ДЕК з економічної теорії 6 страница

25. Теоретичні моделі розвитку економічної науки.

Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника П. Дюгема розглядає прогрес наукового знання як поступовий і послідовний процес нагромадження наукових досягнень, поглиблення, розширення та виправлення минулих знань на основі продовження, розвитку та доповнення ідей попередників.Більша частина змісту наук має характер стійких істин і збереглась незмінною. Те нове, що виникло, не є зміною раніше надбаного, а приростом і примноженням його.

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розвиток наукового знання відбувається не лише еволюційним накопичувальним способом, але і шляхом революційних змін, радикального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас урізноманітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних та "неспіврозмірних" один з одним підходів позбавляє змісту проблему прогресу в історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються незіставними, такими, що стосуються різних "зрізів" економічної реальності.

Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського філософа, логіка та соціолога Карла Раймунда Поппера (1902—1994), яка знайшла відображення у праці вченого "Логіка і зростання наукового знання" (1934).

Модель К. Поппера акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання. Розвиток науки у цій моделі визначається як циклічний процес конструювання теорій на основі висунення гіпотез, їх емпіричної перевірки, яка спростовує старі і сприяє появі нових припущень. На думку К. Поппера, "Зростання знань йде від старих проблем до нових проблем шляхом припущень і спростування. Цей процес нагадує природний добір Дарвіна. У цьому випадку йдеться про природний добір гіпотез, які виявили на даному етапі свою здатність вижити у боротьбі за існування: нежиттєздатні гіпотези знищуються в ході цієї конкурентної боротьби"1. Відтак наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю підтверджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Відтак принципи фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації між наукою та "метафізикою", а більш глибоке розуміння проблем та формулювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток наукового знання.

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що реальний процес розвитку наукового знання не є таким раціональним і не засвідчує неперервну відмову від фальсифікованих теорій. Це визнавав і сам Поппер, зазначаючи, що навіть за умов емпіричного спростування теорії "завжди можна сказати, що результати експерименту не надійні або що розбіжності між результатами експерименту і теорією є уявними, такими що зникнуть у міру більш глибокого розуміння питання"1. Водночас розвиток науки демонструє не лише спростування помилкових гіпотез, але і доведення правильних припущень, які поглиблюють основний зміст науки.

Модель "наукових революцій" американського історика, філософа науки Томаса Куна (1922—1995) знайшла відображення у відомій праці вченого "Структура наукових революцій" (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи розвитку наукового знання виокремлюються на основі дослідження процесу зміни наукових парадигм.

Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як разовий структуроутворюючий елемент науки парадигму (від гр. paradigma — приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як "всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., яка характерна для певного співтовариства", а з другого — як "конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не розгаданих ще головоломок нормальної науки"1.

На думку вченого, будь-яка наука у своєму розвитку проходить три періоди: допарадигмальний, парадигмальний і постпарадигмальний. Ці періоди або фази можуть бути також інтерпретовані як генезис науки, нормальна наука і криза науки.

Не заперечуючи того, що накопичення знань відіграє певну роль у розвитку тих чи інших теорій в рамках панівної парадигми, вчений стверджував, що найважливіші зміни в науці відбуваються під час наукових революцій, які є ірраціональними "стрибками в невідомість", покликаними замінити одну парадигму іншою. Відтак, за Т. Куном, наука розвивається не кумулятивно (поступово-неперервно), а переривчасто — шляхом катастроф та зміни наукових побудов, які виявилися малопродуктивними.

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що значні успіхи в науці можливі і без відмови від наявних парадигм. Окрім того розвиток науки не є негайною зміною монополії однієї парадигми іншою, оскільки в реальній дійсності частина парадигм збігається або продовжує конкурентне існування.

Модель конкуруючих програм дослідження англійського математика, логіка і філософа науки Імре Лакатоша (1922—1974), яка знайшла відображення у ряді статей вченого, опублікованих у 1978 р. окремою книгою під назвою "Методологія науково-дослідних програм".

Наголошуючи на тому, що "історія науки була і повинна бути історією конкуруючих програм дослідження (парадигм), але вона ніколи не була і не стане історією зміни періодів нормальних наук", І. Лакатош аналізував розвиток наукового знання у контексті його плюралізму та альтернативності. "Якщо розглядати найбільш вагомі послідовності теорій, які мали місце в історії науки, — писав дослідник, — видно, що вони характеризуються неперервністю, яка пов'язує їх елементи в єдине ціле. Ця неперервність є не що інше, як розвиток деякої дослідної програми, початок якій може бути покладений найабстрактнішими твердженнями".

Таким чином, історію науки вчений трактував як історію конкуруючих науково-дослідних програм, кожна з яких включає:

"жорстке ядро" — концептуально визначені теоретичні основи та методологічні принципи, які вважаються незаперечними в межах цієї дослідної програми;

"захисний пояс" — теоретичні положення, які беруть на себе основний удар перевірок, постійно розвиваються, змінюються, удосконалюються, корегуються та оновлюються під впливом наукової критики.

Твердження, що входять у "жорстке ядро" програми, ретельно оберігаються від спростувань — це є вимогою негативної евристики науково-дослідної програми. її позитивна евристика спрямована на постійне вдосконалення "захисного пояса".

На думку І. Лакатоша, "Те, які проблеми підлягають раціональному вибору вчених, що працюють в рамках потужних дослідних програм, залежить більшою мірою від позитивної евристики програм ніж від психологічно неприємних, але технічно неминучих аномалій. Аномалії реєструються, але згодом про них намагаються забути, в надії, що прийде час і вони перетворяться у підкріплення програми".

26. Теоретичні основи та методологічні особливості маржиналізму.

Об'єктивна зумовленість появи маржиналізму пов’язана з:

- змінами у характері, структурі виробництва таметодах управління економікою;

- інтенсивним розвитком ринкових відносин;

- переходом економіки у монополістичну стадію розвитку;

- якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

- зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між економічними агентами;