Спеціальні економічні зони та індустріальні парки як механізми залучення інвестицій

Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) – зони з особливим юридичним і економічним статусом, що створює сприятливі умови для залучення закордонних інвестицій на основі надання ряду пільг.

Згідно з Кіотською міжнародною конвенцією, присвяченою проблемам митного регулювання (1973 р.), під СЕЗ, чи зоною-франко, розуміється «частина території країни, на якій товари розглядаються як об'єкти, що знаходяться за межами національної митної території, і тому не піддаються звичайному митному контролю й оподатковуванню».

В основі стратегії створення СЕЗ лежать два підходи: територіальний і функціональний (чи режимний). Як правило, використовуються обидва підходи.

Поняття СЕЗ дуже ємне і містить у собі до 30 типів зон. У зв'язку з цим можна зустріти різні класифікації, в основу яких покладені різні критерії. В залежності від виду господарської діяльності розрізняють п'ять груп зон:

– зони вільної торгівлі — зони, виведені за межі національної митної території, у рамках яких здійснюються операції зі складування й адаптації товарів, завезених з інших країн, до умов ринку збуту (такі операції, як пакування, маркування, контроль за якістю та ін.). Такі зони вимагають невеликих фінансових вкладень на початковому етапі створення і відрізняються швидкою окупністю. Можна зустріти такі різновиди зон вільної торгівлі, як вільні митні зони, вільні порти і транзитні зони;

– промислово-виробничі зони — зони зі спеціальним митним режимом, у яких промислові компанії вробляють експортну чи імпортозаміщуючу продукцію, використовуючи систему стимулів. Вони можуть містити в собі імпортні і імпортозаміщуючі зони, експортно-імпортозаміщуючі зони, експортні зони;

– техніко-впроваджувальні зони — зони, в яких знаходяться національні і закордонні дослідницькі, проектні і науково-виробничі компанії, що користуються діючою системою пільг. Різновиди — науково-промислові зони, технополіси;

– сервісні зони — території з пільговим режимом для підприємницької діяльності фірм та інститутів, які надають різні види фінансових і нефінансових послуг. До них відносять рекреаційні (чи курортно-туристичні) зони, зони банківських і страхових послуг, офшорні зони;

– комплексні зони — зони з пільговим режимом господарської діяльності на території окремого адміністративного району. Це зони вільного підприємництва у Західній Європі, Канаді, що сформовані в депресивних районах; спеціальні економічні зони в Китаї; території з особливим режимом в Аргентині, Бразилії.

На стику між цими п'ятьма групами знаходяться торгово - виробничі зони, науково-промислові й інноваційні центри.

У залежності від способу організації і розміру території розрізняють дві групи зон:

– територіальні — зони з відособленою територією, на якій резидентні компанії користаються пільговим режимом господарської діяльності;

– функціональні — зони пільгового режиму, що застосовується до визначеного виду діяльності, незалежно від розташування фірми.

Наприклад, точкові зони, представлені окремим підприємством, — закриті адміністративно-територіальні об'єднання (ЗАТО) у Росії, офшорні фірми.

Іноземний досвід свідчить, що немає у світі двох однакових ВЕЗ – кожна є унікальною. Якщо ж вдатися до узагальнення, то усі зони можна поділити на такі, що виникли історично (зони «де-факто») та штучно створені за останні 40 – 50 років. СЕЗ останнього типу створювалися, зокрема в Європі, через різні причини, які можна представити такими двома типами:

– для лібералізації зовнішньоекономічної діяльності (зони «розвитку»);

– для підтримки депресивних регіонів (зони «виживання»).

Зокрема, територія пріоритетного розвитку (ТПР) — це спеціально ви­значена частина території держави, межі якої, найчастіше збі­гаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.

ТПР створюються для: подолання депресивного характеру господарства; зміни не­раціональної галузевої структури; вирішення проблем зайня­тості; збереження і відтворення науково-технічного потен­ціалу; подолання наслідків техногенних і природних ката­строф.

Як правило, ТПР — це «проблемні» або «депресивні» ре­гіони, що характеризуються монополізацією або стоять перед перспективою примусового зростання регіоноутворюючих ви­робництв; є трудонадлишковими, з недостатнім розвитком сфери прикладання праці, високим (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем безробіття та низьким (порівняно із середнім по державі області) чи рівнем доходів на­селення; зазнали впливу природної чи техногенної катастрофи; мають у своїй структурі наукомісткі галузі та істотний науково-технічний потенціал, а також перспективний (з огляду на поточну кон'юнктуру) виробничий і ресурсний потенціал.

Сьогодні у світі існує понад 800 вільних економічних зон. Частина таких осередків у світовому товарообігу складає 8%. Це дуже висока питома вага.

На стику адміністративних і функціональних зон знаходяться промислові і наукові парки, торгово-складські комплекси, фінансові центри, у яких згладжені розходження двох підходів до утворення ВЕЗ.

У залежності від ступеня інтеграції в національну економіку розрізняють також дві групи зон:

– інтегровані в національну економіку. Ці зони орієнтовані на розвиток зв'язків з галузями національної економіки, що знаходяться за межами зони, а також націлені на вирішення проблем експортного виробництва, підвищення технологічного рівня виробництва, росту якості продукції, задоволення внутрішніх потреб;

– анклавні (експортно орієнтовані) зони, виробництво яких орієнтовано на експорт і поповнення валютного виторгу.

Зони мають різні розміри території – від 1–2 кв. км (Шереметьєво) до 3,6 млн. кв. км (Манаус у Бразилії). Вони розташовуються в прикордонних районах, поблизу великих транспортних вузлів.

Усі СЕЗ створюються за єдиною схемою: заохочення визначених видів діяльності на основі виборчої лібералізації інвестиційного клімату.

Як показує історія розвитку СЕЗ, у різних державах переслідувалися неадекватні цілі, а виходить, створювалися різні види СЕЗ. Так, у країнах, що розвиваються, в умовах проведення політики імпортозаміщення СЕЗ організовувалися як анклави для залучення іноземних інвестицій, технологій, управлінського досвіду на основі надання пільгового режиму. Тобто СЕЗ створювалися як експортно-виробничі зони. У промислово розвинених державах, коли ставилася мета підвищити рівень економічного розвитку депресивних районів на основі залучення капіталу, насамперед іноземного, перші СЕЗ були організовані у формі комплексних зон.

Можна виділити наступні характерні риси СЕЗ:

1) відособлена система керування з правом самостійного прийняття рішень;

2) підтримка центральної влади;

3) надання базових і особливих пільг.

Завдяки застосуванню пільг норма прибутку в СЕЗ складає 30– 35 %, у т.ч. в азіатських –40% у рік. Також у 2–3 рази знижуються строки окупності інвестицій. Нормальним явищем для СЕЗ вважається максимальний строк окупності в 3–3,5 роки.

Кожна СЕЗ має особливі пільги у відношенні інфраструктури, банківських послуг, дрібного і середнього бізнесу. Але базові пільги однакові для всіх типів зон:

– зовнішньоторговельні пільги — безмитний ввіз і вивіз товарів на територію СЕЗ;

– податкові пільги — податкові канікули на термін 5–20 років; повне чи часткове звільнення від податків прибутків, що реінвестуються, на термін до 5 років; знижки з податку на прибуток. Іноземні інвестори звільняються від сплати податків на власність, від податку з обороту;

– фінансові пільги — інвестиційні субсидії новим вкладникам капіталу, пільгові державні кредити, знижені ставки на оплату комунальних послуг, орендної плати за користування виробничими приміщеннями, землею та ін.;

– адміністративні пільги — спрощений порядок реєстрації компаній, спрощений порядок режиму в'їзду-виїзду іноземних громадян та ін.

У цілому наявність тільки одних пільг не є достатнім стимулом для залучення капіталу. Необхідні інші фактори, що складають поняття інвестиційного клімату: політична й економічна стабільність, рівень розвитку інфраструктури, вартість і кваліфікація робочої сили.

Велике значення при ухваленні рішення про інвестиційні вкладення має якість інфраструктури тієї чи іншої зони. Зведення об'єктів інфраструктури, що відповідають світовому рівню, вимагає величезних фінансових уливань. У середньому для нормальної облаштованості території в 1 кв. км вільної митної зони потрібно 10–15 млн. дол.США, а для експортно-виробниччої зони – 40–45 млн. дол.США. За деякими оцінками, Китай вкладав до 50–80 млн. дол.США в облаштування 1 кв. км (за самими оптимістичними оцінками, до 100—300 млн. дол.США).

СЕЗ покликані виконувати наступні функції:

– служити засобом розширення припливу іноземного капіталу;

– служити засобом зміцнення експортного потенціалу національної економіки і збільшення ступеня її інтеграції у світову економіку;

– утворювати центр економічного зростання чи економічного розвитку на основі цілеспрямованої концентрації інвестицій у певних галузях і використання технологічних, виробничих, соціально-економічних та інших інновацій.

Світова практика підтверджує, що при зваженій державній політиці СЕЗ можуть відігравати значну роль в економічному розвитку того чи іншого регіону і всієї країни в цілому. Так, їх функціонування прискорює економічний розвиток шляхом збільшення інвестиційної привабливості регіонів. При створенні СЕЗ, як правило, розраховують, що вони будуть інструментом, який зробить можливим вирішення різноманітних проблем, в тому числі як інструмент обмеження безробіття в регіоні; як інструмент в процесі реструктуризації непристосованих до ринкових вимог секторів економіки (вугільна, металургійна, оборонна, хімічна, текстильна промисловість); як інструмент впровадження сучасних технологій – через відповідно спрямований підбір видів економічної діяльності, що заохочуються в межах зони, можна сформувати осередки експансії сучасної техніки (це відбувається внаслідок концентрації та розвитку проектної і виробничої діяльності, діяльності по наданню послуг, необхідних для виробництва високотехнічних виробів та впровадження нових технологічних рішень); як інструмент регіонального розвитку в промислових регіонах, які переживають економічні проблеми (створення нових, «здорових» підприємств у СЕЗ викличе попит на послуги в оточенні зони)

Тобто, позитивний вплив СЕЗ можна визначити в такий спосіб:

– сприяння більш раціональному використанню місцевих природних ресурсів;

– одержання нової технології;

– розвиток виробництва в рамках зони;

– структурна перебудова економіки регіону;

– підвищення зайнятості місцевого населення;

– ріст добробуту місцевого населення, більш високий рівень доходів, більш повне задоволення внутрішніх потреб у високоякісних товарах;

– нові можливості для підвищення рівня кваліфікації зайнятих;

– розширення доступу до нових джерел фінансування.

Одночасно СЕЗ можуть негативно впливати на деякі показники національної економіки через порівняно високу частку імпортного компонента:

– часто знов створена у СЕЗ вартість нижча за середній показник по країні;

– менший фактичний валютний виторг від експорту у СЕЗ (за винятком вартості імпортних компонентів);

– відбувається відтік капіталу з інших регіонів приймаючої країни на територію СЕЗ;

– жодна розвинута країна навіть не збиралась витягнути свою економіку на певний новий рівень розвитку шляхом створення будь-яких спеціальних економічних зон. СЕЗ – це лише один з інструментів комплексної підтримки державою розвитку своєї економіки (наприклад, шляхом створення СЕЗ може стимулюватись експорт певної продукції одночасно зі збільшенням зайнятості в проблемному регіоні);

– СЕЗ, як правило, огороджена парканом і не є митною територією країни, але розташована так, щоб вивезти з неї готову продукцію або комплектуючі без проходження митних процедур було неможливо;

– у розвинених країнах, наприклад ЄС, далеко не однозначне відношення до їх функціонування. З одного боку, багато країн – членів ЄС використовують цей інструмент, з іншого боку, єдині правила Євросоюзу не передбачають існування податкових преференцій для окремих суб’єктів господарювання або територій (наприклад, у Великобританії СЕЗ створювались тільки в рамках спеціальної регіональної політики з метою розвитку відсталих депресивних територій);

– фірма, розташована в зоні, витісняє інші підприємства (своїх конкурентів) з цієї самої галузі, не платить податків, що, у свою чергу, штучно підвищує її конкурентноздатність; полегшена процедура початку діяльності фірми саме в СЕЗ мало впливає на рішення розпочати свою діяльність, а тут вона ще й додатково користується ще й податковими пільгами; досить слабо стимулюється створення саме інноваційних фірм або технологічних парків;

– у світовій практиці, на відміну від українського досвіду, податкові пільги є не єдиним, а часто й не головним стимулом для розвитку СЕЗ.

Розглянемо більш докладно специфіку зон вільної торгівлі і експортно-виробничих зон, які одержали широке поширення у світовій практиці.

Зона вільної торгівлі (ЗВТ) – це обмежена і закрита територія з особливим режимом, на якій не проживає населення, наявні засоби для навантаження/розвантаження вантажів, постачань нафти, стоянки судів, складування товарів та їхнього подальшого перевезення сухопутним і водним транспортом. Це територія, на яку товари вивантажуються, складуються, сортуються, маркуються, перепаковуються, а також піддаються обробці без стягування мита і без втручання митних чиновників.

Інфраструктура ЗВТ дозволяє здійснювати безмитне ввезення сировини, проміжної продукції, готових товарів іноземного походження та їхній реекспорт без стягнення мита, без застосування експортно-імпортних правил і обмежень.

Основна мета ЗВТ та її різновиду – вільного порту – сприяти розширенню зовнішньоторговельних операцій за рахунок відсутності мита. ЗВТ і вільні порти можна зустріти в практиці різних країн світу, наприклад, в Уругваї, Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), на о.Мен, в Австралії. Але найбільшого поширення ЗВТ набули в Китаї.

Різновидом ЗВТ є експортно-виробнича зона (ЕВЗ). Вона відрізняється екстериторіальністю щодо митного обкладання й інших заходів регулювання, тобто на її території так само, як і у ЗВТ, не стягується мито, експортне мито, немає кількісних обмежень.

ЕВЗ – це територія, на якій зареєстровані компанії можуть:

– здійснювати виробничу діяльність (обробка матеріалу на основі використання ручної, механічної праці, хімічних і біохімічних процесів і створення нового продукту завдяки зміні його розміру, складу, якості, сорту, збирання вузлів, деталей і ін. в устаткування й іншу продукцію. Винятком вважається виробництво машин і устаткування з метою наступної установки);

– вести комерційну діяльність (торгівля, сортування товарів, упакування, маркірування товарів, безпосередньо зв'язаних з виробничою діяльністю компанії в ЕВЗ чи зі створенням виробничих потужностей у ЕВЗ);

– займатися наданням послуг (у сфері експорту, включаючи консультування, надання інформації, брокерські послуги, ремонтні роботи, але за виключенням фінансові послуг).

Як правило, у ЕВЗ підприємства мають такі пільги:

– звільнення від сплати податку на прибуток корпорацій протягом 10 років із дня першого продажу товару;

– протягом наступних років встановлюється знижена ставка податку на прибуток (наприклад, у Кенії — 25% протягом 10 років);

– звільнення від оподаткування платежів нерезидентів протягом перших 10 років;

– звільнення від стягнення мита на інструменти, що використовуються у виробничій діяльності ЕВЗ;

– звільнення від імпортного квотування чи застосування інших експортно-імпортних кількісних обмежень;

– звільнення від валютного контролю доходів, отриманих від експорту з ЕВЗ, від валютного контролю над платежами за сировину, напівфабрикати, офісне устаткування, роялті, доходів за передачу технології, прибутку, дивідендів, витрат на рекламу, обслуговування боргів, зарплату управлінському персоналу;

– дозволяється створення 100%-вих іноземних підприємств.

Обмежувальні заходи ЕВЗ, як правило, визначають процедуру реєстрації компаній. Крім того, можлива вимога щодо обсягу експорту. Наприклад, у Філіппінах вимагається експортувати усю вироблену продукцію, але в ряді випадків можливий продаж не більш як 30% товарів, вироблених на території країни (для цього варто одержати відповідну ліцензію адміністрації зони).

Індустріальні (промислові) парки за визначенням Організації ООН з промислового розвитку – це ділянка землі, розвинута й розділена на сегменти у відповідності з планом, зі спорудженнями або без, із загальною інфраструктурою, і призначена для використання групою промисловців. Промислові парки надають компаніям в оренду на своїй території виробничі, складські й офісні площі, забезпечують комунікаціями й інфраструктурою, необхідними для організації виробництва. Вони мають розвинену систему під'їзних колій, зон завантаження-розвантаження, контрольно-пропускних зон.

Головна відмінність між індустріальними і технологічними парками полягає в тому, що перші лише створюють умови шляхом забезпечення підприємств інфраструктурою для їхньої основної виробничої діяльності, а технопарки безпосередньо здійснюють розробку і впровадження нових технологій у виробництво.

Основний принцип господарювання класичного індустріального паркуполягає в тому, що власник індустріального парку здає інженерні підготовлені ділянки в оренду промисловим компаніям. Основою таких парків є земельна власність, юридично і технічно організована як спеціалізований об'єкт прибуткової нерухомості, оснащений відповідною інженерною і транспортною інфраструктурою, зазвичай включає офісні і виробничо-складські будівлі. Цим індустріальний парк суттєво відрізняється від вільних економічних зон.

Незалежно від країни всім індустріальним паркам властиві певні закономірності, а саме:

– місце розташування – поблизу від великих міст і транспортних коридорів (морські порти й аеропорти, автомагістралі, залізниці, річкові канали, трубопроводи);

– управлінням індустріальних зон, як правило, займається спеціальна керуюча (девелоперська) компанія. При цьому таку компанію може створювати основний інвестор промислового парку, але може залучатися й незалежна професійна керуюча компанія;

– утворюються органами центральної або місцевої влади, на їхній розвиток великий вплив роблять спеціальні державні програми, звільнення або зниження податкового навантаження, полегшення митного режиму;

– строк окупності індустріальних парків становить у середньому 10-15 років.

Для компаній, зайнятих у сфері виробництва, промислові парки цікаві можливістю оренди професійних виробничих, офісних і складських приміщень, що вигідніше самостійного придбання землі, проходження дозвільних процедур і наступного будівництва необхідних приміщень і комунікацій. У ряді парків передбачена можливість оренди встаткування. Турботи з підтримки в належному стані інженерних комунікацій і споруджень, а також із забезпечення ресурсами (електроенергія, вода, тепло) покладені на керуючу компанію. В остаточному підсумку, для виробників це обертається зниженням собівартості виробленої продукції.

З позиції власника, індустріальний парк є спеціалізованим об’єктом дохідної нерухомості, роботу якого організовує керуюча компанія.

Характерні риси індустріального парку:

– надання комунікацій усіх типів, необхідних для організації виробничого процесу;

– наявність виробничих, складських та офісних приміщень у межах території індустріального парку;

– фахова й ефективна система організації під’їзних шляхів, місць стоянки вантажного і легкового автотранспорту, зон навантаження-розвантаження, контрольно-пропускних зон та ін.

– система організації роботи парку, у т.ч. надання різних видів послуг компаніям-учасникам індустріального парку;

– державна підтримка розвитку.

Природно, для ефективного функціонування індустріального парку знадобиться:

– близькість основних транспортних коридорів (морські порти й аеропорти, автомагістралі, залізниця, річкові канали, трубопроводи);

– прийнятні фаховий рівень і вартість робочої сили;

– можливість підведення необхідних комунікацій;

– близькість до сировини і матеріальних ресурсів;

Оскільки індустріальні парки різняться як за своїми масштабами, так і за переліком надаваних послуг, слід відзначити, що й цікавити вони можуть цілий ряд компаній. Так, великі ТНК виявляють до них інтерес у разі розвитку й забудови муніципальних земель, відданих під індустріальну забудову. Місцеві невеликі компанії також розглядають варіанти участі в індустріальних парках – наприклад, у разі реконструкції виробничих цехів для їх подальшого здавання в оренду або при створенні бізнес-інкубаторів.

Привабливість оренди підготовлених виробничих площ індустріальних парків полягає в можливості орендувати там виробничі, офісні і складські площі у більш стислі терміни, ніж придбання землі з наступним самостійним будівництвом. А з огляду на проблеми, на які наражаються компанії в процесі відведення й оформлення земельної ділянки, одержання дозволу на будівництво, а також при спорудженні комунікацій необхідних потужностей, зазначений варіант є раціональною альтернативою.

При цьому компанія, що керує індустріальним парком, бере на себе всі зобов’язання з організації роботи і забезпечення орендарів/власників інженерними комунікаціями, електроенергією, водою, теплопостачанням, може надавати транспортні, охоронні, консультативні та інші види послуг. Крім того, вона забезпечує належний стан основних споруд (котелень, трансформаторів, насосних станцій, колекторів тощо), а також доріг і під’їзних шляхів.

Інтерес до індустріальних парків викликаний поєднанням місця розташування та агломерації, коли в одному місці зосереджуються великі постачальники комплектуючих (напівфабрикатів) та їх споживачі. Тим самим економляться транспортні витрати й інженерні послуги, що дозволяє знизити собівартість виробленої продукції за рахунок більш ефективної логістики.

Про необхідність розвитку індустріальних парків засвідчує позитивний світовий досвід інших країн, (зокрема США, Китаю, Росії, Словенії, Чехії, Туреччини, країн Близького Сходу тощо).

Запитання для самоконтролю:

1. Які існують основні режими інвестиційної політики держав?

2. Як співвідносяться інвестиційна і зовнішньоторговельна політики?

3. Яка існує система державних гарантій іноземним інвесторам? Які форми державних гарантій використовуються?

4. Які засоби державного регулювання іноземних інвестицій визначає ОЕСР?

5. Які існують напрями реалізації політики стимулювання припливу інвестицій приватизація, умови надання пільг?

6. Що таке інституціональні механізми стимулювання інвестицій: спеціальні економічні зони, індустріальні парки? Їх відмінності?

7. Які існують форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності?

8. Які використовують форми податкових пільг інвесторам?

9. Що таке податкові канікули для інвесторів? Яка існує система податкового кредиту для інвесторів?

10. Що таке інвестиційні знижки для інвесторів, прискорена амортизація?

11. Що таке інвестиційні субсидії та стимулювання непрямих податків?