Основні тенденції соціально-економічного розвитку України наприкінці 80-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст

1. Загальний соціально-економічний стан на середину 80-х рр. З кінця 80-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988 р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди, 41,4 % чавуну, 35 % сталі та прокату, 25 % машин і устаткування, 35,6 % телевізорів, більше 50 % цукру і олії, 33 % овочів, 25 % картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990 р. 95 % підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Окрім того 28 % становила частка галузі групи ”Б” (виробництво товарів народного споживання), а 72 % частка галузі групи ”А” (виробництво засобів виробництва). Майже 50 % становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький рівень був механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5 %, у сільському господарстві 70 %, у будівництві 55 %.

Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82 %, в той час, як в США – 16 %; Європі – 30 %; Росії – 37 %. У 1985 р. – рілля становила 57 % всієї території УРСР, а у степу – 73 %, у цілому по СРСР – 10 %. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600 млн. т. родючого ґрунту, а внаслідок виснаження землі зміст гумусу в чорноземах зменшився з 18 % до 3 %. За 60 років існування колгоспів було зіпсовано 60 % чорноземів та 10 млн. га пасовиськ, 1 млн. га чорноземів було затоплено “штучними морями” Дніпра. Щороку від промислового будівництва втрачалося 100 тис. га чорноземів. 90 % території УРСР було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості. У результаті проблеми з екологією та ін. Особливо цьому сприяв Чорнобиль (26 квітня 1986 р.) Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність.

2. Спроби реформ та поглиблення деструктивних процесів у другій половині 80-х рр. У результаті вже в середині 80-х рр. XX ст. відчувалася гостра потреба реформ, особливо в соціально-економічній сфері. Реформи й починаються за М. Горбачова. У квітні 1985 р. Пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, а у лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС затвердив концепцію прискорення. Але скоро стало зрозумілим, що цього недостатньо. Старими директивними методами економіку не оздоровити. Тому у червні 1987 р. Пленум ЦК КПРС проголошує курс на радикальну економічну реформу, заявляє про необхідність переходу на економічні методи управління економікою. З початку 1988 р. почали діяти закони про державне підприємство та кооперацію, але старі командно-адміністративні структури не були зламані, а ринкові відносини фактично не запроваджувалися, форма власності не була змінена. У результаті кризові явища поглиблюються. У 1988 – 1989 рр. починається руйнація господарства, спад виробництва. Старий механізм управління економікою руйнується, а нового, на ринкових засадах, ще не має. У результаті у 1990 р. стагнація економіки переходить у тяжку кризу, виникає товарний голод та тотальний дефіцит. У листопаді 1990 р. в Україні були запроваджені картки споживача - одноразові купони, але триває різке погіршення життєвого рівня населення та зростання соціальної напруги в суспільстві. У 1990 – 1991 рр. в СРСР глибока політична криза, що й призводить до розпаду СРСР влітку – восени 1991 р.

3. Причини труднощів ринкового старту. З другої половини 1991 – на початку 1992 рр. в розвитку економіки Україні починається новий етап. Стартові умови для відродження економіки України виявились надзвичайно важкими, до чого спричинив ряд обставин, а саме:

─ значний відсоток промисловості України працювало на ВПК, а для її структурної перебудови потрібні були величезні кошти;

─ провідні галузі української економіки (вугільна, металургійна) були низько продуктивні і потребували великих інвестицій;

─ промисловість України була сильно інтегрована в загальносоюзну і зав’язана на господарських зв’язках з іншими республіками і регіонами (в Україні вироблялося тільки близько 20% кінцевої продукції), але керівництво України в перші роки незалежності було ініціатором виходу з налагодженої системи господарських зв’язків і переорієнтації економіки на Захід. Така стратегія дорого обійшлася, оскільки українська продукція була низької якості і неконкурентноздатна, і на Заході нікому не потрібна. За приблизними підрахунками падіння виробництва в Україні не менше як на третину було зумовлено скороченням господарських зв’язків з колишніми республіками СРСР;

─ сильна залежність економіки України від російської та туркменської нафти та газу. Недостача енергоносіїв є найважчим місцем української економіки;

─ уповільненість економічних реформ в Україні.

Названі причини є переважно об’єктивними, але й суб’єктивні причини, до яких належали серйозні прорахунки керівництва в економічній політиці та відсутність у керівництва політичної волі у проведенні реформ. В Росії стартові умови для перетворення економіки на ринкових засадах виявилися значно кращими, оскільки її економіка менше постраждала від розриву господарських зв’язків, були кошти (валюта, нафта, газ, золото, алмази), було успадковано значний інституціонаційний потенціал (банки, посольства та ін.), також у керівництва Росії була політична воля для проведення реформ, бо загальна ситуація в Росії (особливо продовольча) була надзвичайно гострою. В Україні ж більше проводили дебати - що і як будувати, затягнулося формування твердої виконавчої влади, державні органи неспроможні були активно впливати на економічну ситуацію.

4. Труднощі перших років незалежності. Поглиблення економічної кризи. Власне ринкові реформи в Україні почалися за найгіршим з усіх можливих варіантів, тобто справжніх реформ в перші роки в Україні не здійснювали, а пристосовувалися до ринкового господарства інших держав, перш за все Росії. Власне ринкові реформи в Україні почалися не з волі її керівництва, а за “законом сполучених посудин”. Ринкові перетворення в російській економіці примушували українську економіку пристосовуватися до них, звідси й відповідні наслідки.

Росія на початку 1992 р. почала ринкові реформи з лібералізації цін, особливо зросли ціни на енергоносії, а саме на нафту в 300 разів, на газ в 100 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва викликало стрімке зростання собівартості продукції, що обумовило різке зниження бюджетних надходжень від промисловості, до того ж невпинно підвищувалися бюджетні витрати. Звідси дефіцит бюджету, грошова емісія, а інфляція перейшла в гіперінфляцію. З січня 1992 р. в Україні почалося стрімке зростання цін на всі без винятку товари. Щоб захистити свій внутрішній ринок з січня 1992 р. в Україні запроваджені купони багаторазового використання. В умовах гіперінфляції гроші знецінилися: у 1992 р. – в 21 раз, а у 1993 р. – в 103 рази. З листопада 1990 по жовтень 1992 рр. уряд очолював В.П. Фокін; саме йому й довелося починати ринкові реформи. У березні 1992 р. Верховна Рада схвалила “Основи національної економічної політики України”, серед головних засад яких проголошувалися: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору, приватизація і демонополізація, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Але необхідних законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було прийнято. Більш того, в умовах поглиблення кризи, розвалу економіки, уряд Фокіна, щоб якось контролювати ситуацію в економіці, восени 1992 р. по суті почав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. Це й призвело до падіння уряду В.П. Фокіна.

З жовтня 1992 по вересень 1993 рр. уряд очолював Л.Д. Кучма. Цьому урядові теж довелося діяти в надзвичайно важких умовах, особливо за прорахунків, допущених урядом Фокіна. За 1991 – 1992 рр. валова продукція промисловості скоротилася на 13,4 %; а сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3 %; продовольчих – 73 %; роздрібний товарообіг – 69,9 % (від рівня 1990 р.). За 1992 р. гуртові ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної галузі у 237 разів. Середньодушовий доход 87 % жителів України був нижчим від мінімального споживчого бюджету, тобто – за межею бідності. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. З листопада 1992 р. місячна інфляція становила 50 %, тобто досягла рівня гіперінфляції. У 1993 р. економіка продовжувала розвалюватися. За січень – вересень 1993 р. промислове виробництво скоротилося на 20,9 %. Уряд Л. Кучми намагався виправити ситуацію. У першому півріччі 1993 р. Верховна Рада надала урядові надзвичайні повноваження – права видавати декрети на рівні законів, але зупинити руйнацію не вдалося. Щоб стабілізувати становище уряд знову почав відновлювати командно-адміністративну систему управління державними підприємствами, вводити директивні ціни, обмежувати доходи, але це не виправило становища.

З вересня 1993 по червень 1994 рр. уряд очолював Ю. Звягільский, виконуючий обов’язки, та Л. Кравчук. Цей уряд змушений був продовжити політику попереднього. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90 %, але у січні 1994 р. становила – 19,2 %, в лютому 1994 р. – 12,6 %, в березні 1994 р. – 5,7 %, а в липні 1994 р. – 2,1 %. Це був найнижчий рівень інфляції за попередні три роки. Але зниження інфляції досягли монетарними обмеженнями (затримка виплати зарплати, пенсій та ін.). Ці заходи тільки тимчасово (до того ж штучно) призупинили гіперінфляцію. Більш того, продовжувався навіть спровокований подальший різкий спад виробництва. За січень – березень 1994 р. обсяг промислового виробництва, проти січня – березня 1993 р., скоротився на 38,4 %, а національний доход – на 36 %.

Наприкінці 1994 р. економіка України опинилася перед новим витком гіперінфляції. Процеси нагромадження коштів в галузях народного господарства практично припинилися. Фактично почався фізичний розпад продуктивних сил. Щоб зупинити інфляцію восени 1994 р. уряд В. Масола. (з червня 1994 по березень 1995 рр.) – знову повернувся до методів директивного господарювання, було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара. По суті, це було згортанням ринкових реформ і це призвело до різкого зростання “тіньової“ економіки, до посилення корупції в державному апараті, до втечі капіталів (валюти) за кордон (наприкінці 1994 р. в Україні було 2 – 4 млрд. дол., а за кордоном – 10 – 20 млрд. дол.). Уряд почав збільшувати з підприємств податки з прибутку, які сягнули 90 %. Наприкінці 1994 р. економіка України фактично опинилася в стані прогресуючого колапсу.

Верховна Рада 12-го скликання (1990 – 1994 рр.) змінила чотири уряди (В. Масол, В. Фокін, Л. Кучма, Л. Кравчук – Ю. Звягільский), розглянула сім програм виходу із кризи, але жодна з них реально не була втілена в життя, оскільки ці програми були нерішучі й половинчасті, затяглося формування твердої виконавчої влади, рішення уряду блокувалися консервативною більшістю парламенту, також непродуманими були програми соціального захисту людей.

За 1990 – 1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції – на 41 %, національний доход – на 5 4%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7 % – максимуму. По суті це не мало аналогів в історії. Так, у США в роки “великої депресії” (1929 – 1933 рр.) – спад виробництва не перевищував 25 %, а у СРСР в роки війни (1941 – 1945 рр.) – падіння промислового виробництва становило 30 %. За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищім у світі і перевищував показники світових війн. За оцінками експертів Міжнародного Фінансового Фонду у 1994 р. економічна ситуація в Україні була гіршою ніж в будь-якій іншій країні, окрім воюючих. За таких умов скоротився життєвий рівень населення, близько 64 % якого опинилося за межею бідності. Україна на 1994 р. опинилася на 83 місці у світі за рівнем споживання. Знецінення грошей призвело до різкого скорочення доходів населення, за 1991 – 1994 рр. – у 5 разів. Зменшилася й покупівельна спроможність населення. Власне за 1992 - 1994 рр. життєвий рівень населення знизився наполовину. Так, у 1993 р. витрати на їжу в сімейних бюджетах становили майже, 70 %, в той час як у США, Франції, Італії – 18 – 20 %, Японії – 23 – 25 %.

5. Новий виток ринкових реформ у середині – другій половині 90-х рр. Перші позитивні зрушення. Тобто, становище в економіці України на 1994 р. було надзвичайно важким, тому наприкінці 1994 р. нове керівництво більш рішуче приступає до ринкових реформ. У жовтні 1994 р. президент Л.Д. Кучма виклав у Верховній Раді свою програму економічних перетворень “Шляхом радикальних економічних реформ”, яка й визначила економічну стратегію уряду. Було заявлено про рішуче проведення ринкових реформ, визначена програма дій, на реалізацію якої була спрямована головна увага урядів: В. Масола (жовтень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 рр.), П. Лазаренка (травень 1996 – травень 1997 рр.), В. Пустовойтенка (липень 1997 – грудень 1999 рр.). Ці уряди намагалися зупинити зростання негативних процесів розвалу економіки, що на літо 1996 р. в цілому вдалося. У вересні 1996 р. в Україні була проведена грошова реформа, впроваджена нова грошова одиниця – гривня. Але все це було ще непевним, ненадійним. У першій половині 1998 р. спостерігалося вже деяке прирощення в окремих галузях, але у серпні – жовтні 1998 р. фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії знову загострила ситуацію. Падіння валового внутрішнього продукту досягло 1,5 %, удвічі знизилася купівельна спроможність гривні. Але керівництво України виявило тверду політичну волю у здійсненні реформ.

У 1999 р., вперше за останні 10 років, чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння валового внутрішнього продукту. Якщо у 1996 р. спад ВВП становив 10%, то у 1997 р. – 3,3 %, а у жовтні 1999 р. у порівнянні з жовтнем 1998 р. ВВП зріс на 2,8 %. У 1999 р. обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 1 січня 2000 р. понад 70 % загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах, а форму власності (приватизація) змінили 66,7 тисяч об’єктів. Зростали й прямі іноземні інвестиції – з 484 млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у 1999 р. Тобто на 1999 р. Україна зробила реальний крок виходу із затяжної кризи. Але в цілому соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.

6. Соціально-економічне становище України на початку ХХІ ст. Названі уряди (В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка) не змогли радикально поліпшити загальноекономічну ситуацію. З грудня 1999 р. по квітень 2001 р. уряд очолював В. Ющенко. В основу його діяльності, як і наступних урядів А. Кінаха (квітень 2001 р. – листопад 2002 р.), В. Януковича (з листопада 2002 р.), покладена була стратегія перетворень, відображена у Посланні Президента до Верховної Ради у лютому 2000 р. “Україна: поступ у XXI столітті. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки”. Стрижнева позиція цієї програми - виведення економіки України на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. Відповідно до цієї програми уряд В. Ющенка розробив програму діяльності “Реформи заради добробуту”, схвалені Верховною Радою у квітні 2000 р. 2000 р. приніс реальні здобутки. ВВП зріс на 5,8 %, обсяг промислової продукції зріс на 12,9 %, товарів народного вжитку - на 24,5 %, обсяг сільськогосподарського виробництва зріс на 9,2 %, реальний наявний грошовий дохід населення перевищував минулорічний на 6,3 %, експорт та імпорт відповідно збільшився на 18,8 % і 18,2 %. У 2000 р. указом Президента почалася приватизація землі.

Але це зростання не супроводжувалося відчутними якісними перетвореннями економіки, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій, і в соціальній сфері також. Який негативно визначився на ті роки. Ще не було накопичено необхідного потенціалу економічного зростання, не зміцнена достатньо фінансова система держави, аграрний сектор перебував у критичному стані. На 2000 р. 87 % КСП були збитковими. Низькою була рентабельність промисловості. На 42 % знизилась продуктивність праці, а саме: у промисловості – на 21%; у сільському господарстві більше як у 2 рази. Ще більше ускладнилися структурні деформації економіки України, оскільки майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Скорочувалася питома вага галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування, будівельні матеріали). Зростала частка паливно-енергетичної, металургійної, хімічної галузей, найбільш енергоємних та шкідливих екологічно. Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

17 квітня 2001 р. вперше Верховна Рада заслухала звіт Кабінету Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду і визнала її незадовільною. 26 квітня 2001 р. Верховна Рада винесла резолюцію недовіри уряду В. Ющенка, що призвело до його відставки.

З травня 2001 по листопад 2002 рр. уряд очолював А. Кінах.

У листопаді 2002 р. у зв’язку зі створенням парламентської більшості, новим прем’єр-міністром коаліційного уряду було обрано В. Януковича. В цілому соціально-економічна ситуація в Україні залишалася непростою, хоча позитивні зрушення ставали більш виразними.

У січні 2005 р. було сформовано новий уряд, який очолила Ю. Тимошенко. В Кабінет Міністрів увійшли представники блоків “Наша Україна”, БЮТ та Соціалістичної партії України. Уряд розпочав свою діяльність з боротьби з корупцією у всіх ешелонах влади. Були замінені всі голови обласних державних адміністрацій, комітетів та відомств. Внесено зміни до державного бюджету на 2005 р., в якому значно посилено соціальну спрямованість. У зовнішній політиці було проголошено курс на інтеграцію в Європейський союз при визнанні Росії важливим стратегічним партнером.

47. Особливості суспільно-політичного розвитку України у 1991 – 2004 роках. Розбудова держави.

1. Набуття і затвердження незалежності. Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України приймає “Акт проголошення незалежності України”. Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної української держави. Уже у вересні – грудні 1991 р. приймаються закони: про громадянство України, про державний кордон України, про прикордонні війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про Національну гвардію України та інші.

1 грудня 1991 р. проводиться Всеукраїнський референдум, в якому участь взяли 84,18 % всіх виборців, із яких 90,32 % підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Л.М. Кравчука було обрано Президентом України, за нього подано 61,6 % голосів. І.С. Плющ став головою Верховної Ради України (був на цій посаді до травня 1994 р.).

У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно–політичних сил, швидко зростає кількість політичних партій. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у 1994 р. – 30, на початку 1995 р. – 38, на початку березня 1997 р. – 41, а у 2002 р. – більше 140.

2. Влада і партійно-політичні сили України у 1992 – 1993 рр. Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна “партія влади”. Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ) схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому відбулися розколи. У травні 1992 р. на III з’їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про перетворення НРУ на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об’єднання “Нова Україна”, яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об’єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

3.Оформлення багатопартійності. Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з’їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії України(лідер С. Довгань). У квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні організації створили коаліцію “Трудова Україна”. У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з’їзд проголосив утворення Ліберальної партії України (лідер І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з’їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17 – 18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народно-демократичної партії України, в яку об’єдналися ТКУ, ПДВУ і “Нова Україна”. У грудні 1993 р. було створено Всеукраїнське об’єднання “Громада”. Виникають й інші політичні партії та організації.

У цілому партійно-політичний спектр України виявився повністю заповненим, від ультраправих до ультралівих. На сьогодні Україна, відійшовши від однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультіпартійної політичної системи. Існуючі на сьогодні (більше 140) партії за характером їх політичної орієнтації традиційно поділяють на праві, ліві, центристські: праві – національно-радикальні партії (націоналісти, УКРП, УНА – УНСО); ліві – партії соціалістичного й комуністичного спрямування (СелПУ, СПУ, ПСПУ, КПУ та ін.); центристські становлять широкий спектр – національно-демократичного, національно-державницького і ліберально-демократичного спрямування, тут виділяють: правий центр, центр, лівий центр (НРУ, ДПУ, ПЗУ, ЛПУ, СДПУ (о), ТКУ, НДП та ін.). Більшість з наявних партій малочислені, зі слабкими організаційними структурами, без чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій. Тому сильною є тенденція до консолідації, особливо під час виборчих кампаній. Проте остаточно формування багатопартійної системи в Україні ще не завершено, але на сьогодні політичні партії становлять важливий чинник суспільно-політичного життя в Україні.

4. Політична криза 1993 р. та дострокові вибори Верховної Ради й Президента. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх, переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові і Верховній Раді, але восени 1993 р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення – навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

27 березня 1994 р. проводяться вибори до Верховної Ради у декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів, при цьому перевагу дістали ліві сили – 35% (КПУ – 25%, СПУ – 4,1%, СелПУ – 5,3%, а НРУ – 5,9%). Тому головою Верховної Ради було обрано О. Мороза – лідера СПУ, який був на цій посаді з травня 1994 р. по весну 1998 р.

26 червня та 10 липня 1994 р., у два тури проводяться вибори Президента з 7 кандидатів (Кравчук, Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич, Таланчук). У липні 1994 р. Президентом було обрано Л.Д. Кучму, який переміг Л. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася інавгурація Л. Кучми, який приніс присягу на вірність українському народові.

5. Суперечності конституційного процесу. Між новою Верховною Радою й Президентом наприкінці 1994 – у першій половині 1995 рр. виникло протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, суть якого була у розмежуванні владних функцій між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб віддати Президенту належні йому владні повноваження. У Верховній Раді цей проект проходив болісно й уповільнено, бо була протидія лівих сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю голосів, а для його схвалення потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній Раді укласти конституційну угоду на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції, тоді Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений на рік до прийняття нової Конституції. Це була важлива віха конституційного процесу в Україні, який проходив досить суперечливо.

Розробка нової Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 – 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів: 1) осінь 1990 – осінь 1993 (весна 1994); 2) осінь 1994 – літо 1995; 3) літо 1995 – літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті, 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.

6. Чергові вибори 1998 і 1999 рр. 29 березня 1998 р. були проведені чергові вибори до Верховної Ради, в яких узяли участь 71 % виборців. Ці вибори вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Участь у виборах взяло 30 політичних партій та виборчих блоків, із яких 4 % бар’єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, “Громада”, ПЗУ, СДПУ (о), Аграрна партія України, СПУ). У результаті отримали мандати: КПУ- 84, НРУ - 32, СПУ й СелПУ - 29, ПЗУ - 19, НДП - 17, “Громада” - 16, ПСПУ – 14, а з одномандатників – 120 відійшли до центристів, 14 - до лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи - 218, тому голову Верховної Ради змогли обрати лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді до січня 2000 р.).

У жовтні – листопаді 1999 р. відбулися чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базелюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Е. Марчук, О. Ржавський). У першому турі перемогли Л. Кучма (36,49 % голосів) і П. Симоненко (22.24 % голосів), а у другому турі переміг Л. Кучма (56,25 % голосів). П. Симоненко отримав 37,8 % голосів.

7. Колізії суспільно-політичного розвитку України у перші роки XXI ст. Наприкінці 1999 – на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, який проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об’єдналися 11 фракцій, груп та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні “Українського дому”. 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад голови та першого заступника голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали головою Верховної Ради І. Плюща (був на цій посаді до травня 2002), його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. З 8 лютого 2002 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.

Для закріплення правового забезпечення змін у політичній системи України 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на затвердження якого винесені були питання конституційного рівня. З’явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300.

На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В. Ющенка, практично стався розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об’єднали в стані опозиції у 2000 – 2001 роках різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами. 11 квітня 2001 р. уперше в історії новітньої України була проведена зустріч Президента з представниками 76 партій.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20 % голосів; “Наша Україна” – близько 20 %; блок “За єдину Україну” – майже 13 %; СПУ – біля 7 %;БЮТ – біля 8 %; СДПУ(о) – біля 6 %, але в одномандатних округах більшість дістали прихильники блоку “За єдину Україну”. Тому у травні 2002 р. головою Верховної Ради було обрано В. Литвина.

26 серпня 2002 р. Президент у зверненні виклав свою програму реформи політичної системи України, яка передбачала прозорість влади, парламентсько-президентську-республіку, реформу місцевого самоврядування та пропорційну виборчу систему.

У вересні – жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію “Повстань, Україно!”

Восени 2002 р. у Верховній Раді була сформована парламентська більшість і сталася зміна уряду. Новим прем’єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю було відправлено у відставку В. Стельмаха і призначено С. Тігіпка головою Нацбанку України. Також було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, “Наша Україна”) і парламентською більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.

6 березня 2003 р. з’явилося звернення Президента України про винесення на всенародне обговорення проекту закону “Про внесення змін до Конституції України”, що ініціювало процес здійснення в Україні політичної реформи. Протягом 2003 – навесні 2004 рр. проходило активне обговорення політичної реформи у Верховній Раді і суспільстві, що триває й понині.

Навесні 2004 р. фактично започатковується президентська виборча кампанія. Від парламентської більшості єдиним кандидатом на посаду Президента висунуто В. Януковича. З 26 заявлених кандидатів до участі у виборах дісталися 24. Після проведення першого туру голосування 31 жовтня 2004 р. кандидатами в Президенти залишилися тільки В. Ющенко, який набрав 39,87 % голосів виборців, та В. Янукович – 39,32 %.

Другий тур виборів Президента України, який відбувся 21 листопада 2004 р., переможцем визначив В. Януковича. Проте опозиція не визнала такі результати виборів і вже 22 листопада закликала своїх прихильників до акцій протесту. На вулиці і площі Києва та інших міст вийшли десятки і сотні тисяч людей з помаранчевою символікою. Так, у Києві на Майдані незалежності ця акція тривала 17 днів. Подібні ж заходи у Донецьку, Луганську та інших містах, переважно східних та південних областей, почали проводити прихильники В. Януковича з синьо-білою символікою.

У ці ж дні політичне протистояння перемістилося і до стін Верховної Ради, яка висловила недовіру урядові, вимагаючи відставки його та Генерального прокурора, а також переобрання Центральної виборчої комісії та внесення змін до за-кону про вибори Президента України. Одночасно активізували свої дії прихильники проведення конституційної реформи в Україні. Ситуація склалася вкрай напружена. Компромісу вдалося досягти шляхом пакетного голосування, коли більш ніж 400 голосами було схвалено зміни до виборчого законодавства та впровадження конституційної реформи з 1 вересня 2005 р. або з 1 січня 2006 р. Це створило умови для виходу з політичної кризи.

Події, які відбувалися в Україні, викликали широкий міжнародний резонанс. Прямий інтерес до них виявило керівництво Росії, США та провідних західноєвропейських країн. В Україну в ці дня декілька разів приїздили міжнародні посередники з метою допомоги у пошуках виходу з кризи.

26 грудня 2004 р. відбулося повторне голосування другого туру виборів, за результатами якого переміг В. Ющенко, набравши 51,49 % голосів виборців проти 44,19 % у В. Януковича.

Новим Президентом України став В.Ющенко.

48. Суперечності суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі (2005 – 2009 рр.)

1. Суспільно-політичне життя України в умовах реформованої політичної системи. З обранням нового Президента відбулися зміни в системі органів державного управління. 27 січня 2005 р. Указом глави держави замість Адміністрації Президента України було створено Секретаріат. Проте механізм взаємодії між ним та урядовим апаратом відпрацьовано не було, що у подальшому призводило до напруги у взаєминах Президента та Прем’єр-міністра. 8 лютого 2005 р. Указом Президента “Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України” секретар РНБОУ, яким на той час був П. Порошенко, наділявся правами, які, згідно з Конституцією та чинним законодавством, належали до виключних повноважень Президента України як голови цього органу. Розширення прав секретаря РНБОУ провокували суперечності між ним та Прем’єр-міністром, що стало ще одним чинником напруги між суб’єктами державного управління.

4 лютого 2005 р. на засіданні Верховної Ради більшістю народних депутатів главою уряду була призначена Ю. Тимошенко. Президент України за її поданням призначив двадцятьох урядовців, а також публічно підписав укази на керівників виконавчої влади обласного рівня, кандидатури яких визначалися за так званим квотним принципом делегування від пропрезидентських політичних сил. Усього упродовж двох перших місяців по всій вертикалі виконавчої влади включно з районною її ланкою було заново призначено 18 тисяч урядовців, хоча не всі ці кандидатури виявилися вдалим вибором.

Восени 2005 р. суспільно-політична ситуація в країні загострилася. 2 вересня 2005 р. пішов у відставку керівник президентського Секретаріату держсекретар О. Зінченко, звинувативши при цьому секретаря РНБОУ П. Порошенка, першого помічника Президента України О. Третьякова та лідера парламентської фракції “Наша Україна” М. Мартиненка у корупції та використанні влади в корисливих цілях. 7 вересня 2005 р. подав у відставку віце-прем’єр-міністр з гуманітарних і соціальних питань М. Томенко, заявивши при цьому що “оточення Президента” працює на власний бізнес і проти уряду Ю. Тимошенко. 8 вересня 2005 р. В. Ющенко Указом припинив повноваження Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та прийняв відставку секретаря РНБОУ П. Порошенка. Призначення Верховною Радою нового Прем’єр-міністра Ю. Єханурова стало можливим у результаті тривалих консультацій і компромісів, закріплених у “Декларації єднання та співпраці заради майбутнього України”, яку підписали Президент України В. Ющенко, Голова Верховної Ради В. Литвин, в. о. Прем’єр-міністра Ю. Єхануров та уповноважені парламентських груп і фракцій. Тоді ж Ю. Єхануровим, В. Януковичем та В. Ющенком було підписано “Меморандум про взаєморозуміння між владою й опозицією”. Президент також переглянув структуру свого Секретаріату, скоротивши й реформувавши його штат. Новим керівником Секретаріату було призначено О. Рибачука. Президентом були звужені й повноваження Секретаря РНБОУ, посаду якого обійняв А. Кінах.

На початку 2006 р. більшість Верховної Ради проголосувала за відставку уряду Ю. Єханурова. Спричинило до цього загострення стосунків між Україною та Росією з приводу ціни за імпортований Україні газ та ціни за транзит через її територію російського газу до Європи. Відставка уряду призвела до патової політичної та правової ситуації. За новою редакцією Конституції України, новий уряд після відставки попереднього впродовж 60 днів повинна була сформувати у Верховній Раді парламентська коаліція. Але діючий на той час парламент четвертого скликання сформувати новий уряд не мав правових підстав, тому що парламентська коаліція могла бути створена тільки Верховною Радою, обраною на виборах 26 березня 2006 р. Президент України з 1 січня 2006 р. втратив повноваження призначати Прем’єр-міністра України (за згодою парламенту) та членів уряду. Правом розпустити Верховну Раду у разі, якщо вона упродовж шестидесяти днів після відставки уряду не сформує новий склад Кабміну, Президент не мав законної можливості скористатися, бо Конституція забороняла це робити в період останніх шести місяців строку повноважень Верховної Ради України. Правовий вихід з цієї ситуації міг би знайти Конституційний Суд України, але його склад був недосформований, а народні депутати з політичних міркувань блокували обрання нових його членів. Усі ці обставини дозволили уряду Ю. Єханурова пропрацювати до серпня 2006 р.

Упродовж цього часу суспільно-політична ситуація в країні залишалася напруженою. 26 березня 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Уперше в Україні депутати всіх рівнів обиралися винятково за списками кандидатів від політичних партій і виборчих блоків партій. Трьохвідсотковий бар’єр подолали тільки п’ять (із 45) політичних сил. Найбільше голосів (32,14 %) здобула Партія регіонів, отримавши 186 депутатських місць у Верховній Раді України. Політичні сили, які раніше входили до помаранчевого табору разом набрали 41,93 % голосів, отримавши 243 депутатські мандати. “Наша Україна” отримала 13,95 % голосів, Блок Юлії Тимошенко – 22,29 %, Соціалістична партія України – 5,69 %. За Комуністичну партію України проголосували 3,67 % виборців.

За результатами виборів ні одна з названих політичних сил не отримала одноосібно більше половини мандатів, тому для формування уряду треба було створити коаліцію. Партія регіонів, заявивши, що вона готова формувати коаліційну більшість та уряд, запросила усі парламентські політичні сили до переговорів. Пропрезидентські політичні сили, маючи разом більше половини мандатів, почали переговори про створення правлячої коаліції, однак згоди не досягли. Зашкодили цьому кадрові питання. Частина діячів НСНУ не хотіли бачити Ю. Тимошенко на посаді Прем’єр-міністра, а СПУ та БЮТ були проти кандидатури П. Порошенка на посаді голови парламенту. Розв’язання цих питань затягувалося. Партія регіонів під цим приводом дев’ять діб блокувала залу засідань парламенту. Верховна Рада України відновила свою роботу 6 липня 2006 р. Події цього дня, коли більшість фракції соціалістів вирішили не підтримувати обрання П. Порошенка на посаду голови парламенту, означали розпад пропрезидентської коаліції. Уночі 6 липня Головою Верховної Ради України був обраний О. Мороз, підтриманий 238 депутатами від фракцій СПУ, КПУ та Партії регіонів. Нова коаліція, яка утворилася, дістала назву “антикризова”.

11 липня 2006 р. антикризова коаліція повідомила Президента України про готовність внести кандидатуру В. Януковича до парламенту на призначення Прем’єр-міністром України. Ситуація ускладнювалася тим, що 25 липня минав шестидесятиденний термін від дня складання попереднім урядом повноважень перед новообраним парламентом. А це надавало право Президенту розпустити парламент у разі неутворення до зазначеного часу нового Кабінету Міністрів. З 27 липня по 3 серпня проводилися політичні консультації Президента України з представниками всіх парламентських фракцій. Результатом цієї роботи стало підписання Президентом В. Ющенком, Прем’єр-міністром Ю Єхануровим, Головою Верховної Ради О. Морозом та лідерами фракцій “Нашої України”, СПУ та Партії регіонів Універсалу національної єдності. Лідер КПУ П. Симоненко підписав цей документ із застереженнями, а Ю. Тимошенко відмовилася його підписувати. 4 серпня 2006 р. за подану В. Ющенко у парламент на призначення Прем’єр-міністром кандидатуру В. Януковича проголосували 273 народні депутати. Також було затверджено новий склад Кабінету Міністрів, до якого увійшли й представники опозиції.

Утворення коаліційного уряду не призвело до повної стабілізації політичної ситуації в країні. Між Президентом та його Секретаріатом і Прем’єр-міністром та урядом постійно виникали правові колізії. Однією з причин цього була недостатня нормативно-правова формалізація передбаченої Конституцією процедури контрасігнації або попереднього скріплення указів глави держави підписами глави уряду і міністра, відповідального за акт та його виконання. Були й інші причини. Головне полягало в невизначеності механізмів реалізації повноважень у владному трикутнику Президент – Парламент – Уряд, коли кожна з його сторін намагалася реалізувати й усталити власну першість. Для подолання такого становища наприкінці жовтня 2006 р. Президент уніс до парламенту як невідкладний законопроект “Про Кабінет Міністрів та центральні органи виконавчої влади”. Уряд запропонував Верховній Раді власний проект закону “Про Кабінет Міністрів України”, який і отримав підтримку коаліційної більшості. 11 січня 2007 р. Президент заветував цей законопроект, але наступного дня парламент подолав це вето голосами 366 депутатів від коаліції, БЮТ та позафракційних. Повторне ветування Президентом цього закону пояснювалося його відмінністю від попередньої редакції, ухваленої 21 грудня 2006 р. Незважаючи на повторне вето Президента, названий закон було введено в дію після оприлюднення 2 лютого 2007 р. за підписом Голови Верховної Ради України. У відповідь Президент звернувся до Конституційного Суду з клопотанням визнати закон повністю неконституційним.

Ці події мали продовження. 5 лютого 2007 р. керівники фракції “Нашої України” та БЮТ підписали заяву про спільну опозиційну діяльність, а 24 лютого ними була підписана Угода про об’єднану опозицію. 12 березня в Секретаріаті Президента за участю глави держави відбулося спільне засідання парламентських фракцій “Наша Україна” і БЮТ, на якому була ухвалена заява з викладом сімнадцяти вимог до антикризової коаліції. В. Янукович відразу заявив про готовність розглянути вимоги опозиції та дійти порозуміння, але досягти цього не вдалося і 13 березня фракції “Наша Україна” і БЮТ у повному складі залишили сесійну залу Верховної Ради. 14 березня відбулася зустріч Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра, на якій обговорили ситуацію, що склалася. Подальші дії засвідчили про настання в Україні політичної кризи.

Декілька “нашоукраїнських” депутатів вирішили приєднатися до коаліції, а Голова Верховної Ради О. Мороз та глава уряду В. Янукович заявили про намір створити парламентську більшість у складі більше 300 осіб. Також було заявлено, що Антикризова коаліція трансформується в Коаліцію національної єдності. 28 березня В. Ющенко звернувся з листом до Верховної Ради України з вимогою припинити практику ігнорування конституційних положень при формуванні коаліції депутатських фракцій. 31 березня на Майдані Незалежності опозиція провела мітинг “Геть зРаду”. В ухваленій резолюції-зверненні до Президента України містилася вимога негайно розпустити парламент. 2 квітня В. Ющенко провів політичні консультації з керівництвом Верховної Ради – головою, його заступниками та головами депутатських фракцій. Президент заявив, що парламентська криза спричинила в Україні політичну кризу, а призвели до цього неконституційний порядок формування коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів, та поширення практики прийняття законів, що не відповідають Конституції, зокрема, закону про Кабінет Міністрів. Представники парламентської більшості на консультаціях фактично відкинули претензії Президента. Увечері 2 квітня В. Ющенко підписав Указ “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”, в якому позачергові вибори до парламенту призначалися на 27 травня 2007 р. Подальші події відбувалися стрімко й бурхливо.

Верховна Рада України заперечила ці дії Президента, ухваливши Звернення до Українського народу та низку постанов. Уряд власною постановою зобов’язався виконувати ухвалені акти парламенту. Президент цю постанову зупинив своїм Указом та оскаржив її у Конституційному Суді України. У відповідь 53 народних депутати внесли до КСУ подання перевірити Указ глави держави на відповідність Конституції. Надалі Конституційний Суд України перетворився на своєрідне “поле битви” між обома сторонами. За таких обставин Президент визнав свій Указ від 2 квітня 2007 р. таким, що втратив чинність, а 26 квітня підписав новий Указ, яким вибори призначалися на 24 червня. Але протистояння тривало. Фактично блокувалася робота ЦВК з підготовки виборів. Генеральна Прокуратура України не могла належним чином виконувати свої функції. Ситуація загострювалася. Політичний конфлікт загрожував перерости в силовий. Для нормалізації ситуації активно проводилися консультації вищого керівництва країни. 27 травня Президент, Голова Верховної Ради і Прем’єр-міністр у спільній заяві визначили невідкладні заходи, спрямовані на розв’язання політичної кризи шляхом проведення позачергових виборів до парламенту. 3 червня 2007 р. керівництвом БЮТ та “Нашої України” було ухвалено рішення про дострокове припинення повноважень народних депутатів, обраних від цих виборчих блоків. Станом на 14 червня повноваження склали 152 народних депутати від опозиції. 5 червня новим Указом Президента позачергові вибори були призначені на 30 вересня 2007 р.

За результатами виборів до Верховної Ради України, які відбулися 30 вересня 2007 р., з 20 політичних партій та блоків трьохвідсотковий бар’єр подолали 5 партійно-політичних сил: Партія регіонів (34,37 % голосів і 175 місць), Блок Юлії Тимошенко (30,71 % голосів і 156 місць), Блок Наша Україна – Народна Самооборона (14,15 % голосів і 72 місця), Комуністична партія України (5,39 % голосів і 27 місць) і Блок Литвина (3,96 % голосів і 20 місць). 4 грудня 2007 р. головою Верховної Ради України 227 голосами від НУНС і БЮТ було обрано А. Яценюка, якому на той час було 33 роки. 18 грудня 2007 р. 226 голосами народних депутатів на посаді голови Кабінету Міністрів України була затверджена Ю. Тимошенко. Проте нова конфігурація партійно-політичних сил в країні не сприяла достатній стабілізації її суспільно-політичного становищ.

Уже взимку-навесні 2008 р. в України визначилася нова політична криза, яка фактично склалася з двох криз. Перша з них почалася з того, що 18 січня 2008 р. під час візиту до штаб-квартири НАТО у Брюсселі Міністр закордонних справ України В. Огризко передав генеральному секретареві НАТО Яапу де Хооп Схефферу листа, підписаного Президентом України В. Ющенком, Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко и спікером Верховної Ради А. Яценюком про прагнення приєднатися до Плану дій відносно членства в НАТО на саміті в Бухаресті у квітні 2008 р. Про це в Україні дізналися від американського сенатора Р. Лугара, який прибув у нашу країну з візитом. Фракції КПУ і Партії регіонів заявили протест проти цього. У результаті 25 січня 2008 р. парламент не зміг провести останнє пленарне засідання перед закриттям першої сесії Верховної Ради VI скликання з-за блокування зали і президії Верховної Ради Партією регіонів. Парламент, робота якого була паралізована на два місяці, почав функціонувати тільки на початку березня 2008 р., після того як було прийнято варіант Партії регіонів постанови відносно НАТО. У цій постанові зазначалося, що рішення про вступ України до НАТО приймається за результатами референдуму, який можу бути проведений за народною ініціативою.

Друга політична криза 2008 р. почалася восени, приводом до цього стало обговорення у Верховній Раді збройного конфлікту між Росією та Грузією у серпні 2008 р. Президент України при цьому проводив курс підтримки Грузії і сильної критики Росії, що поділялося не всіма українськими політиками. У цей же час у Верховній Раді бютівцями разом із “регіоналами” голосувалися законопроекти, які перерозподіляли владні повноваження за рахунок зниження президентських повноважень, а також створювали правові підстави для процедури імпічмент у Президента, прийняті більше ніж 300 голосами. Фракція НУНС виступила категорично проти таких дій і прийняла рішення про вихід із коаліції. 16 вересня 2008 р. спікер парламенту А. Яценюк на пленарному засіданні офіційно заявив про розформування демократичної коаліції. 17 вересня А. Яценюк заявив про складання повноважень голови Верховної Ради України у зв’язку з припиненням існування правлячої коаліції. У середині листопада 2008 р. Верховна Рада 233 голосами прийняла відставку А. Яценюка. Пізніше новим головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина.

8 жовтня 2008 р. у телезверненні до народу України В. Ющенко оголосив про розпуск Верховної Ради і призначення позачергових виборів на 7 грудня 2008 р. Указ Президента про це з’явився 9 жовтня і відразу породив навколо себе низку правових колізій. 10 жовтня Окружний адміністративний суд Києва призупинив дію Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради і призначення позачергових виборів. У відповідь В. Ющенко своїм Указом звільнив суддю окружного суду Келеберду. 11 жовтня Центральна виборча комісія України оголосила про виконання постанови суду про заборону організації позачергових виборів. 13 жовтня В. Ющенко ліквідував окружний суд Києва, який відмінив його Указ і створив замість нього Центральний окружний адміністративний суд міста Києва та Лівобережний окружний адміністративний суд міста Києва.

Економічна криза наприкінці 2008 р. посилила протистояння політичних сил в країні. 14 грудня з різкою критикою влади в прямому ефірі українського “5 каналу” виступив лідер Партії регіонів В. Янукович. 19 грудня Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко вимагала відставки Президента В. Ющенка і глави Нацбанку України В. Стельмаха, поклавши на них відповідальність за послаблення курсу гривні. У цей же день В. Ющенко і В. Стельмах виступили із звинуваченнями на адресу Ю. Тимошенко. В. Ющенко було заявлено, що Ю. Тимошенко протиставила себе нації і державі. 20 грудня спікер Верховної Ради В. Литвин заявив, що криза ставить під загрозу державність країни.

Протягом першої половини 2009 р. протистояння політичних сил країни тривало, ускладнюючись очікуванням президентської виборчої кампанії. 7 червня 2009 р. лідер БЮТ Ю. Тимошенко після початку коаліційних переговорів з Партією регіонів по внесенню змін до Конституції звинуватила В. Януковича в їх зриві. 15 червня В. Ющенко звинуватив Кабмін на чолі з Ю. Тимошенко у безпрецедентному невиконанні державних програм, вказавши на фактичну відсутність бюджетного фінансування важливих програм соціально-економічного і культурного розвитку.

У липні 2009 р. чергові вибори Президента України були призначені на 17 січня 2010 р. Влітку 2009 р. передвиборча президентська кампанія фактично стартувала.

2. Протиріччя соціально-економічного розвитку. Суспільно-політичне життя країни ускладнювалося протиріччями у сфері соціально-економічній. Нова влада отримала у спадок цілу низку соціальних негараздів, серед яких – бідність більшості громадян, високий рівень безробіття, низькі заробітні плати, особливо в бюджетній сфері, мізерні пенсії, величезне майнове розшарування. Тому Президент України та уряди Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова змушені були реалізовувати таку модель економічної політики, в якій високі темпи зростання доходів населення поєднувалися із забезпеченням макроекономічної стабільності та економічним піднесенням. Ця модель мала ризики, оскільки прискорений соціальний розвиток треба було забезпечувати при одночасній мінімізації інфляційних загроз і стимулювання економічного поступу. Для здійснення такої політики потрібно було збільшити бюджетні надходження на вирішення завдань соціальної політики. Задля цього влада вжила низку заходів з наведення порядку в використанні державної власності, детінізації економічної діяльності, протидії вивезенню капіталів за кордон і відмиванню коштів через офшори, ліквідації необґрунтованих податкових пільг, припинення контрабанди, ліквідації пільг для вільних економічних зон. Наслідком такої політики стало зростання в 2005 р. у 1,5 раза доходів державного бюджету, а особливо його соціальних статей. Влітку – восени 2005 р. уперше за роки незалежності кінцеві споживчі витрати в розрахунку на одну особу перевищили прожитковий мінімум. Збільшення доходів громадян активізувало споживчий попит. Структура останнього змінилася на користь товарів тривалого користування і вищої якості, Але вітчизняне виробництво виявилося не готовим задовольнити цей попит. Для стримування зростання цін та інфляції уряд Ю. Тимошенко вжив низку заходів.

Серед реприватизаційних проектів, який вдалося реалізувати новій владі, було скасування вчиненого раніше продажу комбінату “Криворіжсталь” бізнес-структурам, контрольованим Р. Ахметовим та В. Пінчуком. Цей об’єкт був повторно приватизований та в результаті нового продажу на відкритому конкурсі перейшов у власність фінансово-промислової групи Mittal Steel Germany GMBH.

Восени-взимку 2005 – 2006 рр. загострилися стосунки між Україною та Росією з приводу ціни за імпортований нашою країною газ і ціни за транзит через її територію російського газу до Європи. Існуючими угодами встановлювалося, що всі ці питання будуть уточнюватися на основі щорічних Міжурядових протоколів на відповідний рік. Але на 2006 р. з невідомих причин такого протоколу укладено не було, що поставило під сумнів попередню ціну на газ – 50 дол. за тисячу ку бометрів. Усі ці питання вирішувала Національна акціонерна кампанія “Нафтогаз України”, голова якої – О. Івченко підпорядковувався безпосередньо Президентові України. На переговорах з Росією з газових питань О. Івченко висловився за лібералізацію цін на поставки і послуги транзиту російського газу та їх обрахування відповідно до формули узгоджених на основі принципів європейської Енергетичної хартії. Російська сторона запропонувала Україні з 1 січня 2006 р. підвищити ціну на газ до 160 дол. за тисячу кубометрів, а в середині грудня 2005 р. – до 220 – 230 дол. Також російська сторона як основу для компромісу з Києвом називала одержання частки в магістральних газопроводах України. Пропозиції української сторони не були прийняті. Керівник “Газпрому” О. Міллер заявив, що у разі не підписання до Нового року Україною контракту на закупівлю газу на російських умовах, 1 січня 2006 р. о 10 год. ранку за московським часом буде повністю припинено постачання газу споживачам України з території Росії. Конфлікт було розв’язано підписанням у ніч з 3 на 4 січня 2006 р. у Москві “Газпромом”, “Нафтогазом України” та швейцарською компанією “Росукренерго” трьохсторонньої Угоди про врегулювання відносин у газовій сфері, за якою зросли тарифи на газ для України, а саме газопостачання мало здійснюватися компанією “Росукренерго”. У наступні роки повторення подібних конфліктів ставало нормою в українсько-російських стосунках. Неоднозначність ухвалених рішень стало приводом для опозиції домогтися відставки уряду Ю. Єханурова.

Упродовж першої половини 2006 р. уряд Ю. Єханурова (працював до серпня 2006 р.) продовжував політику на зростання реальних доходів населення, які за цей час збільшилися на 20 %. Уряду також вдалося зупинити падіння, а потому – забезпечити зростання темпів економічного розвитку, скоротити безробіття й заборгованості з виплат заробітної плати, збільшити зростання валового внутрішнього продукту. Зростали іноземні інвестиції. У цей же період Європейський Союз надав Україні статус країни з ринковою економікою, що поліпшило умови роботи українських підприємств-експортерів на зовнішніх ринках. Просувалися переговори щодо вступу України до СОТ. У березні 2006 р. США скасувала дію щодо України “поправки Джексона – Веніка”, запровадженої стосовно СРСР ще у 1974 р., за якою передбачалися дискримінаційні податки й тарифи на експорт товарів до США, заборонявся експорт передових технологій із США, унеможливлювалося надання державних кредитів.

Саме ж питання про досягнення належного рівня енергетичної безпеки залишається болючим для України. Російська сторона продовжує підвищувати ціну за газ, що для української влади стало невідворотнім фактом. Оформився наступний “ланцюжок” газових поставок: Туркменія продавала газ винятково “Газпрому”, точніше – його дочірній кампанії “Газекспорт”, та – “Росукренерго”, а остання через створену нею спільно з “Нафтогазом України” кампанію “Укргазенерго” – безпосередньо українським споживачам. Така схема забезпечувала російській стороні стовідсотковий контроль на імпортною складовою газового балансу України, а “Нафтогаз України” втрачав джерело значних доходів від операцій з подання імпортованого газу вітчизняним споживачам. Таким чином, поставало питання про збереження Україною власних енергетичної безпеки і суверенітету. Не байдужий до цього питання й Європейський Союз, який активно працює з диверсифікації джерел енергопоставок. Україні у цих планах відводиться належне місце. Особливо важливі для української сторони переговори про створення консорціуму для транзиту туркменського газу до України та ЄС територіями Туркменістану, Казахстану, Росії й України. 2 лютого 2007 р. під час візиту Н. Назарбаєва в Україну був підписаний міжурядовий протокол про внесення змін в угоду між Казахстаном і Україною про співпрацю з поставок казахстанської нафти та її транзиту., що є вигідним для обох сторін. Казахстан та країни ГУАМ (з травня 2006 р. – Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ) не раз висловлювали зацікавленість у добудові та спільній експлуатації нафтопроводу “Одеса – Броди – Плоцьк – Гданськ”, нафтотерміналу “Южный” поблизу Одеси, будівництві в Україні сучасного нафтоперегінного заводу.

У 2007 р. ВВП України складав 72,2 % від рівня 1990 р. Економічна криза 2008 – 2009 рр. стала наслідком світової економічної кризи, ускладненої політичною кризою та кризою споживчого кредитування. У другій половині 2008 р. криза почала виявлятися в банківській сфері, оскільки після початку іпотечної кризи в США, західні банки підвищили ставки по своїм кредитам, що змусило українські банки, особливо, які контролював іноземний капітал, удорожчувати свої кредити, скорочувати кредитування будівництва, особливо житлового. На кінець першого кварталу 2008 р. зовнішній борг України становив 92,5 млрд дол. США (61 % від ВВП), з яких 77 млрд (83,3 %) складала заборгованість приватних секторів економіки. У травні 2008 р., коли знизилися обсяги будівництва, стала помітна криза в будівельній індустрії. Обвальний характер спаду в будівництві зробив неминучим поглиблення кризи в металургії, оскільки будівельна галузь є одним із основних споживачів металу. Значна залежність української економіки (і металургійної також) від експорту ускладнило проходження кризи. У жовтні 2008 р. було зупинено 17 із 36 українських доменних печей, розглядалося питання й про можливість повної зупинки роботи підприємств.

У 2008 р. реальний ВВП України зріс на 2,1 % (урядом планувалося 6,8 %), інфляція склала 22,3 %. У вересні 2008 р. почалося падіння курсу гривні по відношенню до долара США, яке в жовтні переросло в паніку на валютному ринку. За січень-квітень 2009 р. падіння промислового виробництва в Україні склало 31,9 %, приріст інфляції становив 19,1 %, обсяг роздрібного товарообігу знизився на 14,4 %. За підрахунками Національного банку України зниження ВВП у першому кварталі 2009 р. становило 20 – 22 %. Інфляція у січні-травні 2009 р. склала 7,4 %. На 15 січня 2009 р. чисельність зареєстрованих безробітних становила 919,7 тисяч (у листопаді 2008 р. – 639,9 тисяч), але на 1 червня 2009 р. знизилася до 752 тисяч. Для подолання наслідків кризи уряд Ю. Тимошенко підготував цілий пакет антикризових законопроектів, але парламенті їх не затвердив. Тому Кабінет Міністрів затвердив норми цих законопроектів своїми постановами. Для стабілізації фінансового положення НАК “Нафтогаз України” була повернута двохвідсоткова надбавка на газ для промислових підприємств за виключенням тих, які використовували газ як сировину при виробництві продукції. Урядом була здійснена та пропонувалася низка інших заходів, спрямованих на послаблення кризових явищ. 10 червня 2009 р. урядом України було прийнято рішення про націоналізацію трьох банків (Укргазбанк, Родовід Банк, банк “Київ”) шляхом входження в капітал цих банків. Економічна ситуація в Україні, яка ускладнюється протистоянням політичних сил в країні, залишається складною і неоднозначною.