Об'єктивність кримінально-правової кваліфікації

Застосування кримінального закону в цілому, і кваліфікація зокрема здійснюється конкретними працівниками - людьми, яким властиві суб'єктивні уподобання, настрої, на яких справляє вплив приналежність до певної соціальної групи, нації, тих чи інших мікроколективів з своїми установками, цілями, поглядами на допустимі методи боротьби зі злочинністю. Цілком природно виникають питання:

- чи справляють такі фактори вплив на кваліфікацію скоєного;

- якщо справляють, то як його оцінити;

- в чому полягає такий вплив;

- якщо виходити з гіпотези, що суб'єктивні фактори, пов'язані з особою правозастосовувача, не повинні відігравати роль при кваліфікації діяння, то як усунути їх дію чи хоча б мінімізувати.

І аналіз літератури, і проведені спеціальні дослідження, і безпосередні спостереження наштовхують на позитивну відповідь на перше із перелічених запитань. Не викликає сумніву і те, що етичні установки і погляди особистий досвід, риси характеру впливає на рішення, які приймаються в ході застосування правових норм. Разом із тим, підставою оцінки виступає не воля, бажання, інтереси конкретного працівника, а воля законодавця, інтереси суспільства, які знаходять вираз також в кримінально-правових нормах Тому очевидно, що суб'єктивізм при кваліфікації слід рішуче усувати. Не можна погодитися з тим, що при кваліфікації скоєного допускається свобода правозастосовувача, його угляд¹⁵. Адже це означає допустити, що діяння оцінюється не відповідно до волі законодавця, а згідно смаків, уподобань, настроїв конкретної особи, уповноваженої на застосування правових норм. Творчий же характер кваліфікації, який відзначається в літературі¹⁶, має проявлятися не в її результатах, а лише в шляху, який веде до них.

Запорукою об'єктивності кваліфікації є використання в її ході об'єктивно встановлених підстав. Тому при кваліфікації слід виходити з встановлених у процесуальному порядку обставин справи, а не з власних догадок, припущень, уподобань. Водночас необхідно керуватися кримінальним законом, актами його офіційного тлумачення, а не своєю суб'єктивною оцінкою скоєного та розумінням закону, уявленнями про оцінку скоєного потерпілим чи іншими особами. На жаль, це нерідко ігнорується на практиці.

Чинне процесуальне законодавство, теорія, правозастосовна практика встановлюють, розробляють та реалізовують заходи, спрямовані на забезпечення об'єктивності кваліфікації. Чільне місце серед них займає забезпечення незалежності учасників процесу, які уповноважені на кримінально-правову оцінку діянь інших осіб. Пленум Верховного Суду України в п.2 постанови №4 від 12 квітня 1996 р. (з наступними змінами) "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" відзначив, що незалежність суддів є основною умовою їх об'єктивності та неупередженості, вказав, що суддя повинен бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади, юридичних чи фізичних осіб. Незалежність від правової позиції означає не що інше, як самостійність при кримінально-правовій кваліфікації діяння, "незв'язаність" рішеннями, що прийняті раніше. Разом із тим було б неправильним вважати, що суддя може бути абсолютно вільним у вирішенні питань кваліфікації. Оскільки принцип об'єктивності кримінально-правової кваліфікації діє в системі інших принципів, то вони обмежують повноваження суду по зміні раніше даної кваліфікації, дозволяють проводити це лише в бік її "пом'якшення". Крім того, не погоджуючись з кримінально-правовою оцінкою діяння, яка дана органом дізнання, слідчим, прокурором, яку пропонують інші учасники процесу в своїх клопотаннях, суд повинен мотивувати свою незгоду, висунути необхідні аргументи.

Забезпечення незалежності суддів - далеко не єдиний захід для реалізації об'єктивності кримінально-правової кваліфікації. Чинне законодавство передбачає для цього й інші, цілком конкретні міри. Так, повертаючи справу на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції не вправі вирішувати наперед питання про застосування судом першої інстанції того або іншого кримінального закону (ч.2 ст.376 КПК). Аналогічні обмеження встановлені і для суду апеляційної інстанції, він також не вправі визначати наперед висновки (в тому числі і з питань кваліфікації), що їх може зробити касаційна інстанція при повторному розгляді справи (ч.2,3 ст.395 КПК). Пленум Верховного Суду України в преамбулі постанови від 25 березня 1988 р. (з наступними змінами) "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування" відзначає як недолік в діяльності судів той факт, коли суди, повертаючи справи на додаткове розслідування, вирішують наперед питання про кваліфікацію вчиненого злочину, а в п.2, 21 цієї ж постанови вказує, що суди не вправі вирішувати наперед питання про застосування того чи іншого кримінального закону, кваліфікацію вчиненого [356]496). Слід відзначити, що негативна оцінка Верховним Судом України існуючої практики дачі судами органам попереднього розслідування вказівок з питань кваліфікації і відповідне роз'яснення є правильними по суті, хоча й прямо не заснованими на законі. Адже ні ст.246 КПК, яка регламентує повернення справи на додаткове розслідування з розпорядчого засідання, ні ст.281 цього ж кодексу, яка передбачає направлення справи на додаткове розслідування під час розгляду справи не містять прямої заборони давати вказівки слідству з питань кримінально-правової кваліфікації. Однак наявність таких вказівок посягає на процесуальну самостійність слідчого, перешкоджає об'єктивності кваліфікації під час продовження попереднього розслідування. Тому, видається, що названі норми КПК слід було б доповнити положеннями, які аналогічні тим, що містяться в ст.ст. 376, 395 КПК. Водночас звертає на себе увагу інший статус прокурора, в зв'язку з поверненням справи органу дізнання або слідчому для провадження додаткового розслідування, визначений чинним кримінально-процесуальним законодавством (п.2 ст.229 КПК). При цьому прокурор дає свої письмові вказівки, які, відповідно із ст.ст.114, 227 КПК, можуть стосуватися також кваліфікації злочину і є обов'язковими для органу дізнання та слідчого.