Окремі громадяни як суб'єкти кримінеально-правової оцінки

Розглянемо статус ще однієї групи суб'єктів, кримінально-правова оцінка, здійснена якими, тягне правові наслідки - має значення для визначення їхніх власних прав і обов'язків. Такими суб'єктами в ряді випадків виступають окремі громадяни. При цьому вони здійснюють лише розумову, мислительну оцінку скоєного, яка не знаходить відповідного процесуального оформлення.

Перший із таких випадків стосується кримінально-правової оцінки, яку громадяни повинні вчиняти у зв'язку з використанням ряду обставин, що виключають злочинність діяння -реалізації свого права на необхідну оборону, затримання злочинця тощо.

Відповідно до КК необхідна оборона - це оборона від суспільно небезпечного посягання. У теорії ж кримінального права і на практиці безспірним є положення, що суспільно небезпечне посягання полягає у вчиненні діяння, передбаченого Особливою частиною кримінального закону. Свого часу Пленум Верховного Суду колишнього Союзу РСР в постанові від 16 серпня 1984 р. "Про застосування судами законодавства, яке забезпечує право громадян на необхідну оборону від суспільно-небезпечних посягань" прямо вказав, що під суспільно небезпечним посяганням, захист від якого допускається у межах ст.13 Основ кримінального законодавства, слід розуміти діяння, передбачене Особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягається особа, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності чи звільнена від неї у зв'язку з неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної відповідальності або за іншими підставами. Таке ж розуміння суспільно небезпечного посягання - як діяння формально передбаченого кримінальним законом, як злочину превалює і у літературі. Воно цілком відповідає ч.4 ст.27 Конституції України, згідно з якою кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших громадян від протиправних посягань. Таким чином, і у Конституції підкреслюється те, що захищатися можна від посягань, які, принаймні, формально суперечать праву, які передбачені законом як правопорушення.

Отже, перш ніж реалізувати своє право на необхідну оборону - заподіяти шкоду тому, хто нападає - особа, яка захищається, повинна визначити, що протидіє суспільно небезпечному посяганню. Тобто, пересічний громадянин повинен, принаймні, у першому наближенні здійснити дії, які є за своєю суттю кримінально-правовою кваліфікацією, хоча й неофіційною.

Аналогічні дії повинен здійснити і громадянин, який реалізує своє право, закріплене у ст.38 КК на затримання того, хто вчинив посягання, шляхом заподіяння йому фізичної шкоди. Ця норма називає особу, яка вчинила напад, "особою, яка вчинила злочин", відповідний інститут Загальної частини кримінального права прийнято іменувати "затриманням злочинця". Не вдаючись у те, наскільки ці формулювання відповідають відомим конституційним положенням про презумпцію невинуватості (ч.1 ст.62 Конституції України) та ч.2 ст.2 КК, тим не менше відзначимо, що затримувати шляхом заподіяння шкоди можна лише особу, дії якої оцінені як злочинні. Таку оцінку знову ж, як і у випадку необхідної оборони, має дати не суд чи інший уповноважений державою орган, а будь-який громадянин, що реалізує своє право на затримання злочинця.

В аналогічній ситуації опиняється і громадянин, який діє відповідно до ст.60 Конституції України, яка вказує, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Визначити, що наказ чи розпорядження є злочинними - означає оцінити їх як такі, що передбачені кримінальним законом як злочин, провести їх кримінально-правову оцінку.

Другий випадок, коли обов'язок провести кримінально-правову оцінку поведінки інших осіб покладається на окремих громадян, стосується приховування злочинів. Кримінальна відповідальність за приховування злочину настає лише за умови, що цей злочин є тияжким чи особливо тяжким (ч.1 ст.396 КК). Таким чином, перш ніж визначити, чи є кримінально караним заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, потрібно провести кримінально-правову оцінку діяння, причетність до якого стає предметом кваліфікації. Причому, тут ми знову ж таки зустрічаємося з ситуацією, коли злочинним діяння іншої особи необхідно визнати ще до того моменту, коли це буде зроблено судом.

Нарешті, ще один випадок, коли визначення кримінально-правовох норми, якою передбачено вчинене посягання, покладається не на спеціально уповноважених представників державних органів, а на окремих громадян, пов'язаний зі справами приватного звинувачення. Стаття 27 КПК встановлює перелік злочинів, справи про які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого. У вказаних випадках потерпілий має право подати скаргу як до органів внутрішніх справ або прокуратури, так і безпосередньо до суду. У своїй заяві потерпілий не зобов'язаний вказувати кваліфікацію дій винного. Пленум Верховного Суду України у п.2 постанови від 25 січня 1974 р. "Про судову практику в кримінальних справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, та практику передачі таких справ і матеріалів на розгляд товариських судів" вказує, що у такій скарзі має бути викладено прохання щодо порушення кримінальної справи щодо конкретних осіб, зазначено, у чому дістали прояв їх злочинні дії, вказано місце і час події та наведені докази, що підтверджують вчинення злочину. Однак, не визначивши, що посягання, передбачене конкретною статтею Особливої частини, неможливо а ні зробити висновок, що воно є злочинним, а ні обрати спосіб захисту порушених прав, який полягає у зверненні до суду з проханням притягнути винного до кримінальної відповідальності.

Слід зазначити, що вказаними вище обмежується коло випадків, у яких кримінально-правову оцінку поведінці інших осіб повинні давати окремі громадяни. Не покладається на них обов'язок давати таку оцінку і власним діям чи бездіяльності - визначати якою нормою кримінального закону вони передбачені. Зокрема, усвідомлення особою, яка вчиняє умисне посягання, першої інтелектуальної ознаки цієї форми вини - усвідомлення суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності - не передбачає усвідомлення їх кримінальної протиправності. В літературі висловлюються пропозиції включити до ознак вини знання суб'єктом протиправності діяння. Однак суб'єкт злочину може усвідомити протиправність своєї дії або бездіяльності лише за умови, що він кваліфікував скоєне ним. Адже усвідомлення протиправності дії або бездіяльності - це не що інше, як усвідомлення того, що діяння передбачене конкретною статтею нормативно-правового акту. Реалізація такої пропозиції означатиме, що, обов'язок кваліфікації буде покладений на будь-яку особу. В світлі висловленого вище погодитися з цим не можна. Крім того, у теорії кримінального права загальновизнано, що презумпція знання кримінального закону передбачає, що особа усвідомлює кримінальну протиправність своєї поведінки лише у загальних рисах. Від громадянина не вимагається знати конкретні норми, які він порушує. Аксіоматичним є положення, згідно якого незнання закону не звільняє від відповідальності, досить того, що особа мала можливість ознайомитися з належно оприлюдненим нормативним актом.