів, що зчленовуються. Для виключення помилок та з метою уніфікації і можливості об’єктивного порівняння результатів вимірювань слід використовувати однакові методики вимірювання, як наве­дено в табл. 3.2 і показано на рис. 3.8 та 3.9.

При вимірюванні рухів у плечовому суглобі за вихідну величину приймають 0° при опущеній руці і зімкнутих браншах кутоміра. Вимірювання рухів в ліктьовому, променевозап’ястковому, кульшовому і колінному суглобах за вихідну величину береться 180 °, а гомілковостопному – 90 °. Середню нормальну рухомість у суглобах кінцівок наведено в таблиці 1.

Вимірювання обсягів рухів в окремих відділах хребта проводять за допомогою комбінованого кутоміра, а у широкій практиці – візуально за максимальними рухами в частинах хребта. У шийному відділі хребта згинання у нормі відбувається до торкання підборіддя з грудиною, розгинання – до горизонтального положення потилиці, нахили вбік – до торкання підборіддя з грудиною, розгиння – до розгинального положення потилиці, нахили в бік – до торкання вушної згинання вказує відстань у сантиметрах від кінця III пальця до поверхні опори. Розгинання тулуба вимірюють відстанню від VII шийного хребця до початку міжсіднич-ної складки у положенні стоячи і при максимально можливому про­гинанні. Нахил убік вважається добрим, якщо пацієнт, ковзаючи кистю по однойменній зовнішній поверхні стегна, досягає пальцями колінного суглоба.

Нормальними обсягами рухів у шийному відділі хребта прийнято вважати: розгинання — 70°, зги­нання — 60°, повороти вбік — по 75°, нахили вбік — по 45°, нахили вбік у грудному і поперековому відділах (разом дорівнюють) — по 50°. Загальна амплітуда згинання і

розгинання у поперековому від­ділі хребта досягає 80°. Сумарні рухи всього хребта можливі у ме­жах: до 160° — згинання, 145° — розгинання, загальна амплітуда рухів у фронтальній площині — до 165° і поворотів у кожний бік — до 120°.

4. Визначення сили м’язів

Визначення сили м'язів є основним показником рухових можливостей людини, який як­найкраще показує зміни, що ви­никають при рухових порушен­нях та під впливом занять ЛФК. З цією метою у практиці викорис­товують динамометри та метод мануального м'язового тестуван­ня. Останнє наочно відображено в таблиці 3.4, що розробив R.Braddom (1996) та модифікова-

но нами. В ній представлені тестування основних м'язових груп, їх перифе­рична і корінцева іннервація, що забезпечують рухи у суглобах.

Проведене тестування м'язових груп і окремих м'язів на етапах дослід­жень оцінюють у балах. Запропоновано трьох-, чотирьох-, п'яти-, шестибаль­ну оцінку, але остання набула найбільшого поширення (табл. 3.5).

Та б л и ц я 3.5. Шестибальна шкала оцінки м'язової сили (за R.Braddom, 1996)

Бал	Характеристика сили м'язів	Співвідношення сили уражених та здорових м'язів, %	Ступінь парезу
4 3 2 1 0	Рухи у повному обсязі при дії сили тяжіння з максимальною зовнішньою протидією Рухи у повному обсязі при дії сили тяжіння і невеликої протидії Рухи у повному обсязі при дії сили тяжіння Рухи у повному обсязі при умови розвантаження Відчуття напруження при спробі довільного руху Відсутність ознак напруження при спробі довільного руху	75 50 25 10 0	Немає Легкий Помірний Виражений Грубий Параліч

Таким чином ефективність застосування ЛФК визначається зміною вихід­них показників функціонального стану організму під дією фізичних вправ у процесі відновного лікування. При соматичних захворюваннях найінформа-тивнішими є показники реакції серцево-судинної і дихальної систем, а при ру­хових порушеннях - сила м'язів і амплітуда рухів у суглобах.